Сміх крізь сльози як спадщина

      «Коли я танцюю танго, я відчуваю себе 18-річною», — каже внучка всесвітньовідомого єврейського письменника Шолома Алейхема Бел Кауфман, якій виповнилось 93 роки. Бел із чоловіком Сіднеєм Глаком живе в Нью-Йорку, на престижній Манхеттенській Парк-авеню, і 15 останніх років двічі на тиждень відвідує Манхеттенський клуб, що на розі 76-ї вулиці й Лексінгтон-авеню, де танцює з професійними партнерами вальс, танго, латиноамериканські бальні й народні танці. 88-річний Сідней теж любить танці, але настільки зайнятий бізнесом, що переважно лише зустрічає її з клубу.

      Розказуючи про своє танцювальне хобі, Бел уся світиться, струнка статура ще більше витягується... А ще Бел любить «паті» (вечірки), любить «бігати по театрах» i взагалі бути серед людей.

«Так» — молодості, «ні» — старості!

      За тиждень до нашого з Бел інтерв'ю вона повернулася з поїздки в Лос-Анджелес, де виступила з промовою, а по дорозі «заскочила» відвідати 60-річну доньку Тію у Сан-Франциско. А перед цим був виступ у Брукліні. У червні розпочала з чоловіком ремонт апартаментів — «парадом», звичайно, керує Бел. Коли попросила її про інтерв'ю, жінка перевірила щоденник, і вільне вікно знайшлося десь за тиждень. Справжня бізнес-вумен у свої 93: активне життя, хобі, робота — письменницька і пов'язана зі збереженням пам'яті свого знаменитого діда, безвідмовні лекції-виступи, бо любить, коли її розповіді так уважно слухають і аплодують. А виступає дотепно, образно, з гумором — акторський талант наяву. Її російська мова зберегла неповторний одеський колорит. І лиш у цьому році Бел почала думати про написання мемуарів. Ще торік, даючи інтерв'ю, сміялася: «Я ще занадто молода, щоб писати мемуари».

      А писати є про що. Взяти хоча б географію життєвих стежин: народилася в Берліні (1901), де батько закінчував Медичний університет, дитинство (до 11 років) провела в Одесі, де батько працював лікарем. Потім рік у Москві — і від'їзд із батьками до Америки (1920). До речі, з еміграцією допоміг А. Луначарський. Мама Бели, Ляля, донька Шолома Алейхема, попросила його дозволу відвідати матір у Нью-Йорку, яка залишилася там після смерті Шолома Алейхема в 1916 р. І відправилася сім'я на тому самому кораблі, на якому Станіславський зі своєю трупою вперше плив до Америки. Збереглася фотокартка: «Я худюща і зелена від голоду, — каже, — на колінах у Станіславського. Якось треба відшукати це фото». Проживаючи в Нью-Йорку, любила проводити відпустки в Парижі. Крім російської, володіє німецькою і французькою мовами. Англійська — щоденно вживана і професійна — мова її літературних творів. За освітою (Колумбійський університет) вона — вчителька англійської мови і літератури.

      Зізнаюся щиро: Бел Кауфман цікавила мене не тільки своїм знаменитим предком, а й сама по собі. Як особистість, чия життєва філософія, моральні засади, життєздатність, збережена молодість є для нас притягальними. Як і її легкий розмовний стиль, шоломалейхемський гумор. Людина  і жінка з харизмою. «Просто красуня», — сказав мій молодий приятель з Бостона, який недавно бачив її по місцевому телебаченню.

В краю предків...

      Нагадаємо, що Шолом Алейхем народився (1859) в Україні, в містечку Переяслав, що на Київщині, і його внучка за останніх 10 років двічі відвідала Україну, вдруге — чотири роки тому.

      — Нас приймали мер Переяслава і кілька літніх євреїв, які там ще залишились. Місто стало зовсім шоломалейхемським. Відвідали будинок, де дід жив, його музей, там так багато фотографій і його книжок! Уявляєте? Я ходила тією дорогою, якою він ходив. І маленький пам'ятник йому там.

      А як багато цікавого побачили в Києві! В центрі такого великого міста — великий пам'ятник діду. Там стались такі переміни! Там щороку відбуваються фестивалі, діду присвячені, приїздять артисти з усіх країн і співають на ідиш. А ще нас приймав один із ваших міністрів — забула прізвище. Він подарував книгу вашого найголовнішого письменника Шев... (згадує) Шевчен-ко і сказав, щоб я тут, вдома, поставила поруч із книгами свого діда, «щоб вони подружились». Я так і зробила. Ось стоїть, хоч українською не читаю. І ще в Києві була прес-конференція з нами.

      Запитала, чи знає вона про виставу Київського театру ім. Франка «Тев'є-Тевель» за Шолом Алейхемом із видатним нашим актором Богданом Ступкою у головній ролі.

      «Аякже. Вони привозили його сюди, у Нью-Йорк», — відповіла.

      Під час других відвідин України Бел із чоловіком побувала в Одесі — місті дитинства, де на її очах відбулася буремна революція 1917-го.

      Пройшлася по Рішельєвській вулиці, де в будинку № 57 вона жила з батьками і молодшим братом. Будинок, на жаль, не зберігся. Пізніше надрукувала в американському журналі спомин: революція в Одесі очима дівчинки. Пам'ятає багато деталей і подій того часу. Наприклад, як стояла в черзі за «зеленим хлібом» (гороховим. — Авт.). Або як дві жінки відібрали в неї на вулиці дитячий візочок, в якому везла братика, зі словами: «У нас теж є діти», а тоді, повернувшись додому з братом на руках і сльозами на очах, пояснила мамі: «У них теж є діти...»

      Щодо української біографії легендарного діда, то її знають усі його шанувальники, бо його світлий гумор, хоч  і крізь сльози, люблять ось уже ціле століття не тільки евреї, а й українці, й читачі всіх національностей, мовами яких перекладено його твори.

      46 років із 56 Шолом Алейхем прожив в Україні. Тут він учився, вчителював, був навіть священиком, одружився з Ольгою Лоєв у містечку Лубни. Тут народилися шестеро його дітей, тут займався літературною працею, звідси виїхав, тікаючи від погромів у 1905 році, в Європу (жив, лікувався, писав в Італії, Швейцарії, Данії, Німеччині). Двічі приїздив до Америки — в 1914 і 1915 роках — подолати бідність своїм письменництвом. Не вдалося. Помер (1916) в Нью-Йорку, де і похований.

      Понині на Бродвеї йде недавно поновлений всесвітньо відомий мюзикл Fiddeler on the Roof («Скрипаль на даху»), поставлений за його творами.

Дідівські письменницькі гени

      З гумором розповідає Бел, як сама стала відомою письменницею. Як кажуть, не було б щастя, та нещася помогло. На початку 60-х її власна сім'я — двоє дітей та хвора на рак мати (з першим чоловіком на той час розлучилась) — майже бідувала. Бел працювала вчителькою і час від часу друкувала в журналах невеличкі оповідання зі шкільних буднів. Одного разу після публікації «з учительського кошика» редактор журналу запропонувала написати роман на його основі (привабив перш за все гумор). Бел довгий час опиралася, не вірячи в свої сили, але спокусилася на гонорар. Борги та нестатки швиденько його злизали, і їй не залишалося нічого іншого, як виконувати замовлення. Так через рік (1964) з'явилась її перша книга зі шкільного життя «Вгору по сходах, що ведуть униз», яка принесла їй всесвітню відомість. Наклад — 7 млн. примірників. «І ось одного дня я прокинулася знаменитою», — резюмує Бел із задоволенням. Критики оцінили її гуманізм і гумор. Книга англійською мовою продається по сьогодні.

      А що ж було до цього на письменницькій ниві? Першу поему «Весна» 7-річної Бел опублікував одеський дитячий журнал «Колокольчики», а в 9 років вона написала довжелезну незакінчену драму в прозі... Потім, уже в Америці, писала любовні вірші, які друкували в журналах — шкільних, колледжу, де навчалась.

      ...Через 13 років після вдалого дебюту вийшла у світ друга відома книга «Любов та все інше». «Це вже про дорослих», — лаконічно окреслює її тематику авторка, вважаючи, що ця книга в психологічному плані сильніша за першу (російського перекладу немає). Після того і досі періодично з'являються в журнальних варіантах її оповідання, есе, поезія. До слова, лиш один раз за всю довгу розмову Бел забула правильну вимову російського слова, але це було так мило: «Пишу поэзию, которая пьется» (замість «поется»).

У родинному колі

      Запитала, чи її діти успадкували письменницький талант, адже і її мати Ляля Кауфман, теж письменниця, опублікувала тисячі оповідань у періодиці, а батько Михайло Кауфман лікував людей і писав вірші та перекладав Шолом Алейхема. Так виникла тема родини. Син Бел — Джонатан (йому 62 роки), за її визначенням, — «геніальний математик». Він професор вищої математики в одному з університетів Пенсильванії, його донька, — єдина внучка Бел, — теж професор математики. Доньці Тії — 60 років. До 16 років училась балету в самого Баланчина. Та в 16 років прийняла по-американськи практичне рішення: почала штудіювати практичну психологію, отримала вчену ступінь по філософії і лікує людей. Цікава реакція на запитання: «Ваші діти такі ж моложаві, як ви?» — «Так вони ж іще зовсім молоді, чому б їм не виглядати молодо?» (суто американське світосприйняття).

      У цій родині є ще один феномен, це чоловік Бел — Сідней. Він на п'ять років молодший за дружину, а працездатність гідна подиву. Він має п'ять професій і п'ять справ: він спеціаліст із Китаю, має власну телепрограму і двічі на тиждень розказує про Китай; ще він спеціаліст із дизайну тканин і працює консультантом у цьому бізнесі; займається фотографією і на її основі малює олією — готуються персональні виставки в Китаї і країнах Європи ( у Словаччині уже відбулася); він ще й політолог і читає публічні лекції. І шоста справа: Сідней Глак — президент всесвітнього фонду Шолом Алейхема і має стосунок до щорічних фестивалів у Києві, до перекладів і видавництва його книг.

І ще раз про любов

      Слухати Бел — одне задоволення. Промовисті її інтонації, паузи, тональність. У словах: «Коли ми зустрілися з моїм другим чоловіком і покохали одне одного, я відчула той тон, яким говорять про перше кохання». Живуть разом 35 років, отож, — швиденько рахую, — зустрілися в її 60. І запитую: «Невже і в цьому віці можна покохати, як уперше?».

      — Справжнє кохання не вибирає вік. Можна покохати і в 80, якщо є здоров'я. Варто знайти лише свого!

      Бел знайшла його лиш тоді, коли з власної ініціативи розлучилася з першим чоловіком, проживши з ним 29 років.

      — Яке ваше життєве кредо?

      — Найголовніше — не чекати, що хтось тебе зробить щасливим. Ніхто не може дати тобі щастя, як дарунок, навіть закоханий. Щастя треба шукати в собі самому. А часто молоді думають: «Ось вийду вдало заміж — і буду щаслива», або «Ось зроблю кар'єру і буду щасливим». Ні, ніколи. Шукай у собі це відчуття, навіть у дрібницях (їси щось смачне, милуєшся природою), і в великому. Наприклад, в улюбленій роботі. Я відчувала велике щастя, бо все життя робила те, що любила, — вчителювала. Я була доброю вчителькою, і діти мене теж любили. (Приємно чути таке ставлення до праці від американки, адже тут вартість праці переважно оцінюється доларом, а не моральним задоволенням).

      — І на закінчення зізнайтеся все-таки, в чому секрет вашого життєлюбства?

      — Не маю уяви. Може, коли у революцію в Одесі підлітком страждала і голодувала. А може, успадкувала від діда. Коли я писала свою першу книжку, то часто плакала, бо мама вмирала тоді, але чим важче мені було, тим смішніше писалося. Дід у будь-яких найскладніших ситуаціях шукав відраду в жарті. Гумор — це талант, що допомагає долати труднощі. Ось чому дід заповів перед смертю, щоб і на його похоронах, і потім — у день пам'яті — читали його найсмішніші твори і сміялися. З 1916 року по цей час ми, родина і близькі, виконуємо цей заповіт, збираємся і сміємося донесхочу. Спочатку ці «читання» відбувалися щорічно 13 травня в день смерті діда в моїх апартаментах. Збиралося до 90 осіб, а зараз ідемо в синагогу, куди можуть прийти всі бажаючі.

      У Шолом Алейхема дев'ятеро внуків. Всі вони — успішні, талановиті люди. Мешкають у трьох країнах світу. Лиш двоє — Бел і Тамара, народжені за його життя, — гарцювали на його колінах, пам'ятають славетного діда (Тамара, на жаль, в інших уже світах). І чомусь здається, що найближчою по духу, таланту і світосприйняттям є його Бел. Якось, прогулюючись, він умовно подарував маленькій внучці велике гірське озеро, розташоване поряд. Як у чистій воді віддзеркалюється небо, так життя та творчість Бел віддзеркалюють гуманність, мудрість, доброту i гумор її знаменитого предка.

Лідія КОРСУН.

Нью-Йорк.