«Я бачив дивний сон...»

Не так давно, 2010 року, у видавництві «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» вийшла книжка під назвою «Сновиди. Сни українських письменників». Видавці зазначили, що це, мабуть, «перша у світі письменницька сновидійна антологія». Може, й так. Не знаю. Знаю лиш те, що колись давно розказування снів було в нас улюбленою жіночою забавкою. Зберуться собі дівчата й молодиці — і пішло. «Сюніч, — каже одна, — снивсь мені сон...» Усі слухають. Потім друга: «А мені снилось, наче я...» І знов усі слухають. Потім третя... «Чи справді все те снилося, — писала у своїх спогадах Олена Пчілка, — чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни...», — то вже інше питання. Словом, сон був жанром жіночої словесності. Недарма поет і мандрівник Іван Манджура занотовував сни поруч із піснями, казками, прислів’ями, замовляннями...

Отак і в «Сновидах» — зібралося вісімдесят сучасних письменників (правда, переважно чоловіки) та й почали розказувати сни, тобто ділитися з читачем найсокровеннішим. Ні–ні, я не перебільшую. Сон — це споконвічна територія інтиму... І коли я читав «Сновиди», то подумав: як добре було б мати три–чотири роки вільного життя, щоб написати книжку про українські сни від найдавніших часів до сьогодні. Пречудова була б книжка! Тим паче що снів кругом нас куди більше, ніж може здатися на перший погляд. Можна було б почати з казок. Хіба казка не витвір колективного несвідомого? «Читаю народні казки, — писав якось у щоденнику Володимир Винниченко. — Враження від них: це сни, запам’ятані, затримані в пам’яті народу. Невмотивованість дій, як у снах. Відсутність логічних асоціацій. Відсутність уваги й керування свідомістю. Найдивніші події не викликають здивування, хоч обстановка дії цілком реальна».

А як наші класики розуміли природу сну? Здається, першим про це писав іще 1620 року Касіян Сакович. Мовляв, з погляду фізіології, сон — то не що інше, як «заспокоєння всіх зовнішніх чуттів», необхідне людині для того, щоб зморене тіло набралося снаги, серце втихомирилось, а шлунок краще перетравлював харчі. Людина легко засинає під впливом вина, опіуму, тепла чи холоду, лагідного ськання в голові, жебоніння води, глибокої задуми... І тоді їй сняться сни. Вони бувають дуже різні...

Наприклад, Аркадієві Любченку, коли він 1944 року сидів у камері гестапівської тюрми «на Лонцького», приснилося, наче він потрапив у якесь баговиння, але вибрався з нього, навіть черевики не забруднив. Глядь — а перед ним «неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно–блакитне небо». Було таке відчуття, що перед ним інший світ. Письменник хоче запам’ятати, коли це сталося. Виймає годинник, дивиться — за 20 хвилин одинадцята... Аж ось після двох з половиною місяців сидіння за ґратами «на Лонцького» Любченка виводять із камери, віддають речі. Його кишеньковий годинник, ясна річ, давно спинивсь. Щоб поставити час, автор «Вертепу» глянув на тюремний стінний годинник. Рівно за 20 хвилин одинадцята! «Я, — каже він, — внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було». Справді, які там сни, коли він навіть не знав, чи випускають його на волю, чи везуть на фабрику смерті Auschwitz Birkenau!.. То була воля.

Сакович, мабуть, сказав би, що Любченко бачив Божий сон: Творець посилає такі сни праведникам, щоб вони знали своє майбутнє. Хоч навряд чи Любченко із цим погодився б. Для нього сни — швидше, щось диявольське. Принаймні за півроку до того, як потрапити до тюрми, він писав у щоденнику: «Чортове діло, ці сни! Яка справді–бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують».

Так, важко сказати, чиє то «діло»: Боже чи диявольське, — особливо, коли тобі сниться, наприклад, смерть. Сниться? Може, то вона і є? Пам’ятаєте рядки Байрона, які в перекладі Лесі Українки звучать так: «Смерть і сон — кажуть люди, — то браття рідні, / Сон єсть образ мовчазної смерті, / Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні...»? Часом смерть приходить у красивій масці. Скажімо, навесні 1922 року Тичині наснилась висока–висока калина. То померла його кохана. «Чи це в мене інтуїція така? — питає поет сам себе. — А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока–висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь...»

А часом маски на смерті нема. Щоб не ходити далеко, згадаю мініатюру Сашка Ушкалова із 28–го числа «часопису текстів і візій» «Четвер»: «Цього ранку було якось важко прокидатися, а коли я все ж таки прокинувся, мама сказала: «Знаєш, мені снилось, що померла його матінка...» Півдня я бігав містом, а пообіді скинув йому смс «чувак, як ти?» і отримав просту відповідь: «херово». Потім ми зідзвонились. «Ну що?» — спитав я. «Все», — відповів він тихо. «Тобто?» «Все...» — повторив він. «...Співчуваю...» А потім я попрохав маму, щоб вона нічого мені не казала, якщо колись побачить уві сні мою смерть... Вона плакала...» Це не вигадка — це reality...

А ще, казав Сакович, бувають сни природні, тобто такі, що зумовлені станом тіла або денними враженнями й пристрастями. Приміром, «скупому часто сняться гроші, купцю — товари, рибалці — ставки, неводи, риба. Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти, зайці. Солдату — сурми, війни, залицяльнику — любовниці, студенту — лекції, диспутації». Словом, як у тій приказці: «Що в кого болить, той про те й говорить». Може бути навіть ось таке. 1930–ті роки. Кілька письменників гуртом їдуть на літературний виступ. Ночують усі в одній великій кімнаті. Вранці прокидаються, і Володимир Кузьмич, який був страшенним «ортодоксом» (це не врятує його від смерті в таборі ГУЛАГу­ десь у Казахстані), побожно каже: «А мені снився товариш Сталін». На другий день зранку насмішкуватий Юрій Вухналь будить Кузьмича й питає: «Ну–ну, Володя, політбюро тобі вже приснилося? Всі члени політбюро були присутні?»...

Та повернімось до онейрології Саковича. Він підкреслював, що сон — то територія фантазії, бо вона не лише зберігає і передає чуттєві образи, а ще й вигадує щось небувале. Наприклад, з образів золота й гори вона, «діючи своїм дискурсом», може створити образ золотої гори. Саме так поети понавигадували всіляких химер, церберів та іншу дивовижу. Через багато–багато років Іван Франко напише: «кожний чоловік у сні... є до певної міри поет». То тобі сниться золота гора, то цербер, то половина серця. Пам’ятаєте мініатюру Коцюбинського «Сон»? «Снилось мені — чи ж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця». А інколи нерви митця такі до краю зболені й напружені, що сон обертається справжньою галюцинацією. Ось хоч би в того–таки Франка. Квітень 1908 року. Хорватське місто Ліпік. Ніч. За вікном дощ. Поет тривожно спить. Аж раптом голоси якихось духів будять його. Вони наказують іти за місто на Страшний суд. Він іде. Духи наказують роздягнутись. Роздягається. Духи засу­джують поета на «найстрашніші пекельні муки». Та перед тим він повинен відсидіти в скелі вісімнадцять тисяч років... Наступного дня, о 10–й ранку, жандарм Тарнавський знайшов поета за містом. Франко лежав на дорозі, біля калюжі — без пам’яті, мокрий як хлющ, в одній сорочці...

Зрештою, що таке наше життя? Сон. Як каже герой повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»: «...Я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно, видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, що ж до мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями». І де ж вона, оця невидима межа між сном і реальністю? Ось початок сну Євгена Маланюка після першого проведеного в Америці дня. Згасання світу. Наркотичне забуття. «І вже крізь хаотичне плетиво півдумок, півобразів, що згасали під хлороформом сну, півпритомна пам’ять зацитувала (чомусь?) старі Тувімові вірші про те, що «на другій півкулі люди ходять догори ногами»...

Та, мабуть, найкраще з усіх українських класиків межу між сном і реальністю змалював колись Шевченко в повісті «Прогулянка...» Дозвольте мені подати цю феєрію засинання повністю. «Я почав відчувати дивовижно приємну середину між сном і неспанням. У гармонійному напівмороці я шукав уявою і майже із заплющеними очима якого–небудь хоч трішки освітленого предмета, на якому міг би зупинити свій згасаючий зір. Морок ставав густіший, а світло слабше. Мої повіки тихо наближались одна до одної і, нарешті, зімкнулися. Морок став прозоріший і світліший, а в глибині цього синювато–блідого напівсвітла ледь–ледь видимо зринав темний, широкий, рівний, мов по лінійці накреслений, горизонт; за горизонтом тихо, повільно почало з’являтися слабке рожеве світло й, посилюючись, набувати якоїсь сіро–похмурої тональності. Горизонт потемнів і почав гудіти, немовби сосновий бір. Я перетворився на слух і зір. Ще хвилька, гудіння стало чутнішим, а горизонт темнішим. Ще хвилька, і я вже чув не невиразне гудіння, а страшний рик якогось чудовиська. Світло посилювалось і набувало сірувато–молочного колориту. З–за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари. Піднімаючись вище й вище, вони втрачали свої колосальні примхливі форми й перетворювались на темно–сіру масу безконечного простору. Над горизонтом ставало світліше, і тихо, ледь помітно, як наче із самого горизонту, вставала велетенська білувато–срібляста куля, одним тільки абрисом схожа на сонце. Світло розлилось повсюди й довершило прекрасно–жахливу картину моря... Бліда куля здіймалась усе вище й вище і ставала все блідішою й блідішою, щоб, нарешті, ніби розчинитись і щезнути в молочно–сірій масі. Буря, немов мільйони невидимих страховищ, ревіла на просторах. На тлі темних хмар блищали зграями білі мартини, а на білих скелях довгими вервечками всілись, як допитливі глядачі, чорні баклани»...

Мені здається, це просто геніальна замальовка — такий собі розкішний лет у потойбіччя, коли душа прориває завісу розуму... Ну, ось і все. Готово. Завіса впала. Починається «карнавал нічних фантасмагорій».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди