«Бо хребет українця зламано»

Яких ще свят не святкують в Україні? Здається, є все — від Великодня й Миколая, Дня Перемоги й Дня шахтаря до Валентина та Хелловіна. У сліпому копіюванні іноземних «червоних дат» українці ще не взялися відзначати хіба 7 травня — День створення збройних сил Росії. Хоча, можливо, дійде й до цього. Адже чому б не заповнити масив із 1 по 9 травня ще якимсь днем із розряду «немає приводу не випити». А що в Україні схильні шанувати російське військо — це видно з популярності в народі Дня захисника Вітчизни 23 лютого.

Узимку «Україна молода» започаткувала широку суспільну дискусію щодо доцільності святкування Дня захисника Вітчизни, що походить від дати створення в 1918 році армії більшовицької Росії — тієї самої, яка знищила незалежну Українську Народну Республіку.

Відгуків на редакційну пошту прийшло кілька сотень. Однак, виявляється, читачі «УМ» та усереднене українське суспільство загалом розбігаються у висновках. Соціологічна служба Центру Разумкова 1—6 березня 2013 року провела на замовлення нашої газети дослідження, і воно показало, до якої дати святкування Дня захисника Вітчизни схиляється громада:

— 23 лютого — у День Червоної (Радянської) армії — підтримують 68,9% українців;

— день Покрови Божої матері (14 жовтня) — 8,3%;

— день пам’яті героїв Крут (29 січня) — 5,8%.

Іншій даті віддали перевагу 4,7%. Не вважають за потрібне відзначати це свято 3,8%. Майже 8,5% громадян не визначилися із відповіддю взагалі.

Результати дослідження сумніву не викликають — було опитано 2010 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально–демографічними показниками. Опитування здійснювалося у 132 населених пунктах (із них 79 міських та 53 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

А що ж пишуть читачі «УМ»?

«Саме для формування національної самосвідомості нам потрібні власні державні свята»

«Це дуже вдалий крок — піти на відвертий діалог, полеміку з читачами. Добре, що ви спонукаєте людину думати, а значить, творити», — пише в листі до редакції Василь Калчугін, практичний психолог гімназії №1 з міста Глобине на Полтавщині.

Про це свідчили й виступи старшокласників гімназії під час проведення напередодні 95–ї річниці бою під Крутами «круглого столу» на тему «Психологія патріотизму». «Діти зовсім по–дорослому обговорювали цю тему, визначивши логічний зв’язок між націоналізмом та патріотизмом. Десятикласник Владислав Тумік запитав: «А де ж сьогодні український цвіт? Якщо він є, то чому ми так живемо?» Ніби відповідаючи йому, учениця Юлія Шаповал припустила: «Може, ми і є той цвіт, який врятує нашу державу?» Натомість інший однокашник обурився: «Ми говоримо «патріотизм». А чи патріотична наша міська влада, яка так і не спромоглася перейменувати центральну вулицю Леніна, цього ката українського народу, на честь дійсно великого українця?» У пристрасному обговоренні згадали і втрати українців у Другій світовій війні, і афганців, і чорнобильців, і жертв сталінських репресій та мільйони співвітчизників, що подалися до інших країв у пошуках кращої долі і ніколи не повернуться на історичну батьківщину. Думки молоді вирували — ніхто не був байдужим. На відміну від «святкування» 23 лютого, що, як завжди, проходило формально, бо «ніхто не знає, що святкує і для чого», — розповідає в листі Василь Калчугін.

Дописувач зазначає, що у своїй державі повинні бути тільки свої національні свята. В країні вже підростає нове покоління, яке не знає жахіть радянського «раю», однак наш соціум ніяк не може вичавити з себе раба, тим самим показуючи молоді можливість життя за подвійними стандартами. Це відбувається тому, що при владі перебуває антиукраїнська ­зграя, яка панічно боїться власного народу, люто зневажає українських патріотів, намагається «руками Табачника розмити національну ідеологію» як підґрунтя патріотизму. Василь Калчугін переконаний, що якби це було не так, то давно було б покінчено з символікою тоталітарного радянського режиму. Саме для формування національної самосвідомості нам потрібні державні свята, наповнені глибоким історичним змістом. Їх має бути небагато, інакше вони знецінюватимуться. І до них має належати День пам’яті захисника України, який природно було б відзначати 29 січня — тоді б усі знали, кого і за що вшановуємо. «Час думати не про те, як украсти народні гроші і дебілізувати нашу молодь, а про те, якою молода людина стане в армії і після служби!» — закликає полтавчанин.

Інший освітянин, вчитель–пенсіонер М.Бак вважає, що День захисника Вітчизни 23 лютого треба відмінити, бо його «хрещений батько» Леонід Кучма сам же й стверджував: «Україна — не Росія!» За його словами, потрібно День Збройних сил України перенести з 6 грудня на 14 жовтня — свято Покрови Пресвятої Богородиці, який шанувався українськими козаками. А щоб вказані дати наповнилися реальним змістом, необхідна роз’яснювальна робота, оскільки в Україні є ще «немало недругів, яничар, українофобів».

«Але я не бачу потреби у відзначенні всім соціумом тієї моєї служби в Радянській армії»

Колишній воєнрук середньої школи О. Волошин із Сумщини зізнався: «Нарешті я дочекався, що найшовся в Україні колектив людей, яких, як і мене, вже 14 років — з дня опублікування указу Кучми — хвилює ця проблема». Спираючись на свій багаторічний освітянський досвід, автор стверджує, що таке свято — День захисника Вітчизни — потрібне, але не 23 лютого, яке жодного відношення до України не має. Те, що цей день відзначали колись в СРСР, а нині в Росії — то їхня справа: нехай собі святкують. А шанування захисників нашої Вітчизни, яке немислиме без згадки про героїв Крут, саме 23 лютого — то є «наша національна ганьба!» — робить висновок ветеран. І зауважує, що «нашого» Дня захисника Вітчизни у нас поки що немає. А хочеться, щоб був. Тож пан Волошин «голосує» за 29 січня.

Що ж стосується тих, хто служив у армії, яка святкувала свій «день народження» 23 лютого, то їм не потрібно заважати — нехай відзначають. Але не на державному рівні!

Підполковник юстиції запасу, учасник бойових дій в Афганістані В. Ніколаєць вважає: день 23 лютого фіксує вигадану подію в сусідній державі, причому до створення Червоної армії ця дата також не має жодного реального відношення. «Фактично 23 лютого для справжніх, а не «паркетних» військових — це день чужої ганьби», — пише офіцер. На його думку, найбільш підходящим для Дня захисника Вітчизни в Україні є 14 жовтня — Покрова.

Такої ж думки дотримується Михайло Девдера, педагогічний працівник із Вінниччини, якому довелося служити в елітних підрозділах Південної групи військ Варшавського договору. Та служба, як пригадує ветеран, була справж­ньою: з серйозною дисципліною, навчаннями на полігонах, бойовими стрільбами. І залишила по собі приємні спомини та «законну» підставу для святкування Дня Радянської армії. «Але я не бачу потреби у відзначенні всім соціумом тієї моєї (і таких, як я) служби. Більше того, вважаю таке святкування шкідливим, оскільки воно ділить Україну й українців на «тих», «цих» і «якихось». Якщо ж у когось там ностальгія за чимось — нехай занурюється в неї індивідуально», — додає Михайло Девдера.

Із ним ніби «перегукується» Людмила Таран: «Досі дивуюся «совкізму» наших людей, які відзначають 23 лютого: уявили б собі Муравйова в Києві бодай на день, не доведи Господи».

А В. Мироненко з Миколаєва більш категоричний: «23 лютого — це день совєтської армії, найбільш агресивної армії світу, яка ніколи не захищала свою вітчизну, а відстоювала загарбницькі апетити свого керівництва. Це та червона армія, яка стала правонаступницею армії царської Росії, яка мріяла панувати в усьому світі. Це та червона армія, яка випробувала атомну зброю на власному народі і власних військах», — наголошує автор.

«На жаль, патріотів України в нас меншість…»

Усі дописувачі «УМ» — учасники полеміки — висловилися проти 23 лютого як дати вшанування захисників України. Водночас є чимало противників такого державного свята взагалі, оскільки ці слова — «День захисника Вітчизни» — «давно спаплюжили великою брехнею всі окупанти — московіти, комуністи московського розливу та їх спільники. Будь–коли таке «свято» у нас буде підлабузницьким до Кремля шануванням загибелі УНР, як і отой «флаг побєди» поряд з нашим державним прапором. І зберігають такі свята і навіть терміни патріоти імперії на кшталт Кравчука, Кучми, Януковича, Литвина, Симоненка та їхні виборці. І, на жаль, їх у нас більшість, а патріотів — меншість. Тому ми не в НАТО, не в ЄС і не потрапимо ніколи в сім’ю Європи. Бо хребет українця зламано», — таку категоричну оцінку дає М. Самусь із Києва.

Є й точка зору, що державне свято України «День захисника Вітчизни» взагалі перед­часне — адже на Україну за 21 рік ніхто не нападав і навіть намірів таких не оголошував. Таке свято доцільне, якщо армія України у військовій боротьбі з ворогом відстоїть незалежність держави — так вважає Степан Українець із Києва. Він також зазначає, що використання 29 січня для такого свята — «це ієзуїтська наруга над пам’яттю молодих хлопців», що були одурманені ура–патріотами, які не могли не знати, що направляють молодь на загибель. Пропоноване встановлення Дня захисника Вітчизни у день, коли оборонці УНР зазнали поразки, — «це блюзнірство, річ, яка не вкладається в розум психічно здорової людини», — вважає киянин.

Учасник бойових дій у Другій світовій війні, колишній червоноармієць Анатолій Некрот з Луцька зізнається, що з власного досвіду знає, як важко переконувати «затурканих комуністичною пропагандою» українців у тому, що в назвах війни «Вітчизняна» і свята «захисників Вітчизни» словом «Вітчизна» називають Радянський Союз. Багато людей ще й досі помилково вважають, що СРСР був «хоч би до певної міри спільною вітчизною народів». Але сам факт розпаду Союзу є доказом того, що він був імперією, а не вітчизною народів чи якогось одного народу. Бо, як відомо з історії, вітчизни не розпадаються — розвалюються лише імперії, «які всі злочинні за своєю природою»,— підкреслює читач. Існуюча невизначеність — яку державу, Україну чи СРСР — було названо «Вітчизною» в указі Президента Кучми — об’єктивно грає на руку тим, хто марить поверненням назад до московської імперії. Тому треба вести мову тільки про «День захисників України», а не якоїсь химери.

Позиції партій

Як видно з наведених відгуків, тема обговорення непроста і зачіпає чимало аспектів політичного життя. Втім опозиційні партії ВО «Свобода» та «Фронт змін» на запити «УМ» про їхню позицію в цій дискусії по суті не відреагували.

Прес–служба «УДАРу» у своїй відповіді зазначила, що таке свято — День захисника Вітчизни — потрібне і вказала, що окремий День Збройних сил України відзначається 6 грудня, а День пам’яті Героїв Крут — 29 січня.

Підсумовуючи дискусію

Схоже, чітка ідеологічна визначеність держави більше хвилює не політиків, а простих небайдужих громадян, які усвідомлюють, що наразі нема в нашій країні української державної ідеології з підґрунтям у правдивій історії. Насправді ідеологічне спрямовування мас віддано на відкуп олігархам, які мають по два–три громадянства і контролюють телебачення та інші ЗМІ.

Хіба мав би бути більш очевидним висновок, ніж той, що всіх захисників України треба шанувати і цінувати за їхню готовність до самопожертви? Причому такими є не тільки ті, хто мають у руках зброю. Кожний із нас, хто чесно виконує свої обов’язки громадянина, є, по суті, її охоронцем. І коли таких набралося б 45 мільйонів, то ми фактично стали б однією народною політичною силою, об’єднаною вірою в Україну — всенародною «партією захисників України». Або — інакше кажучи — українською політичною нацією.

А поки такого не сталося, ми маємо стати народною опозицією до нинішньої влади, яка фактично веде до зміни політичного та територіального устрою країни, нищить наше національне культурне середовище та історичну пам’ять.

Утiм не можна забувати, що люди самі обирають собі владарів, і замість марних нарікань у бік парламенту чи Президента іноді варто подивитися у дзеркало на себе — це ж ми їх обрали і дозволили їм нами управляти. І не треба сподіватися, що нинішня опозиція своїми діями компенсує чиюсь безпринципність, байдужість чи відверту продажність — народ завжди достойний тих керманичів, яких він обирає і терпить. Тож як не крути, а найнебезпечнішими є наші внутрішні вороги. Вони мають у парламенті свої антиукраїнські сили, захопили та вивезли левову частку національного багатства, розвалили армію, правоохоронну та судову системи, потопили країну в корупції. Вони нищили й нищать саме українське середовище — природу, культуру, ідеологію, національну ідентичність.

Тому в нас кожний день має бути днем захисту України від таких ворогів, і таких днів має бути 365 на рік. І коли ми доб’ємося свого — тоді й настане справжній День Перемоги.

…А поки що, на 22–му році існування незалежної України, переважна більшість її населення — понад дві третини (!) хоче святкувати День захисника цієї держави саме в «день народження» Червоної армії, виплеканий комуністичною та російською пропагандою. Це один із проявів тієї «совковості», що й досі залишається визначальною рисою нашого суспільства, у якому лише 37% негативно ставиться до Сталіна, а 15% хотіли б жити при такому керівникові.

Правда, варто зазначити, що частка симпатиків радянської традиції відзначення 23 лютого практично збігається з часткою жителів, яким більше 30 років. Тож є надія, що наступне покоління молодої України зробить інакший ідеологічний вибір.

В’ячеслав ПРИЛЮК