Порожня кірха

Якщо їхати з Олевська до Житомира через Червоноармійськ, то побачите у Сорочні, ліворуч від дороги, між полем і лісом височіє самотня, потьмяніла від часу велична споруда. Це німецька церковиця — кірха. Наприкінці ХІХ — початку ХХ сторіччя тут вирувало життя...

«Серед вовків»

Початки німецької колонізації Волині сягають кінця ХVIII століття. Князь Чарторийський одним із перших запросив німців до свого маєтку в місті Корець, де в 1783 році для них збудували кірху. В 1801 році власник Острозького маєтку князь Карл Яблоновський уклав із 16 сім’ями пруських менонітів контракт, за яким передавав їм у безстрокове користування чимало сінокосів і необроблених земель села Слободки, розташованого поблизу Острога. Невелика німецька колонія з’явилася і в Житомирі.

Російський царат усіляко заохочував німецьких колоністів до імміграції на тільки–но окуповані землі українського Правобережжя.

Зі скасуванням кріпаччини у Російській імперії у 1861 році німці стали переселятися на українські терени ще активніше. Сюди рушив потік колоністів, які зазнавали релігійних утисків і переслідувань на батьківщині. Законодавчий дозвіл про передачу в оренду поміщицьких земель, скасування пільг для колоністів у Польщі й природно–економічні умови Волині подобалися колоністам. Заможні волинські пани посилали своїх агентів набрати німецьких фермерів для обробітку землі та господарювання. За символічну плату дехто з поселенців отримав малородючі землі в оренду, інші — купували. В основному, це були ліси, які потрібно було вирубувати, та болота, які належало осушити.

«Влітку 1865 року близько двох сотень людей завантажили на сорок критих кінних возів усе майно, яке могло бути вивезеним, та їжу для довгої подорожі. Вони залишили Ортельсбург у Східній Прусії, щоб їхати до Топорища, на Житомирщину, — пише Міхаель Анута, сім’я якого була серед перших поселенців. — Мандруючи біля 600 кілометрів ґрунтовими дорогами зі швидкістю від одного до дванадцяти кілометрів на день, вони досягли призначеного пункту за сім тижнів і оселилися в декількох місцях». Інша група із сорока баптистів, яку очолив Maттіас Кельм, мігрувала на Волинь у 1862 році. Німецькі переселенці оселилися за 50 кілометрів від Житомира у селі Сорочень, сподіваючись купити або орендувати незабудовані земельні ділянки і насолоджуватися більшою свободою віросповідання.

Потік емігрантів до Волинської губернії (нинішні Житомирська, Рівненська, частково Волинська та Хмельницька області) тривав до другої половини 1870–х років.

Попервах поселенці мешкали у наметах і землянках. Аліса Кордінг iз Вестерстеде (Німеччина) пригадує, як її прабабця, Тамара Ной, розповідала, що місце, куди вони прибули, було оточене густим пралісом, у якому переселенці палили багаття для відлякування вовків. Розчистивши територію, вони сіяли зернові, садили картоплю, будували житло.

Невдовзі фундатор німецьких баптистів у Польщі та Україні, місіонер Альф Готфрід відвідав Сорочень. «Це була подорож у дикий край», — написав у своїй книзі «Серед вовків» американець німецького походження, дослідник минулого волинських німців Дональд Міллер. Поселення було настільки віддалене, а дороги такі погані, що було майже неможливо дістатися кінною підводою. Утім Альфові таки вдалося продертися через дрімучі ліси і болота, щоб зустрітися з поселенцями.

Перша баптистська церква в Україні

Навесні 1864 року Альф удруге завітав до Сорочня. Затим «подолав 16 кілометрів до Нойдорфа» (нині село Заздрівка Володарськ–Волинського району), де його співвітчизники «мешкали під деревами у наметах... ніби діти Ізраїлю в пустелі». Звідти попрямував до Горщика (нині Коростенський район), щоб відвідати родини друзів. У Горщику Альф здійснив два хрещення і навіть повінчав молодят. Проте основною метою поїздки була організація двох баптистських громад. Дві церкви у Горщику та у Сорочні, за твердженням Дональда Міллера, є першими організованими баптистськими церквами в усій Україні.

Перші приміщення церков побудували з міцного дуба, зрубаного в тутешньому густому лісі. Кажуть, що дуби ці були настільки широкими, що два чоловіки не могли обійняти стовбур. Ці дерева німці називали eisen holz, що у перекладі означає «залізне дерево». Дерев’яні конструкції обох церков, хоч і побудовані майже 150 років тому, добре збереглися. Церковна будівля в Горщику наразі використовується як храм православної церкви. Церква ж у Сорочні стоїть порожня після того, як упродовж багатьох років атеїстичного режиму тут було зерносховище.

За свідченням Альфа, який відвідав поселення в Сорочні у 1862 році, він захоплювався порядком у колонії. А уряд Росії визнавав, що стан духовного життя серед баптистів був кращим, ніж у інших релігійних груп, серед них не було бідних, бо вони дбали один про одного. «Тоді як чехи займали найкращі землі, німецькі колоністи брали те, що ніхто не хотів брати, і нікому не ставали поперек дороги», — повідомляє російський чиновник у рапорті 14 березня 1894 року.

Станом на 1885 рік у Сорочні вже був заїжджий двір, два вітряних млини, дев’ять маслобоєнь та шкіряний завод. У сусідній німецькій колонії Крем’янці — школа, заїжджий двір, вітряний млин, цегельний і фарфоровий заводи. У Майдані — німецька лютеранська каплиця. А в Оскарівці — скляний завод.

Як німці «на коня давали»

Члени громади, наслідуючи класичну німецьку традицію «орднунґу» (порядку), повинні були жити взірцевим благочестивим життям: відвідувати церкву, читати Біблію, дотримуватися сім’єю релігійних обрядів, бути чесними і добрими сусідами. Щодо держави — бути лояльними громадянами, платити податки і підкорятися законам країни, за винятком тих, які суперечили Закону Божому.

У документі, віднайденому в архівах, йдеться про те, що на стіні церкви у Нойдорфі містився напис «бійся Бога і почитай Царя». Заборонялося вживання міцних напоїв, за винятком вина і пива. Заборонялися також лайка, цигарки, танці, гра в карти, відвідування кіно та інші розваги. Не схвалювалися змішані шлюби між віруючими та невіруючими і розлучення.

Однак високих стандартів, встановлених церквою, дотримувалися не всі колоністи. Подібно до вигнання громадянина з давньогрецького поліса, порушників церковної дисципліни виключали з громади. Бувало, що диякони передавали куті меду. Так Адіна Ренц розповіла про інцидент, який трапився у 1924 році на весіллі її брата Генріха Мюллера. Коли радісна весільна процесія вирушала з Федорівки (нині Калинівки Володарськ–Волинського району) до церкви у Нойдорфі (нині Заздрівки) для вінчання, кілька учасників витягнули пляшку горілки і передавали її всім, щоб зробити по ковтку спиртного. Щоб трохи розважитися, вони зробили вигляд, що пригощають ковтком горілки і святково прикрашених коней. Коли диякони довідалися про це, всі весільні гості були викликані на звіт до очільників церкви. Після виснажливого допиту винних негайно виключили з громади. Лише через деякий час після публічного покаяння любителів «давати на коня» помилували.

«Почитання» царя і депортація

Хоча колоністи і «почитали» царя, Перша світова війна поклала край відносному благополуччю етнічних німців. Уряд імперії заборонив німецьку мову. Згідно з царськими указами від 2 лютого і 13 грудня 1915 року, 215 тисяч німецьких колоністів iз Волині виселялися в глибину Російської імперії (переважно до Сибіру), а їхні землі та майно переходили державі і мали продаватися «з молотка». Газета «Волынские губернские ведомости», яка виходила у Житомирі, 2 червня 1916 року опублікувала списки власників, у яких відібрали землю. Серед них були й десятки мешканців Сорочня.

У січні 1918 року комуністичний режим проголосив відокремлення церкви від держави. З цим прийшла жадана толерантність щодо німецьких поселенців на Волині. Незважаючи на багато проблем, заподіяних війною, з 1922 року ситуація стабілізувалася, життя почало налагоджуватися. У неділю, 29 травня 1924 року, в Сорочні відбувся фестиваль духової музики. Ця подія зібрала приблизно 85 духовиків із Сорочня, Хорчиська, Івановичів, Горошків та Рудьковського хутора. Організатором був Джозеф Ітерман, який подорожував, зокрема й до Сибіру, проводячи заняття з диригентами хорів та оркестрів. 23 березня 1934–го його заарештували за «протиправну революційну діяльність» — стандартне обвинувачення, яке висували працівники НКВС пасторам, диригентам та інших церковним служителям — і невдовзі відправили копати Біломорканал.

Церкву в Сорочні закрили і перетворили на зерносховище.

Місцеві жителі розповідали, що згодом духові інструменти люди заховали від комуністів — закопали на церковному дворі під деревом.