«Стеля будинку їх може привалити будь–коли»

Спершу я не міг повірити, що тут можуть жити люди. Стара–престара хата вся перекосилася, на подвір’ї теж — суцільна руїна. Проте ледь підійшов до вхідних дверей такої ж геть скособоченої прибудови, яку язик не повертається назвати верандою, як на подвір’я вийшла жінка, що назвалася Валентиною Дубовицькою. Одна з трьох представниць слабкої статі, які примудряються виживати в цій халупі протягом бозна–скількох років. І, до речі, найпрацездатніша. Бо у Валентини Григорівни — інвалідність всього–на–всього третьої групи, у її 33–річної доньки — другої, а у 87–річної матері Мотрони Парфентіївни — першої. Так на три пенсії й виживають.

У Царичанку журналіст «УМ» вирушив після розпачливого листа, що надійшов на електронну пошту газети від небайдужої жінки Ніни Трень. Упродовж багатьох років вона намагається допомогти цій родині отримати людське житло...

Оселя за 100 карбованців

Свiй старезний будинок Мотрона Третяк придбала років з тридцять тому. Не вражав добротністю він і тоді, але в самотньої жінки, яка самотужки ростила двох дітей і протягом усього життя важко працювала на цегельні, не було іншого виходу, як придбати дешеву оселю, яку продавали всього за... 100 карбованців. Тоді думалося, що це до кращих часів. А виявилося — до безкінечності.

З живності члени цієї жіночої родини (сина Мотрони Парфентіївни було вбито у цій же хаті ще 23–річним напередодні власного весілля) тримають тільки козу, але і її хочуть по­збутися. Городу не мають зов­сім. Про централізоване газопостачання навіть мови не може бути, бо хто ж ризикне провести голубий вогник до такої розвалюхи.

Колись холодної пори хату обігрівали за допомогою грубки. Але років зо п’ять тому і про це благо цивілізації мусили забути — грубка геть розвалилася. Відтоді зимують у суцільному холоді. Води в цій убогій оселі також немає. На щастя, через дорогу збудовано церкву, з крана на території якої Валентині Григорівні люб’язно дозволили набирати воду. Проте, зізнається жінка, носити її звідти відрами стає дедалі важче.

Вражає, що цей острівець кричущої убогості і безнадії розташувався просто на центральній царичанській вулиці Комсомольській, по якій пролягає гамірна дорога у бік Полтави і Києва. Ще вражаючіша історія боротьби трьох жінок–інвалідів за покращення своїх житлових умов.

Недоступне «Доступне житло»

У 2004 році багатостраждальна родина отримала надію — жінкам пообіцяли трикімнатну квартиру в новобудові по їхній же вулиці Комсомольській. Як офіційно повідомив начальник Головного управління праці та соціального захисту населення Дніпропетровської облдержадміністрації Володимир Семенюк, 27 серпня 2004 року на засіданні виконкому Царичанської селищної ради мало розглядатися питання про виділення жінкам трикімнатної квартири. А вже 3 вересня того ж року селищна рада на своїй сесії зробила хід конем — визнала цю оселю... службовою, а потім надала її головлікарю місцевої лікарні (тепер уже колишньому), який до того навіть на квартирній черзі не перебував. З приводу зловживань з розподілом квартир у тому будинку навіть кримінальну справу було порушено, але жінкам, які мешкають у жахливих умовах, від того легше не стало.

Згодом родинi пообiцяли трикімнатну квартиру на другому поверсі приміщення колишньої аптеки, що опинилося у власності обласної влади. У 2008 році влада Царичанська звернулася з таким клопотання до тодішнього голови Дніпропетровської облради Юрія Вілкула. Але, як офіційно повідомив у 2012 році тодішній голова Царичанської райдержадміністрації Дмитро Ковальов, приміщення колишньої аптеки протягом тривалого часу для проживання не використовували, там відсутні опалення та водопостачання. А коштів на реконструкцію будівлі у районному бюджеті не знайшлося. Зрештою, приміщення колишньої аптеки передали на баланс дніпропетровського Державного фонду молодіжного будівництва для подальшої реконструкції під житловий будинок для десяти родин у рамках програми «Доступне житло». Родині Третяк–Дубовицьких теж запропонували долучитися до цієї програми. Однак жінки–інваліди на таку пропозицію лише безпорадно розвели руками, вкотре залишившись біля розбитого корита. Бо таке «Доступне житло», на яке довелося б брати кредит, не для них.

У вересні 2008 року зневірені жінки самовільно вселилися до квартири, яка тривалий час стояла порожньою. Але невдовзі група з восьми осіб на чолі з секретарем селищної ради викинула звідти їхні речі. Довелося жінкам знову повертатися у свою халупу.

При цьому місцева влада мала суворі перестороги посадових осіб. «Після злив стеля будинку намокла і в будь–який момент може їх привалити», — застерігав начальник управління праці та соціального захисту населення Царичанської райдержадміністрації пан Сердюк ще в 2009 році. А в 2011–му до голови Царичанської селищної ради Геннадія Сумського офіційно звернувся тодішній очільник Головного управління МНС України у Дніпропетровській області Віктор Бутківський з проханням вирішити питання забезпечення житлом родини інвалідів та учасника війни (такий статус має Мотрона Третяк), які до нього звернулися з криком розпачу. «З виїздом на місце здійснено перевірку фактів, викладених у зверненні, в ході якої з’ясовано, що будинок дійсно знаходиться в аварійному стані. Силами особового складу підрозділу було надано фізичну допомогу, а саме: винесено глину, що обвалилася, та переміщено майно до безпечного місця. Зважаючи на стан будинку, Головне управління вважає за доцільне провести відселення родини Дубовицької В. Г. у найкоротші терміни». Однак навіть після таких авторитетних пересторог віз i нинi там. А глини після того встигло обвалитися ще стільки, що важко збагнути, як ця хатинка на курячих ніжках досі тримається, атакована через дірявий дах усіма видами опадів.

Отож жінкам–інвалідам доводиться сподіватися хіба що на диво. І вони на нього сподіваються. Недарма Мотрона Парфентіївна, яка під тягарем прожитих років нині геть осліпла, у мою розмову з її донькою тільки й спромоглася вставити одну–єдину фразу–благання: «Дайте житло!». До речі, придбати його в Царичанці можна орієнтовно за 10 тисяч доларів, проте для родини інвалідів то — непідйомна сума...