Кохання з бромом

Знайомлячись iз «Таємницею кохання» Надії Миронець — документальною розповіддю про інтимні стосунки Володимира Винниченка з жінками часів його ранньої творчості, — не перестаєш дивуватися аналогіям, які супроводжують будь–яку історію «літературного» кохання.

Так, коментуючи власний досвід спілкування з багатьма своїми пасіями, Винниченко нотував у щоденнику 1919 року: «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного». І вже згодом цю лукаву сентенцію по–жіночому перефразовувала Ліля Брік, легендарна коханка Володимира Маяковського, зауваживши: «Я кохала лише одного. Одного Осю, Одного Володю, Одного Віталія і одного Васю».

Що ж до запропонованої авторкою дослідження схеми розгляду інтимного життя Володимира Винниченка, то без застережних засобів тут явно не обійтися. Концентрація любовного градуса в «Таємниці кохання» настільки висока, — досліджено листування класика з Катериною Голіцинською, Людмилою Гольдмерштейн та Софією Задвиною, — що час згадати рецепт самого Винниченка: читати українську історію з бромом. Наразі, за аналогією, це стосується вже його власної історії стосунків iз жінками.

Отже, поки попереду маячить хвороба соціалізму і недуга масонства і поки любий друг Горький ще не відмовив в існуванні українській мові, Володимир Винниченко виринає перед нами у човні кохання на бурхливі хвилі психоаналізу. Яким же бачиться шанований класик у «любовному» ракурсі? Невже демагог і ловелас? Професійно беручи, ані перше, ані друге, оскільки жодне з власних захоплень — від соціалізму до живопису — Винниченко не сприймав усерйоз. Утім жінкам подобалося — навіть епістолярні кучері їхнього коханого, що нагадують стиль Голохвастова. «Ти колись просила мене описати тебе, — відповідав Винниченко одній iз коханок. — Добре. Ти — ізящна. Вся твоя істота — інтелігентна. Як би ти погано не одяглась, ти будеш робить вражіння інтелігентної людини. Комбінація рис твого лиця приємна. Саме негарне в лиці — ніс, але в загалі всього лиця він не робить неприємного вражіння. Мужчинам ти дуже можеш подобатись. Цілком щиро говорю. Задоволена чи ні?».

Жінки, в принципі, були задоволені, навіть не читаючи творів свого коханого. А навіщо? «Я не проклинаю той час, коли віддалась, хоч так дорого расплачуюсь, — писала до Винниченка наступна пасія. — Ти мені стільки дав. Ти розбудив у мені женщину. Я тепер знаю, я поняла, що таке наслажденіе, що таке велике бажання віддатись любимому і удовлетвореніє». До речі, так само трохи ріжуть око лексичні незугарності авторки дослідження, але всі вони губляться в океані мовної розхристаності оригінальних документів, і згодом, занурившись у цю епістолярну катавасію, вже не зважаєш на емоційні коментарі на кшталт того, як «після приїзду Люсі до Парижа Винниченко, очевидно, так гарно її «приголубив» і «пожалів», що вона знову завагітніла».

Але якщо жінкам, як було сказано, подобалося таке «голублення», то чоловікам не дуже. І навіть як читачі вони були не у захваті від Винниченка. Так, багаторічний меценат письменника Євген Чикаленко, по–перше, радив йому «сидіти і не рипатися» в еміграції, по–друге, взагалі збирав iз друзями кошти, щоб їхній улюблений автор більш нічого не писав.

Хай там як, але книжка Надії Миронець про кохання і коханнячка Володимира Винниченка просто приречена стати бестселером. Такі одкровення з житія наських літературних святих свого часу пригасли було після виходу «феміністичних» праць Соломії Павличко, Тамари Гундорової і Ніли Зборовської, відповідно, про Агатангела Кримського, Ольгу Кобилянську і Лесю Українку. Тепер ось — Винниченко. Епістолярна спадщина, тисячі опрацьованих листів до кожної з коханок, критичний аналіз кожного залицяння з адюльтером укупі. Широка географія інтиму — від Полтави і Харкова до Женеви і Капрі — і все це на тлі розлогих літературних цитат, приватних розмов і відвертих звірянь iз богемного життя наших сластолюбних класиків.