«Горілку запивав яйцями й точно був у штанах»

31.05.2013
«Горілку запивав яйцями й точно був у штанах»

Майже 280 тисяч випускників випурхне цьогоріч із рідних гнізд у самостійне життя. Випускні бали по всій Україні відбудуться в суботу. (УНІАН.)

Сучасні реалії святкування випускних вечорів такі, що мимоволі згадуєш анекдот: випустив доньку зі школи, а по грошах — ніби заміж віддав. Справді, сьогодні випускні бали більше перетворюються на змагання зачісок, суконь, ресторанних меню та батьківських гаманців. Але, як і багато років тому, незмінним залишатиметься одне — у розчулених батьків накочуватимуться на очі сльози, коли їхня дитина отримуватиме атестат, а в самих випускників перехоплюватиме дух від перспектив, що відкриваються в іще не звiданому дорослому життi. Та незалежно від того, на пароплаві відзначатимуть своє прощання зі школою новоспечені випускники чи в їдальні сільської школи, цей вечір обов’язково запам’ятається, як запам’ятався він українським знаменитостям, які на прохання «УМ» погодилися згадати найяскравіші моменти своїх випускних балів та поділилися, чи збулися їхні мрії, з якими вирушали в доросле життя.

Євген Дудар, письменник, випускник 1954 року Озерянської середньої школи (Тернопільщина):

— Зараз кажуть, ніби діти багато п’ють, а ми на випуску так були понапивалися!.. Ще й запивали горілку сирими яйцями, бо хтось із досвідчених випивох сказав, ніби від того менше п’янієш. Застілля в нас було як на ті часи щедре: випивки багато, закуски теж. У класі нас було до тридцяти учнів — я в клас Б ходив, а був ще й А — село ж величезне! Тож гурт був великий, разом із нами й учителі святкували... Танцювали цілу ніч! А на світанку пішли до річки Восушки, тоді вона ширша була, стояли на містку, милувалися, як сонце сходило. Потім по хатах розійшлися, відіспалися, а ввечері знову зустрілися. Словом, гуляли добре! Як вдягнений був? Точно пам’ятаю, що був у штанах (сміється). Сорочка на мені була білосніжна, туфлі — не чоботи, бо то червень був. Може, ще піджак якийсь теліпався, того вже не пригадаю. З одягом узагалі тоді було сутужно, не було такої розкоші, як сьогодні, — раз вдягнув та й викинув.

Медалі в мене не було — слава Богу, що я й так школу закінчив. Алгебру успішно списав у свого товариша Євгена Лисого, бо просто ненавидів цей предмет. А вчителька хімії мені відверто сказала: «Хлопче, з тебе нічого не буде». Але коли я зi шпаргалки списав на екзамені, вона змінила свою думку: «Може, каже, з тебе ще щось і вийде» (сміється). Вступати хотів у театральний інститут, і всі вірили, що я буду великим актором. Та я поїхав і успішно провалився. А вже коли став журналістом і письменником, працював у «Перці», мені пропонували від «Укрконцерту» двічі на тиждень виїздити на концерти. Не погодився, бо редактор Маківчук мене точно вигнав би... Отак професійний артист із мене не вийшов, зате вийшов письменник. А на сцені навіть без театрального інституту я сотні разів виступав.

Анатолій Паламаренко, випускник 1956 року Макарівської середньої школи (Київщина):

— Добре пам’ятаю, що на врученні атестатів багато нас плакало, і я в тому числі... А потім мене самого понесло в поле, сів на горбочку... Вже починало колоситися житечко, його гойдав вітерець. І я дивився на цю природу і мав дивне відчуття того, що сьогодні закінчується найпрекрасніший відрізок мого життя — все, дитинство минуло... Зараз часом запитую своїх земляків з Макарова: «Ну що, плакав хтось на випуску?» (сміється). Ніхто! Зараз усе по–іншому, щедрі столи, шашлики, хіба там є місце сльозам? А в нас ніякого святкового застілля не було, про що ви кажете? Ми бідні були всі, колгоспники. І батьки наші, і ми змалку працювали дуже тяжко. Це ж післявоєнні часи, скрута велика. І ми в свої дитячі роки були вже досить дорослими, намагалися якусь копійку заробити... Куди вступатиму, я чітко знав. Я ж змалку на сцені. І майбутнє пов’язував тільки з цим. Пригадую, скільки ще школярем виїздив з різними агітбригадами: після концерту біля кагату чи якогось корівника нам накривали стіл — сало там якесь, хліб, олія — отакі були гонорари (сміється).

Світлана Білоножко, телеведуча і співачка, випускниця 1973 року (Дніпропетровськ):

— Найяскравіший спогад про випуск — це відчуття того, що було здорово. А якихось деталей уже й не пригадаю. Взагалі дуже сумно прощатися зі школою. Хочеться, щоб ця мить продовжувалась, якомога довше: адже там лишилися друзі, улюблені вчителі, перше кохання. У якому наряді прийшла на випуск? Було світле платтячко, бантики красиві й зовсім ніякої парфумерії та косметики, тому що все було своє, натуральне — великі червоні губи, великі блакитні очі, розкішне біле волосся. Так і поїхала поступати в театральний.

Сергій Фоменко (Фома), фронтмен гурту «Мандри», випускник 1989 року ліцею східних мов (Київ):

— Якщо чесно, то я не дуже пам’ятаю свій випуск. Адже у ті роки це все по–іншому було, спокійніше, тихіше — такого руху й ажіотажу не спостерігалося, як зараз. Пригадую, після урочистої лінійки в їдальні поїли, поговорили та й усе. Ще пам’ятаю, вдягнувся в якийсь нестандартний костюм... На випускному я ще не знав, куди хочу вступати, бо... не збирався вступати. Я планував подорожувати, що, власне, і сталося. Моя мрія здійснилась.

Василь Вірастюк, стронгмен, володар титулів «Найсильніша людина України» та «Найсильніша людина світу», випускник 1989 року середньої школи №4 м. Івано–Франківськ

— Я пішов зі школи після 8–го класу, тому випускного як такого не було — в ті часи гучно святкувати це було не прийнято. Не став закінчувати десятирічку, бо знав: моє життя буде пов’язане зі спортом, не хотів гаяти часу й одразу вступив до технікуму фізичної культури в Івано–Франківську.

Мирослав Слабошпицький, кінорежисер, випускник 1991 року:

— Мені дещо складно коментувати випускний, бо вражень більше інтимних (сміється). Звичайно, сонце зустрічали й усе таке інше, але в більшості кожен того вечора займався чимось своїм. Загалом враження дуже позитивні. Я з дитинства знав, ким хочу бути і куди вступати. Власне, так усе і відбулося — закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка–Карого, займаюсь улюбленою справою.

Лідія Таран, телеведуча, випускниця 1994 року гуманітарного ліцею КНУ імені Т. Г. Шевченка (Київ):

— Усе відбувалося на пароплаві. Там і схід сонця зустрічали. Але саме дійство було скромним. Вечір проходив у строгості. Хоч батьків і не було, проте ми були свідомі самостійні люди — нічого недозволеного не робили. Звичайно, випили якогось алкоголю й усю ніч танцювали на палубі — це і є мої найяскравіші враження. Тоді так збiглося, що одразу після випуску потрібно було подавати документи, тож розслабитися повністю не дуже вийшло. А от своє вбрання я досі добре пам’ятаю: це було довге облягаюче плаття чорного кольору... Тоді я ще не знала, яку професію хочу обрати. І подавала документи до кількох вишів. У Київському інституті міжнародних відносин я не пройшла співбесіду, тому вступила до Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Олеся Теліженко, дизайнерка, випускниця 2001 року колегіуму «Берегиня» від НауКМА (Черкаси):

— У моєму випуску мені запам’ятався випуск — ось найкоротша відповідь (сміється). Це перехід у нове доросле життя, школа лишається позаду, розставання з друзями, однокласниками — все так трепетно і хвилююче. Найбільше запам’яталося, як ми зустрічали схід сонця над Дніпром. Ми стояли, витягнувши руки до сонця. Це було символічно — асоціація зі сходом нового життя. У мене був авторський випускний костюм фіолетового кольору: топік, довга спідниця і прозора накидка — вбрання як майбутній модельєр я тоді спроектувала сама. І воно стало однією з перших моїх серйозних робіт. Ким хочу стати, я знала ще за кілька років до закінчення школи. Але до останнього вагалась куди вступати: до «Могилянки» чи академії мистецтв у Львові. Але доля так розпорядилася, що іспити і там, і там починалися в один день. Тому я вирішила продовжити шлях своїх батьків і вступила до академії мистецтв. Не шкодую, адже моя мрія здійснилася.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • Майбутнє пам’яті

    Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>