Ганна Різатдінова: У художній гімнастиці дуже важливе перше враження

17.05.2013

Віталій МОХНАЧ

Українська художня гімнастика не звикла залишатися без нагород. Однак медальний доробок наших грацій під час минулого олімпійського циклу виявився зовсім куценьким. Їхні невдачі припали на перехідний період, час зміни поколінь у національній збірній. А от після безмедального Лондона, на початку 2013 року, нагороди посипалися на українок як із рогу достатку.

Попри те, що головні старти сезону ще попереду, прогрес 19–річної кримчанки Ганни Різатдінової важко не помітити. «Це лише мої перші успішні кроки на шляху до спортивної мрії», — каже в інтерв’ю «УМ» нова лідерка національної збірної. На кожному з шести етапів Кубка світу, що вже відбулися (за винятком одного, який пропустила через травму), 19–річна «художниця» сходила на п’єдестал. А, скажімо, минулого тижня у французькому Корбель–Ессоні Аня перемогла в абсолютній першості та здобула ще чотири медалі в окремих видах: «золото» — за вправу з булавами, два «срібла» — за обруч і стрічку, «бронзу» — за композицію з м’ячем.

Успішні виступи Різатдінової збіглися з введенням у дію нових правил та переформатуванням складу головних конкуренток — росіянок. Хай там що, а перші серйозні здобутки допомогли кримчанці повірити у свої сили та можливість перемоги над головними фаворитками — суперницями із Росії.

Ми розмовляємо з Ганною в доволі аскетичній кімнаті відпочинку «Школи Дерюгіних» у Жовтневому палаці, де ще відчувається дух СРСР. Сама навчальна студія квартирує в одному з крил цокольного поверху. Посеред інтерв’ю заходить Альбіна Миколаївна, і ми, як старанні учні в школі, не змовляючись, синхронно підводимося та вітаємося з живою легендою тренерського цеху, пояснюючи мету нашого зібрання. «Мама вітчизняної художньої гімнастики» без слів киває у відповідь, дозволяючи продовжити розмову зі своєї підопічною.

«Тренери спуску нам не дають»

— Організація роботи Федерації гімнастики України, яку очолює Альбіна Дерюгіна, відзначається дисципліною та порядком. Напевно, і в збірній усе строго?

— «Школа Дерюгіних» має великі традиції, тому дисципліна тут на першому місці — усе проходить через Альбіну Миколаївну та Ірину Іванівну (матір і дочку Дерюгіних. — Авт.). Чи то інтерв’ю, чи зустрічі — наставники мають бути в курсі всіх подій. І я вважаю, що це правильно, адже ми ж не самі по собі стали відомими спортсменками — це вони нас такими зробили.

— А вас особисто потрібно тримати на контролі?

— У мене тато строгий, мама, як тренер із художньої гімнастики, також є прибічником порядку, тому до дисципліни мене привчали змалку. Такого, щоб десь гуляти, до ночі пропадати, немає. Доки є результат, доки мені подобається художня гімнастика — спорт є й буде на першому місці. Але наші тренери все одно не дають нам ніякого спуску, тільки постійний контроль. Нас, як дівчат удатних, вони оберігають, самих нікуди не відпускають.

«Більш емоційні нові правила — на руку нашій школі»

— Анно, починаючи з нового сезону, у вашій кар’єрі стався прорив. Що стало запорукою спортивного прогресу?

— Особисто для мене Олімпіада–2012 пройшла не надто вдало. Так, я потрапила в десятку, і це, можна сказати, високе досягнення, але перед собою я ставила дещо інші цілі. Вважаю, що показати більше завадив мій психологічний настрій — «перетиснула» себе морально. Мабуть, не доросла я тоді до Олімпіади. Лондон мені дався дуже важко.

Проте вже після нового року з’явився результат. Власне, після Олімпійських ігор — без відпочинку — ми провели величезний об’єм роботи. І, що важливо, з нового сезону в кращий бік змінилися правила, з’явилися танцювальні доріжки. Скажімо так, гімнастика стала більш емоційною, більш танцювальною. Як для нашої школи, то це дуже великий плюс, тому що Ірина Іванівна виховує в нас емоції, вимагає робити все з душею, доносити глядачам історію, казку, а не просто тупо виконувати елементи.

— У який момент ви відчули, що можете перемагати, здавалося, непереможних росіянок?

— Коли я виграла перший етап Кубка світу в Естонії — для більшості це стало несподіванкою. Багато хто подумав: перший старт, усе може бути, тим паче, змагання пройшли без росіянок. Але й надалі, на кожному етапі, я здобувала медалі. Однак коли на недавньому старті у Франції я стояла на п’єдесталі й піднімався прапор України, я зрозуміла, що можу перемагати Росію. Виступ у Корбель–Ессоні виявився найуспішнішим. Усвідомивши, що стала першою в абсолютному заліку, я заплакала.

Було приємно й радісно не стільки за себе, скільки за нашу школу, адже ми так довго до цього йшли. Вихованки Альбіни та Ірини Дерюгіних завжди стояли на п’єдесталі, але минулий олімпійський цикл виявився далеко не найкращим; медалей було зовсім не багато. Хотілося повернути медальні традиції, закладені Ганною Безсоновою та Наталією Годунко.

Вочевидь цей рік став переломним. Багато що в нас почало виходити. Для цього ми виконали величезну роботу: кожну вправу відшліфовували, відпрацьовували кожен поворот голови.

— Окрім перемоги в абсолюті, ви в Корбель–Ессоні здобули нагороди в усіх окремих дисциплінах...

— Для нас було дуже важливо підтвердити невипадковість попереднього успіху. Після того як виграли медалі в малих фіналах — нас дійсно стали поважати. Адже змагання завершилися непередбачувано. Раніше завжди тріумфували росіянки, а тут сталося щось нове, незвичайне — перемогла Україна. Після цього ми отримали велику кількість привітань. І, що головне, повірили в себе.

«Якщо будеш вищою на дві голови — судді це побачать»

— Знавці кажуть: у художній гімнастиці дівчата починають вигравати тоді, коли заслуговують авторитет у суддів. Це справді так?

— Дуже довго судді мене не сприймали. Не подобалося їм, і край. Не ставили оцінки. Хоча і я не показувала весь максимум. Словом, не йшло. Був час, коли опускалися руки. Думала, не в той вид спорту пішла. Але любов до гімнастики, наполегливість тренерів, щоденна робота не минули даремно — судді повернулися до нас. І якщо я виконую програму чисто, оцінка «вилітає» хороша.

— Які фактори посприяли вашим перемогам над лідерками збірної Росії, авторитет якої поміж суддів донедавна був непохитний?

— Поштовхом для цього стали нові правила, які дозволили нам підготувати нову програму. До того ж у Росії відбулася зміна поколінь. Ми з Аліною [Максименко] пройшли олімпійський цикл, а росіянки, хоч і сильні, але молоді й недосвідчені. Зрештою, якщо ти виходиш на майданчик і на дві голови сильніше виконуєш свою програму, судді це бачать і оцінюють твою працю.

— А от цікаво, яке значення в художній гімнастиці має не авторитет, а врода гімнастки, зовнішність?

— У нашому виді спорту дуже важливо справити перше враження. Зовнішність має величезне значення. До школи відбирають за такими критеріями: довгі ноги, високий зріст, худорлява статура. По суті, потрапити в художню гімнастику можна завдяки нереальним зовнішнім даним або божевільній працездатності. Лише ці два параметри — третього не існує.

— Чи є у суддів улюблениці?

— Мені здається, що є. Конкретно сказати складно, але ми всі — живі люди, не роботи, й у всіх є свої симпатії. Знаю, що окремі судді з пієтетом ставляться до певних предметів і не можуть добре не оцінити свій улюблений вид.

Водночас фінали, обслуговують нейтральні арбітри. Тому саме там — найчесніші оцінки. Коли ніхто не бореться за своїх гімнасток, виступи оцінюються по заслугах. Тож я — за нейтральних суддів.

«Не люблю круглі предмети»

— А який із чотирьох гімнастичних предметів приборкувати вам найскладніше?

— Найскладнішим для мене залишаються обруч і м’яч. Якщо булави та стрічка завжди падають поруч, то обруч із м’ячем можуть відкотитися далеко–далеко, і ти завжди цього боїшся.

Виступ із м’ячем потребує максимальної концентрації, тож відбирає дуже багато сил. Хоча багато кому здається, що для мене м’яч — це простий предмет і дається мені дуже легко. Проте його я побоююся найбільше.

Окремо хочеться виділити булави, які принесли мені в цьому сезоні найбільше медалей. Багатьом у тренерському штабі, в тому числі й мені, не подобалася програма — були питання щодо музики, постановки, однак Іриша Блохіна наполягла, і ми її залишили. У підсумку — «золото» на паризькому етапі.

— Часом здається, що з м’ячем ви працюєте не гірше, ніж футболісти. Можливо, берете в них уроки жонглерської майстерності?

— Абсолютно все народжується в цьому залі (приміщення на вулиці Інститутській). Вважаю, що було б нечесно, якби ми ще кудись ходили, десь вчилися.

«На футболістів часу не лишається»

— За часів СРСР досить часто народжувалися сімейні союзи футболістів та художніх гімнасток. Дружини з вашого виду спорту — в Блохіна, Буряка, Безсонова… А у вас як складаються стосунки із представниками «короля спорту»?

— У принципі, часу на зустрічі з хлопцями зовсім обмаль. Під час змагань ми перетинаємося на олімпіадах чи універсіадах. А якщо йде підготовка до відповідальних стартів, то з ранку до вечора сидимо в залі, з одним вихідним на тиждень. А якщо готуємося до чемпіонату світу — то й узагалі без вихідних. Справді, графік дуже щільний. Це відзначають наші знайомі з інших видів спорту, кажуть: «Стільки тренуватися, як художні гімнастки? Як це можна витримати?»

— Не було бажання кинути?

— Різні моменти бувають. Часом повертаєшся додому з тренувань змучена — як вичавлений лимон, часом трапляються нервові зриви. Але це робочі моменти, які бувають у всіх. Ми спілкуємося з іншими спортсменами, й у них схожі ситуації.

Проте є якась сила, яка, попри різні обставини, змушує вставати та йти до спортзалу. Адже це улюблена справа, справа всього життя. У принципі, я не уявляю себе без художньої гімнастки. Так, у дитинстві я любила танці, музику, але я не бачу себе в балеті чи якихось танцювальних колективах. Вважаю, що прийшла у свій вид спорту. І саме зараз починаю реалізовувати себе, роблячи перші успішні кроки, на шляху до своєї спортивної мрії.

«На Універсіаді в Казані мене зустрічатимуть татарські родичі»

— У спорті існує багато прикладів успішної співпраці батьків та дітей. Чому ви не залишилися під крилом своєї мами–тренера?

— Справді, моя мама — старший тренер Сімферопольської школи художньої гімнастики. Був час, коли до Києва я приїздила лише на збори, але одного дня мама зрозуміла, що добитися максимальних цілей я зможу тільки під керівництвом великих людей, таких як Альбіна та Ірина Дерюгіни. Батькам було важко відпустити мене до столиці, але вони прийняли непросте для себе рішення.

— Тепер, схоже, в Крим їдете, як на відпочинок?

— Крим — це позитив, сонце, море, виняткове місце для відпочинку. Хоча в Алушті у нас проходять збори, які ми не дуже любимо. Підйом о шостій ранку, три тренування, кроси. Дуже важко. Напевно, це найважче, що може бути в житті. Каторга, а не збір, хоча він дає дуже багато для майбутнього сезону. Водночас ці збори — час, коли я потрапляю на батьківщину. Приємний момент.

— Розкажіть про ваше прізвище. Воно вочевидь має азійське походження.

— Мій тато — росіянин, мама — українка, але в тата є татарське коріння. Він — казанський татарин.

У принципі, ми живемо за російськими мірками, російськими стандартами. Однак я дуже чекаю на Універсіаду в Казані (відбудеться 6—17 липня ц. р. — Авт.), адже це буде свого роду рідне для мене місце. Родичі вже готуються до зустрічі, знають, що я туди приїду.