«Учитися, учитися, учитися»

На фронтоні першого корпусу Києво–Могилянської академії реліктом радянської доби красується гасло: «Учиться, учиться, учиться». І підпис: «Ленин». Не знаю, чи звертають студенти Могилянки увагу на ці слова, а от я змалку пам’ятав цей «заповіт Ілліча». Та й хто його тоді не пам’ятав! Кажуть, це цитата зі статті «Назадній напрям російської соціал–демократії», написаної в 1899 році. Вирвана з контексту, вона справляє враження яскравого просвітницького заклику, хоч насправді це не так. Насправді там сказано: «У той час, як освічена публіка втрачає інтерес до чесної, нелегальної літератури, серед робітників зростає пристрасний потяг до знання й до соціалізму, серед робітників з’являються справжні герої, які, незважаючи на огидні умови свого життя, незважаючи на отупляючу каторжну роботу на фабриці, знаходять у собі досить мужності й сили волі, щоб учитися, учитися й учитися і перетворювати себе на свідомих соціал–демократів...»

Існує думка, що Ленінове «учитися, учитися й учитися» було навіяне повістю Чехова «Моє життя», надрукованою незадовго перед тим, у 1896 році. Може, і так. Принаймні Чехов належав до кола улюблених авторів Леніна, а герой повісті «Моє життя» лікар Благово каже своїй співрозмовниці Марії Вікторівні: «Ніяких глибоких суспільних течій у нас нема й не було... Мало що вигадала нова література! Вона он вигадала якихось інтелігентних трударів у селі, а в нас обшукайте всі села й знайдете хіба що Неповажай–Корито в піджаку або в чорному сюртуці, який робить у слові «еще» чотири помилки». Як я пам’ятаю, зробити чотири помилки в слові «еще» — значить написати «исчо». Але це так — між іншим. «Культурне життя в нас іще не почалося, — продовжує лікар. — Та сама дикість, те саме суцільне хамство, та сама нікчемність, що й п’ятсот років тому... Якщо вам здасться, що ви помітили глибоку суспільну течію і, йдучи за нею, присвятите ваше життя таким модним на сьогодні завданням, як звільнення комах із рабства чи невживання яловичих котлет, тоді — вітаю вас, пані. Учитися нам треба, учитися й учитися, а з глибокими суспільними течіями не поспішаймо: ми ще не доросли до них і, правду кажучи, нічого в них не тямимо». «Ви не тямите, а я тямлю, — відповідає на те Марія Вікторівна. — Ви сьогодні богзна–який нудний!». Та лікар продовжує гнути своє. «Наша справа, — каже він, — учитися й учитися, пробувати накопичувати якомога більше знань, бо серйозні суспільні течії там, де знання, і щастя майбутнього людства тільки в знанні. П’ю за науку!»

Не буду говорити про ідейне підложжя цих міркувань, тобто про філософію Конта, Спенсера, Ренана, Толстого... Хочу звернути вашу увагу, дорогий читачу, лиш на одне: якщо гасло «учитися, учитися й учитися» дійсно є відлунням «Мого життя», то в ньому неодмінно має бриніти щось українське, адже Чехов — українець. І сам Антон Павлович наполегливо це підкреслював. Наприклад, у 1902 році він казав Горькому: «Я справжній малорос, я в дитинстві й не говорив інакше як по–малоросійськи». А ще він не раз писав про своє «хохлацьке серце», «хохлацьку кров», «хохлацьку логіку», «хохлацьку лінь»... Навіщо він це робив? Може, він знав, що прізвище його діда «Чех» означає «хохол, чуприна»? Навряд чи. Просто Чехов дуже любив свій рідний край. «Україна дорога й близька моєму серцю, — признавався він Агатангелові Кримському. — Я люблю її літературу, музику й чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко...» І коли граф Толстой казав Чехову: «Да, да, да, вы очень русский», він тим самим лиш засвідчував, що Чехов якраз «нерусский»...

Але облишмо цю тему, бо, зрештою, автором гасла «учитися, учитися й учитися» був і не Ленін, і не Чехов. Це гасло належить одному з найбільших європейських мислителів ХІХ століття Михайлу Драгоманову, якого не любив Ленін, зате дуже шанував, скажімо, фундатор соціології Макс Вебер. Справді, ще в 1873 році Драгоманов, повернувшись із Європи й розпочавши лекції в Київському університеті (Леніну було на ту пору три роки, а Чехову тринадцять), казав: «Студент повинен учитися, учитися й учитися, а не брати передчасної участі в політиці; політиком може бути тільки людина зовсім освічена й підготовлена». Потім він часто повертався до цієї думки. Так, уже незадовго до смерті, 22 травня 1894 року, Драгоманов писав Франкові: «...Студенти мають cвiй обов’язок — учитись і через те вже не можуть сповняти обов’язків партійних».

І коли я починаю думати про гасло великого європейця Драгоманова «учитися, учитися й учитися», то одразу згадую, що однією з найважливіших рис української традиції споконвіку була повага до школи, оте «почитаніє книжноє», про яке сказано в «Ізборнику Святослава» 1076 року. Пам’ятаєте? «Добро єсть, братіє, почитаніє книжноє, паче всякому християнину: блаженні бо, рече, іспитающії свидінія Єго, всім серцем взищуть Єго». Останні слова взяті зі 118 Псалма. В українському перекладі вони звучать так: «Блаженні, хто держить свідоцтва Його, хто шукає Його всім серцем». Отже, «почитаніє книжноє», школа — то не що інше, як сердечний порив до Абсолютного.

Та чи завжди в нас той порив мав належну силу? Ні. Недаром десь наприкінці 1605 року невідомий автор «Перестороги», розмірковуючи про причини занепаду колись могутньої руської монархії, казав: наші князі «багато з великим коштом намурували церков і монастирів і маєтностями їх забезпечили, золотом, сріблом, перлами й дорогим камінням церкви приоздобили, нанесли силу–силенну слов’янських книг, тільки того, що було найпотрібніше, — громадських шкіл — не закладали. А тому, з бігом часу, поганська грубість і єство, що тягло до цьогосвітньої марноти, так зміцніли, що потомки тих набожних благочестивих самодержців, княжат руських, зведені красотами цього світу, а наукам не навчені, впали у велике лакомство, взяли велику хтивість до панування й розділились... І очі свої вилупляли на панування, один одному їх видираючи та закликаючи собі на поміч ближчих сусідів, як–от угорців, поляків, литву, чинили між собою велике кровопролиття. А ті помічники, перемігши їхніх супротивників, перемагали потім і їх самих, і Руська держава переходила в їхні руки... Отак–то дуже зашкодило Руській державі те, що не могли громадських шкіл і наук поширити і їх не закладали, бо коли б мали науку, то не дійшли б тоді через своє незнання й глупоту до такої погибелі».

Так було сказано напередодні культурної революції Петра Могили, коли з’явиться Києво–Могилянська академія, а всю Україну вкриє густа мережа шкіл. На початку XVIII століття їх у нас було більше, ніж на початку століття ХХ. Кожен хазяїн вважав своїм святим обов’язком віддати дітей до школи. На цьому ґрунті розвинулась і українська «метафізика школи». Згадаймо, як Григорій Сковорода трактував семантику грецького слова schole, від якого походить наше «школа». Schole — це «дозвілля», «спокій», зрештою, найвище призначення людини, що полягає в непідлеглому жодній прагматиці пізнанні природи речей. Недаром у нього сам Христос є «школярем»–«схоластом», та навіть більше — «главою схоластів». В одному з листів до Ковалинського Сковорода писав: «Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості й називав самого Христа главою схоластів»...

Це слова філософа, якого вважають «хрещеним батьком» першого українського університету, що був відкритий 17 січня 1805 року в Харкові. На пишній церемонії відкриття ректор місцевого колегіуму Андрій Прокопович казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті в усій своїй красі». Так, «зорі просвіти» перетворили Харків на «українські Афіни». До харківського учбового округу входили тоді землі Слобідсько–Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського й Чорноморського козацьких військ. Територія цього округу, як з подивом писав у своїх спогадах Крістоф–Дітріх фон Роммель, була майже така сама, як уся Німеччина разом узята... Словом, Іван Вагилевич мав повне право ствер­джувати в «Замітках о руській літературі», що в першій половині ХІХ століття «Харков бил средоточієм просвіщенія руського». Потім таким «средоточієм» стане Львів, де в 1868 році розпочне діяльність товариство «Просвіта», а трохи згодом — Наукове товариство імені Шевченка. У 1918 році вже в Києві засновується Українська академія наук. Потім буде потужна хвиля культурної революції 1920–х років. Уже в 1925 році Україна за кількістю книжкових видань вийде на сьоме місце у світі (це близько 30 мільйонів примірників)... А що сьогодні?..

Пригадую, як у липні 2007 року мій друг, світлої пам’яті Володимир Мойсейович Кошкін — видатний учений–фізик, філософ і поет — запросив мене на відкриття виставки «Українська муза зарубіжжя». Чудова була виставка: Василь Кричевський, Міртала, Лео Мол... Чудовий виступ Емми Андієвської... А потім ми поверталися додому. Вечоріло. Поспішати було нікуди, та й погода прекрасна. Зупинились у сквері навпроти нашої alma mater — Харківського університету. Кошкін, як завжди, безугавно курив. Ми стояли й згадували роки навчання. «Знаєте, Льоню, — сказав Кошкін, — у мене немає жодних сантиментів до радянщини. Одне–єдине, що було тоді справді добре, так це освіта». Володимир Мойсейович мав на увазі не лише освіту елітарну, а й масову. Я так не думав. Зрештою, у нас був різний досвід: Кошкін — фізик, я — філолог, Кошкін народився в 1936–му, я — на двадцять років пізніше. У мене не викликало сумніву лиш те, що моди на інтелект, на оте «почитаніє книжноє», сьогодні в Україні значно менше, ніж було раніше. Оце вже напевно. Та й сама та мода стала якась дивна. Хіба ж ні, коли наслідком освітніх реформ найкращі вихованці наших університетів усе частіше й частіше опиняються за кордоном, у Європі й Америці, а на їхнє місце все частіше й частіше приходять молоді люди з найбідніших країн Азії та Африки, спокушені дешевизною навчання в Україні?.. І коли я думаю про це, то мимоволі згадую слова Драгоманова: «Кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по–українському, — єсть видаток з української... скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». А ще мені чогось дуже хочеться, щоб на фронтоні або Могилянки, або мого рідного Харківського університету красувалось гасло: «Учитися, учитися й учитися». І підпис: «Драгоманов».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди