Утриматись у сідлі

Історія України нерозривно пов’язана з традиціями кінноти. Козацьке військо — одне з небагатьох, що використовувало своїх бойових скакунів не лише як «транспорт», а й як союзників і вірних помічників. Майстерності козацьких вершників свого часу заздрив навіть Наполеон — мовляв, маючи таких воїнів, він би мав увесь світ.

Чисте поле, вірний кінь

Візантійські літописи VІ сто­ліття оповідають, що сло­в’янські племена на прикордонних територіях між степом і лісом, захищаючись від набігів кочівників, застосовували самобутнє мистецтво управління конем. Майстерні воїни управляли скакунами винятково ногами, при цьому влучно стріляли з луків, рубалися мечами, підбирали поранених. Це так вразило візантійців, що вони порівняли русичів iз міфічними кентаврами. Відомо, що дружинники Київської Русі також були неперевершеними наїзниками та мали культ бойового коня — дарували своїм скакунам дорогоцінні подарунки, а якщо кінь гинув у бою, над ним насипали курган, як над знатним воїном.

Продовжуючи традиції попередніх військових формацій, козаки уславилися як спритні вершники, котрі значну частину свого життя проводили в походах. Під час Визвольної війни Богдан Хмельницький створив власну козацьку кавалерію, яка була однією з кращих у Європі. У літописі Самійла Величка, зокрема, розповідається, що кожний «справний» козак за Хмельниччини мав двох коней, а коли запорожці поверталися з перемогою (наприклад, з–під Жовтих Вод чи Корсуня), то деякі з них мали навіть по п’ять коней. Варто зауважити, що кінь у часи козаччини коштував недешево: «чотири воли чумацьких, три польових, ще й п’ятдесят золотих приплатити». Заможні ж козаки мали табуни по 7–10 сотень коней.

Найкраще легке військо

Відомо, що неперевершеним вершником був син Богдана Хмельницького — Тиміш. У 1653 році в бою під Сучавою він, сидячи в сідлі, рубався шаблею, стріляв iз пістоля, звісившись головою вниз з–під корпусу коня. «Супротивників вразила майстерність Тимоша. Ніхто не міг влучити в нього з рушниці, так як він зі швидкістю блискавки обертався навколо тулуба свого бойового коня», — із захопленням писав очевидець битви — син Антіохійського патріарха, мандрівник–письменник Павло Алеппський. Історик Дмитро Яворницький наголошував, що козацькі коні були добре дресированими й вирізнялися надзвичайним розумом, силою і витривалістю: «Крикне, бувало, запорожець коню: «повзи», — то він протягне передні ноги вперед, а задні назад і повзе. А почує свист козака, то відразу мчить до нього».

Козацькою майстерністю захоплювався Наполеон Бо­на­парт. У спогадах про війну 1812 року він зазначав: «Козаки — це найкращі легкі війська серед усіх існуючих. Якби я мав їх у своїй армії, пройшов би з ними весь світ». Славилася кіннотою і армія УНР. Одним iз найкращих її полкiв вважався Хортицький кінний полк Запорізької дивізії УНР, більш відомий як Полк Чорних запорожців. Цей полк увійшов у історію як найбоєздатніша кiнна частина української армії, яка впродовж усієї війни 1918—1923 років не зазнала поразки.

Секрети козацьких вершників

Триматися в сідлі козака привчали змалку. Існував обряд–присвята — у сім років хлопчика урочисто саджали на коня. Вважалося: якщо малий не злякається, зможе впоратися з величезною твариною — бути йому видатним воїном. Козак мав навчитися стріляти з пістоля на повному скаку, піднімати із землі шапку, відвозити поранених iз поля бою, сходити з коня, що йде риссю та галопом, і багато іншого — це було програмою–мінімумом.

Особливо вправні вершники звисали вниз головою, «прикинувшись мертвими», і відстрілювалися в такому положенні, пересідали з одного коня на іншого на повному скаку. Серед випробувань, які проходив кандидат у козаки, було й таке: проїхатися полем на необ’їждженому коні, без сідла, сидячи задом наперед, і не впасти. Тактичний та стратегічний вишкіл кінноти дозволяв козацькому війську перемагати сильного супротивника. Не випадково під час Тридцятилітньої війни дипломати Австрії та Швеції намагалися залучити козацькі загони для своєї армії. Звертаючись по допомогу до польського короля Сигізмунда Третього, маршал Альбрехт Валленштейн просив надати підкріплення, але не з польських гусарів, а iз запорізьких козаків.

Як козаки стали «джигітами»

Поняття «джигітовка» для означення різних трюків та прийомів гарцювання в козацькому лексиконі з’явилося порівняно недавно, з переселенням на Дон та Кубань. Словом «джигіт» (а точніше «джігут») на Кавказі називають вправного вершника — утім ніяк не «акробата в сідлі», як це прийнято в козаків. Воїни азійських народів, та й кавказькі гірняки, добре їздили, але ніколи не гарцювали на конях. Козацькі ж уміння так вразили їх, що слово «джигіт», «джигітовка» закріпилося за українською майстерністю верхової їзди. Але не тільки цим дивували козаки. Стройовий статут кавалерійської служби 1899 року описує цікавий спосіб оборони по лінії або колу по–козацьки — коли бійці ховаються за поваленими кіньми. Супротивники, як правило, думали, що коні мертві. І бували шоковані, коли «мертві» в потрібний момент оживали і лавою починали атаку. Не менш цікавим є козацький спосіб подолання неглибоких річок, стоячи в сідлі. Коли траплялася глибока річка, пливли поруч із конем, тримаючись за гриву чи збрую. Історія бойового застосування коней закінчилася у ХХ столітті, коли справжніх коней витіснили «залізні». Гарцювання зникло як самостійна дисципліна військової підготовки і перетворилося на спорт. Хай там як, у первозданному вигляді елементи козацького гарцювання дійшли й до наших днів і завоювали прихильність публіки не тільки на Європейському континенті...

Козаки й ковбої

Захоплюючись майстерністю ковбоїв дикого Заходу, багато хто і не здогадується, що й тут не обійшлося без козаків. Козацьку джигітовку в 1920–х роках у Європу, а пізніше в Америку завезли «білі» емігранти з козацьких станиць — отаман Кубансько–Фінляндської станиці полковник Федір Єлісєєв і його помічник Гаврило Солодухін. Після Першої світової війни джигітовка проникла до Сербії та Франції, де сконцентрувалася найбільша кількість козацтва з евакуйованих білих армій.

У 1925 році у Франції генерал Андрій Шкуро (кубанський козак українського походження, якому відкоригували прізвище «Шкура» на французький манір), організував трупу «Козаки–джигіти» з 80 козаків–емігрантів. Перший їх виступ відбувся 25 травня 1925 року в Парижі на стадіоні «Буффало». Подивитися на козацьку майстерність зібралося близько 20 тисяч глядачів.

У своїх спогадах Федір Єлісєєв писав: «Нашим найвидовищнішим номером був палаючий солом’яний бар’єр, облитий керосином. На нього йшли колоною по три вершники в кожному ряду. У клубах полум’я і диму на мить ховалися козаки й одразу ж з’являлися з іншого боку. Слова «артист–джигіт» ми тоді не знали. Ми були козаки, випадкові гості Франції, і свою роботу робили суто по–військовому...»

Виступам козаків аплодували і в США, Канаді, Англії, Південній Америці, Мексиці, Індії. У 1928 році в Голлівуді зняли фільм «Козаки» за участю ста козаків на чолі з генералом Савицьким. Фільм мав колосальний успіх у Західній Європі й США. На традиціях козацької джигітовки був заснований американський стиль western і комплекс вправ Cossack vaulting. Практично всі кінні трюки в американських фільмах 1930–х років були козацькими.

Козаки — це нецікаво?

Нині людей, що володіють навичками професійного гарцювання, набереться в Україні близько сотні. Учителів, котрi передають знання, — одиниці. Кінна справа тримається стараннями ентузіастів. Кінне шоу «Українські козаки» демон­струє майстерність козацького гарцювання, гастролюючи країнами Європи. Кінно–акробатичний театр «Кіш», що діє на Київщині, відомий відвідувачам етнофестивалів у різних куточках України. Керівник театру Андрій Півень має близько двох десятків коней, а під тренувальну базу обладнав територію власної садиби. «В українців любов до коней закладена генетично, адже все життя чоловіка–воїна минало в сідлі», — каже пан Андрій. Ще на початку ХХ століття чи не кожен українець умів доглядати за конем, запрягати його та їздити верхи. На жаль, сучасним людям завести автомобіль уже легше, ніж сісти верхи на коня».

Разом iз донькою Каріною пан Андрій доглядає та навчає своїх коней. На запитання, чи легко дівчині даються козацькі науки, Каріна усміхається: «Кінь — як дитина, він бавиться, веселиться, а часом показує гонор. Кінь відчуває, якщо людина боїться його чи просто має нерішучий характер, і лиш тоді капризує. Треба уміти знаходити підхід, але в жодному разі не можна бити тварину чи кричати на неї».

Говорячи про можливості розвитку гарцювання в Україні, слід враховувати, що заняття це не з простих — утримання коней, навчання, тренування потребують багато часу й сил. Крім того, гарцювання вимагає від вершника неабиякої фізичної майстерності, адже високий ризик травматизму. Охочих навчатися багато, а тих, хто готовий присвятити цьому життя, — одиниці. «Нас періодично запрошують зніматися в телепередачах, кліпах, художніх та документальних фільмах. А от щодо виступів спостерігається дивна тенденція: козацька тематика цікавіша для іноземців, ніж для козацьких нащадків, — зазначає пан Андрій. — Буває, запрошують на якийсь корпоратив і просять «показати козацьке гарцювання в костюмах ковбоїв, чи циган, чи мушкетерів. Бо козаки — це нецікаво».

Сподіватися, що найближчим часом кінні види спорту та носії традиції козацького гарцювання матимуть якусь підтримку і визнання держави, мабуть, не варто. Та слід зауважити: якщо розвиток кінної справи не йде «згори», то він набирає обертів «знизу». Команда «Коша» вже кілька років співпрацює з приватним дитячим козацьким табором. За цей час тисячі дітей змогли навчитися їздити на конях, а також годувати, купати, запрягати їх. А цікавість дітей — запорука того, що у справи є майбутнє.

Наталка ПРИСТУП