В Європу — по Кобелякиштрасcе

У цьому році виповнюється 20 років із часу встановлення офіційних партнерських зв’язків між українським райцентром Кобеляки та німецьким містом Зінген. Адже саме у травні й жовтні 1993 року спочатку на полтавській землі, а потім — за два кілометри від німецько–швейцарського кордону були підписані відповідні угоди. А починалося все зі звичайного зацікавлення історією рідного Зінгена німця Віллі Вайбеля. Вивчаючи недавню минувшину свого краю, він виявив, що під час Другої світової війни кожен шостий (!) мешканець їхнього невеликого міста був іноземцем. При цьому краєзнавець, якому в 1944 році виповнилося 10 років, добре пам’ятав, як на голови його земляків сипалися бомби союзників у боротьбі з фашизмом — од їхніх вибухів та під завалами будівель гинули навіть знайомі ровесники хлопця. А що відчували тоді привезені сюди для невільницької праці переважно зі Сходу (чи не найбільше — з України й Полтавщини зокрема) не набагато старші за нього юнаки та дівчата, прізвища й домашні адреси яких зберігалися у німецьких архівах? Де вони зараз? Як себе почувають? Чи й досі носять у собі образи на німців, які завдали їм та їхнім родичам стільки страждань? Зрештою, чи передали той гіркий спадок у взаєминах між двома народами своїм нащадкам?

Свідоцтво про народження у неволі

На ці та чимало інших подібних запитань небайдужий німець хотів почути відповіді, як кажуть, із перших уст. Задля цього написав колишнім вимушеним «землякам» і органам їхньої влади десятки листів. Однак усі вони роками залишалися без відповідей. Бо ж у Радянському Союзі будь–яке листування iз «західними» іноземцями–«капіталістами» вважалося страшною крамолою, прирівнювалося ледь не до зради Батьківщини й контролювалося відповідними «органами». Тільки в часи горбачовської перебудови пану Вайбелю вдалося «достукатися» спочатку до представників влади Полтавщини та Кобеляцького району, а потім — і до сердець колишніх невільників. Тож улітку 1990 року саме в Кобеляках за участю представників інших областей відбувся з’їзд, на якому заснували товариство колишніх каторжан. Це громадське об’єднання стало одним із рушіїв бодай часткового відновлення справедливості стосовно українських «трудових» бранців.

Однак моральні й, що не менш важливо, матеріальні відшкодування з німецького боку тим же «остарбайтерам» були ще попереду. Як і нагородження Вільгельма Вайбеля державними відзнаками України та Німеччини, присвоєння йому звання почесного громадянина Кобеляцького району тощо. Перша ж зустріч з очолюваною ним німецькою делегацією відбулася у липні 1991 року, тобто ще також у союзній державі. Не неї у переповнену залу районного Будинку культури, крім «остарбайтерів», прийшли учасники минулої війни, фронтовики та їхні нащадки. Отже, віч–на–віч зустрілися люди, котрі раніше дивилися один на одного крізь приціли смертоносної зброї не тільки у фігуральному значенні цих слів. Колишній багаторічний керівник Кобеляцького району й один із фундаторів партнерства його тодішньої «вотчини» з німецькою провінцією Володимир Чернявський не приховує: перед тією зустріччю та на її початку відчувалася певна напруженість.

Та коли його земляки передовсім старшого віку зрозуміли, що німці приїхали до них не задля «показухи» і не для того, щоб продемонструвати свою зверхність (а їхні зовнішній вигляд, статки, можливості подорожувати світом надто вже відрізнялися від того, що «принесли з собою» українські ровесники з сільської глибинки) — тільки зі щирим каяттям за злочини гітлеризму і прагненням порозумітися, допомогти — на душі потепліло у кожного. «Чимало миттєвостей тієї зустрічі зворушували до сліз, — пригадує Володимир Семенович. — Скажімо, саме на ній Віллі Вайбель вручив Миколі Степку свідоцтво про його народження у Зінгені 18 червня 1944 року. А поруч із тепер уже дорослим чоловіком сиділа його мати, котра народила хлопчика в німецькій неволі, та після повернення в Україну разом із чоловіком, також «остарбайтером», змушена була в документах «омолодити» сина на два роки, щоб не наражати його на підозри та переслідування з боку влади».

Тепер уже не вороги

Після офіційного поріднення двох міст подібні зустрічі представників Кобеляк і Зінгена як в Україні, так і в Німеччині стали регулярними. Прикро тільки, що за ці два десятиліття суттєво порідшав стрій тих же «остарбайтерів», учасників війни, котрі відходять за вічну межу. Вік та хвороби вже не дозволяють вирушати у далекі й водночас майже рідні йому Кобеляки (від них до Зінгена — 2242 кілометри) і самому Віллі Вайбелю. Та він і його однодумці по обидва боки кордону ­встигли зробити найголовніше — розтопити лід ненависті, підозр, недовіри між колишніми ворогами, започаткувати нові взаємини між ними на рівні людських сердець. Тепер їхню справу продовжують молодші. Тож відбуваються обміни мистецькими і спортивними делегаціями, в гості один до одного їздять підприємці, обмінюються досвідом службовці місцевого самоврядування.

Постійно поповнюється скарбничка добрих справ у наданні німецькою стороною гуманітарної допомоги. Починалася вона з вантажів із найнеобхіднішими ліками й обладнанням для медичних закладів району, яких тут так бракувало у перші роки Незалежності. Згодом із Зінгена в Кобеляки надійшли навіть такі подарунки, як автомобіль швидкої медичної допомоги «Фольксваген» і два пожежні автомобілі «Мерседес–Бенц» із найсучаснішим професійним начинням для наших рятувальників. Загалом же обсяги «гуманітарки» звідти обчислюються вже сотнями тисяч євро. А 2006 року одна з нових вулиць Зінгена отримала назву Кобелякиштрассе, на в’їзді до цього німецького міста встановили спеціальний інформаційний знак із зображенням герба Кобеляк. Пам’ятний знак на честь співпраці між містами–партнерами з’явився й у самісінькій «пуповині» нашого райцентру. Та, найголовніше, нові реалії взаємин між двома державами і містами назавше закарбовані у міцнішій за будь–який камінь субстанції — людській пам’яті. Тепер уже не ворогів — друзів.