Жайворонок на асфальті

Його можна назвати людиною–легендою, адже навряд чи знайдеться ще хтось, про кого ходить стільки легенд, як про Леопольда Ященка і його хор «Гомін». Хтось обов’язково згадає кінець 80–х і велелюдні мітинги, на яких незмінним атрибутом був виступ «Гомону», комусь спадуть на думку численні купальські свята чи веснянки–гаївки, а хтось неодмінно розкаже про те, як уперше сколихнулося серце від простенької мелодії сопілки, почутої десь у транспорті чи на вулиці.

У мене перша зустріч із Леопольдом Івановичем була саме такою. Був промоклий осінній день кінця 80–х, коли в напівпорожній тролейбус підсів сивуватий чоловік і, діставши сопілку, почав щось награвати. Це було настільки несподівано, що все раптом зникло: і дощ, і старий тролейбус, і невдоволені обличчя пасажирів — лишилася тільки мелодія, трепетна і щира. І коли чоловік вийшов біля метро «Либідська» (тоді ще, хто пам’ятає — «Площа Дзержинського»), тролейбус поїхав далі, порипуючи, але в цьому рипінні вчувалася мелодія сопілки.

У часи війни за копійки малював портрети загиблих

Дивлячись на худорляву фігуру Леопольда Івановича з незмінною сопілкою в руці, якою він натхненно диригує хором, важко уявити, що народився він не в співочому селі, а в довоєнному Києві, де на той час народна пісня не була настільки поширеною. Правда, коріння роду Ященків — із Чернігівщини. «Мама Леопольда викладала українську мову, тато працював у КПІ. У них весь рід обдарований. А дід був регентом церковного хору. Усі вони були дуже порядні», — згадує дружина Леопольда Івановича, відомий етнограф Лідія Орел.

Правда, маму хлопчик практично не знав: Галина Митрофанівна померла від туберкульозу, коли Леопольдові не виповнилося і трьох років. Власне, і його поява на світ була під загрозою — лікарі заборонили народжувати, але жінка не послухалася. Новонародженого назвали Леопольдом — тоді в середовищі інтелігенції була мода на екзотичні іноземні імена.

Від туберкульозу помер у повоєнному Києві і батько Ященка. Що допомогло вижити самому Леопольду, лишається загадкою: чи то друзі родини, які забирали хлопчика до себе, чи батькова сестра Галина, яка працювала медсестрою і в майбутньому замінила йому і маму, і тата, чи то Боже провидіння. Життя не пестило його — в часи війни і після довелося чимало помандрувати селами, міняючи на харчі батьків одяг чи малюючи за копійки з фотокарток портрети загиблих на війні. Їздив по сало навіть у Бессарабію — верхи на товарняках.

Після війни пішов батьківською дорогою — вступив до Політехнічного інституту. Однак мистецька жилка, що жила в душі, не давала спокою — хотілося бути і співаком, і художником, і композитором. Тож одного разу посеред навчального року зайшов до Київського музичного училища імені Глієра — проситися, щоб прийняли. «Знань, музичної бази не мав ніякої, але бажання вчитися було величезне. Його вислухав відомий хоровий диригент, професор Павло Муравський, й одразу відзначив ідеальний слух у юнака і зарахував його на єдино можливий без спеціальної підготовки факультет — хорового диригування», — розповідає Лідія Григорівна.

«Лідочко, а в тебе немає часом нотного паперу?»

Після училища закінчив історико–теоретичний факультет Київської консерваторії, аспірантуру Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології ім. Рильського. Ще навчаючись у консерваторії, видав книгу про життя і творчість Порфирія Демуцького, пізніше захистив кандидатську дисертацію на тему «Українське багатоголосся», упорядкував кілька пісенних збірників фольклору.

Захоплення фольклором прийшло до нього ще в юності, коли студентів масово відправляли в села на «боротьбу з урожаєм». А яка ж робота у селі без пісні! Пізніше почалися фольклорні експедиції під маркою збору «сучасних зразків народної творчості», тобто — пісень про партію і досягнення радянської влади. Доходило до курйозів: у одній із експедицій, не знайшовши таких «зразків», її учасники самі написали кілька текстів, поставивши під ними імена та дані двох бабусь, списані з книги небіжчиків цього села.

А потім був 1968 рік, коли він разом iз Лідією Орел та іншими сміливцями (всього їх було 139) підписав лист–протест до ЦК КПРС та ЦК КПУ з приводу політичних репресій та переслідувань інтелігенції. Як результат — звільнення з роботи в інституті. А вдома чекали двоє синів, стара тітка Галя, хвора мама дружини. В той час він підпрацьовував муляром на Баришівському заводі «Молния», в радгоспі на Васильківщині, добуваючи цеглу, розбирав старі будівлі на Подолі. А одного разу його затримали на три доби — «за тунеядство». Коли Лідія Орел нарешті розшукала чоловіка і добилася побачення, перші слова, які почула, були: «Лідочко, а в тебе немає часом нотного паперу?».

Хор «Гомін» як «пересувний центр української пісні»

Мало хто з киян знає, що перше Співоче поле утворилося на Печерську біля садиби Івана Гончара навесні 1969 року завдяки Ященку. Там розучували та відновлювали практично з нуля давні обряди, щедрівки, колядки. Саме так народився «Гомін», через який пройшли й Ніна Матвієнко, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Марія Примаченко і ще багато–багато інших, відомих і невідомих людей.

Стараннями Ященка поступово «загомонів» весь Київ, а за ним й Україна. Вони з’являлися «незваними гостями» на різних «офіційних заходах». Організатори, дивлячись на вишиті сорочки, сприймали їх за артистів художньої самодіяльності. Приходили до тями пізніше, коли хор починав співати «незатверджених» Шевченка, народні пісні, козацькі думи. А після виступу 22 травня 1971 року біля пам’ятника Шевченку хор та його керівник стали у власній країні персонами нон грата. Ященка виключили зі Спілки композиторів, iз видавництва «Музична Україна» вилучили всі рукописи, рекомендовані до друку. Почалися виклики на допити в КДБ, обшуки.

«Від нас вимагали покаяння. Підсовували заготовлені доноси з іменами тих, хто, на нашу думку, заважав розвитку української культури. А імена були які? — Надії Світличної, Оксани Мешко, Михайлини Коцюбинської. Як ми могли таке підписати? Зараз, дивлячись на наше життя, можу сказати одне: ми не зганьбилися», — пригадує Лідія Орел.

У середині 80–х Леопольд Ященко відродив хор. Збиралися, де могли: в Гідропарку, кочували по актових залах підприємств і будинків культури, ­площах, мітингах, зібраннях. Леопольд Іванович завжди був там, де нуртувало українське слово, де оживала наша душа. Власне, внесок Ященка у становлення української державності на початку 90–х важко переоцінити. Саме хор «Гомін» уперше на весь голос заспівав «Ще не вмерла Україна» та «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». А хтось жартома назвав «Гомін» «пересувним центром української пісні».

Після проголошення незалежності Леопольда Ященка поновили в Спілці композиторів України, у 1993 році він став лауреатом Шевченківської премії. Однак і понині «Гомін» залишається «не визнаним» державою: його не побачиш у програмі офіціозних культурних заходів, у колективу немає власної репетиційної бази та фінансування. Але він завжди з’являється там, де є українська душа: на відзначенні роковин Голодомору, на вечорах пам’яті дисидентів, у Гідропарку на Купала. Можливо, це й на краще.

Іноді дивуєшся: звідки Леопольд Іванович черпає енергію, сили, терпіння за будь–якої ситуації йти до людей і співати! Адже досі чотири рази на тиждень він проводить репетиції з тими, хто хоче знати і співати наші пісні.

До свого ювілею Леопольд Ященко з друзями упорядкував унікальну книгу, куди увійшли його обробки 350 найпопулярніших народних пісень із репертуару «Гомону», а також його власні твори. Але грошей на те, щоб видати цю збірку, поки що немає...