Дзвін, який не замовк

Днями у селі Лютенські Будища Зіньківського району відбулося обласне свято «Барви Лемківщини» та третій фестиваль лемківської культури. Крім місцевих мешканців, на нього й цього разу завітали гості з Івано–Франківської, Львівської, Тернопільської та деяких інших областей. Власне, для Західної України подібні фести однієї з найколоритніших галузок етнічних українців уже звичні. На Полтавщині ж, зокрема у згаданому селі, їх почали влаштовувати зовсім недавно, з 2011 року. То була перша така представницька здибанка лемків на Лівобережній Україні. У Лютенських Будищах їхня традиційна ватра запалала тоді, звісно ж, не випадково. Адже саме в це та кілька інших сіл Зіньківського району доленосного травня 1945 року направили 57 сімей із села Кам’яна Краківського воєводства Польщі.

Те «добровільно–примусове» переселення лемків із їхніх споконвічних земель відбувалося у рамках своєрідної «прелюдії» до сумнозвісної операції «Вісла». Остання, як відомо, почалася у 1947 році. Та ще у 1944–му під «патронатом» радянської військової адміністрації уряди УРСР і Польщі уклали угоду «про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Ішлося там про цілковиту добровільність, але одразу після звільнення тієї ж Кам’яної від німців у селі з’явилися радянські комісари–«агітатори», котрі більш ніж прозоро натякали: не поїдете звідси сьогодні самі — завтра можете опинитися набагато далі як від Польщі, так і від України... Зрештою, на початку весни 1945 року їм узагалі заборонили саджати та обробляти власні городи. При цьому обіцяли не «розпорошувати» лемків–українців по різних селах і на нових місцях осідку, зберегти за ними худобу та реманент, не «заганяти» в колгоспи і не позбавляти можливості відвідувати службу Божу в церкві.

Тож прибульці привезли з собою на Зіньківщину навіть церковний дзвін, який потім тривалий час довелося переховувати від загребущих рук войовничих безбожників. Жодної згаданої обіцянки повпреди радянської влади не виконали... Однак лемки на Полтавщині не загубилися. Навпаки, у тому ж Зіньківському районі їх завжди цінували як дуже совісних і працьовитих людей, неперевершених майстрів будівельної справи і екзотичних для цієї місцини ремесел, продовжувачів традицій предків. До першого фестивалю лемківської культури дожила тут тільки одна з тих перших переселенців — Ганна Олешневич. Однак нащадки її та інших лемків із Кам’яної засвідчили: свої пісні, танці, звичаї пам’ятають, передають дітям, онукам. І цього разу вони та гості з інших країв продемонстрували дивовижне різнобарв’я мистецьких талантів. До речі, той лемківський дзвін і досі не втратив свого голосу. Та й ватра їхня не згасає.