Не пригадую, хто саме з великих сказав, що погані люди просто помирають, а хороші — переходять у пам’ять. Коцюбинський однозначно перейшов у пам’ять. Але як цю пам’ять систематизувати, зробити світлою і донести до нащадків? Як зняти непристойно товстий шар ідеологічного гриму з витонченого українського імпресіоніста, якого нам свого часу перевдягли у соціалістичні шати і нарекли заледве не «учнем Леніна» і «підмайстром Горького», а, по суті, зробили його іконою українського лiтературного соцреалiзму? На всі оці «як» на свій страх, ризик і майстерність взявся відповісти Михайло Слабошпицький у романі «Що записано в книгу життя» (видавництво «Ярославів Вал»).
Прочитавши новий твір Слабошпицького, розумієш, що зовсім невипадково роман майже одночасно здобув першість у номінації «Хрестоматія» Всеукраїнського рейтингу «Книжка року–2012» та в номінації «Проза» «Книжкового рейтингу НСПУ» за 2012 рік і був номінований на премію «ЛітАкцент року». Де сховано магніт цікавості до цього твору?
Очевидно, секрет передовсім у нестандартному підході до зображення постаті Михайла Коцюбинського. І підзаголовок роману виказує цю особливість (її можна назвати «спробою колективного портрета»), адже звучить він не інакше як «Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестрована на дев’ять голосів». Погодьтеся: поліфонічність завжди ближча до об’єктивності, ніж найпалкіша монологічність, оскільки поєднує в собі різно–світобачення і різну фокусацію на одному й тому ж. Та й сприймається контекст доби Коцюбинського (адже ця книга не тільки і не стільки про Коцюбинського, як про його добу) у цьому багатоголоссі значно переконливіше.
Хто ті люди–голоси, очима яких ми бачимо Михайла Коцюбинського, його жінок, його друзів, його читачів? Це його сучасники, свідки його творчого злету — Євген Чикаленко, Сергій Єфремов і три Володимири — Самійленко, Леонтович і Винниченко. Кожен iз них не лише фільмує нам свій час і свого Коцюбинського, а ще й говорить про себе (бо про кого б ми не оповідали, ми передусім говоримо про себе і від себе, адже пропускаємо все і всіх крізь інтерпретаційне сито власної свідомості) і в цьому, мабуть, «найпідкупніша» родзинка роману, адже завдяки такому «стереозвучанню» далекий час насправді оживає і наповнюється автентичними вібраціями тодішнього літературного повітря. Промовляє кожен із «голосів» своєю мовою, ба навіть — своєю говіркою — для такого «ефекту присутності» Михайло Слабошпицький вiдслiдкував, скомпонував і вклав в уста своїх героїв глосарій персоналізованої мови, притаманної кожному з них. Власне, збиранню фактажу, опрацюванню джерел та безпосередньому написанню твору автор присвятив близько семи років.
Постать Коцюбинського, здавалося б, не зовсім «романістична». Себто жінки любили Коцюбинського, але він не був Дон Жуаном і на цьому наголошував сам автор, коментуючи і презентуючи свою книгу. Адже адюльтер Коцюбинського і Шури Аплаксіної — це далеко не «зойк крові» і не «дикий шепіт жаги» Володимира Винниченка. Одначе постать «єдиного письменника в краватці» настільки важлива, особлива і притягальна, що якби жодна з його амурних історій не була відома достеменно, то її варто було б вигадати — такою харизматичною, шляхетною і по–європейськи витонченою є в українській літературі постать Михайла Коцюбинського.
«Голос» Сергія Єфремова у романі «Що записано в книгу життя» звучить таким мотивом: «В Україні письменник геть незрозуміла істота. Зрозуміла, скажімо, священник (...). Зрозуміла учитель (...) лікар. В Україні письменник мав би запалити — навіть удень — свічку й піти на пошуки свого читача». І Слабошпицький своїм твором ніби пояснює — письменник може стати зрозумілий, якщо робити кроки до його розуміння. Лейтмотивом роману проходить формула: Коцюбинський (як і решта з «хору» на дев’ять голосів) є першокласним, самобутнім українським письменником європейського шарму і стилістики, котрого не прочитали його сучасники, котрого досі не прочитали його нащадки, а, отже, не збагнули і не оцінили належно... А для цього, як зауважує Ліна Костенко, лише треба «скучити за собою» і бути спраглим себе пізнати.
Зізнаюся: моя тітонька Тайя, ознайомившись iз романом «Що записано в книгу життя», перечитала всі твори Коцюбинського, які знайшла в бібліотеці. Мабуть, це і є «дія книжки» у практичному вимірі. Однак це ще не все, позаяк автор дописує книгу–продовження. Отже, далі буде.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
