68–му річницю Перемоги над фашистською Німеччиною столичні ветерани відзначатимуть разом iз двома колишніми воїнами армії фюрера — Бруно і Гансом Бітсами, які вирішили завітати до нас на травневі свята...
Під час війни брати Бітси воювали на різних фронтах: перший на Західному (у Франції), другий — на Східному (Україна). У 1944 році 18–річний Бруно потрапив у полон до американських військових, а 20–річний Ганс — до радянських. Менший брат два роки працював на лісоповалі в Пенсильванії (штат на північному сході США), а старший п’ять років провів на сибірських шахтах.
Як українські гуси... допомогли повернутися додому Гансу Бітсу
«Коли ми наступали на Харків, по дорозі натрапили на ферму з гусаками, — з посмішкою розповів колишній німецький солдат. — Тими гусаками ми цілий тиждень об’їдалися. Окрім того, щодня я з’їдав по 20—30 яєць. І як наслiдок — захворів на жовтуху. Мене вилікували i знову відправили на фронт, навіть обіцяли нагородити залізним хрестом, бо підбив радянський танк. Однак я потрапив у полон і як «нагороду» отримав п’ять років Сибіру...».
17 липня 1944 року Ганса Бітса разом з іншими військовополоненими відправили до Москви на так званий «парад переможених»: колишні воїни армії фюрера «прогулялися» вулицями столиці СРСР. Таким чином, вони продемонстрували свої «успіхи» у війні й підняли дух радянських людей. Цю ходу назвали «Великим вальсом» (за назвою музичної комедії). Військові колони полонених нiмцiв супроводжували вершники з оголеними шашками і конвоїри з гвинтівками. За ними поїхали поливні машини, символічно змиваючи iз землi гітлерівську нечисть...
Після закінчення війни Ганс і Бруно Бітси опинилися в Західній Німеччині. До України вони змогли завітати після падіння залізної завіси та проголошення нашої Незалежності. Під час приїзду брати Бітси неодноразово навідувалися до Києва і навіть брали участь у травневих парадах, присвячених Дню Перемоги. Свій мовний бар’єр німецькі гості успішно подолали за допомогою вчительки німецької мови, киянки Марії Андрійчук та її сина Ореста (який теж досконало володіє німецькою).
Нинішнього року (як, до речі, й минулого) столична влада має намiр організувати зустрічі обох екс–солдатів армії Вермахта з колишніми радянськими воїнами. Кожному з ветеранів війни (близько півсотні чоловік) Бруно Бітс планує надати невелику матеріальну допомогу. А його старший брат, який вивчив російську ще під час полону, за традицією, виспівуватиме відомі фронтові пісні: «Калинка–малинка» та «Выходила на берег Катюша». Як з’ясувалося, Ганс ще й досі непогано розмовляє на «общепонятном» (йому подобається вживати відомі нецензурні слова).
Досить цікавою, теплою й душевною має бути зустріч братів із колишнім фронтовиком Віссаріоном Бєжаєвим, який мешкає на столичному Сирцi. Торік він пригощав німців домашніми стравами, українською горілкою та туркменським коньяком. Очевидно, цього разу дружня розмова теж триватиме кілька годин. Віссаріону Костянтиновичу є про що згадувати: у грізні роки війни він брав участь у визволенні Кубані, Західної України, а після перемоги — ліквідовував сумнозвісну банду «Чорна кішка» (саме цій боротьбі і був присвячений радянський фільм за участю Володимира Висоцького «Місце зустрічі змінити не можна»).
Від солдата до бургомістра
— Гер Бруно, у ці травневі дні, ви, напевно, теж згадуєте про ту жахливу війну?
— Ясна річ, я згадую про свою юність, про перші дні війни. Ця пам’ять пов’язана з болем.
— Де вам доводилося воювати в грізні й далекі роки?
— У Франції, в Ельзас–Лотарингії. Це було в 1944—1945 роках. На фронті також були мій батько і два брати.
— Вони воювали в різних місцях?
— Так. Батько був військовим журналістом. Він служив на території Росії та Литви. Я потрапив у полон до американців, а старший брат Ганс — до росіян, які потім відправили його на кілька років в трудові табори Сибіру. Молодший брат Пауль — тодi ще підліток, був змушений копати рови для армії США. Війна нас розкидала. Ми нічого один про одного не знали.
— Коли ви знову разом зібралися за сімейним столом?
— Першим повернувся батько. Як відомо, бойові дії припинилися в травні 1945–го, а вже через два місяці він приїхав додому на велосипеді. Коли війна закінчилась, я ще перебував в американському полоні. Наприкінці 1945 року через Червоний Хрест я отримав повідомлення про те, що мене шукають рідні. Тоді ж і дізнався, що Ганс був у полоні у росіян, а Пауль копає рови на кордоні між Німеччиною і Францією. Незабаром Паулю вдалося втекти додому. А мене американці відпустили тільки в липні 1946 року. Але спочатку вони відправили полонених до Франції. Я тоді перефарбував свою уніформу так, щоб виглядати як французький солдат. Завдяки цьому мені пощастило зробити втечу і швидко дістатися до своєї батьківщини. А мій товариш, з яким я раніше служив, перебував у французькому полоні ще цілих півтора року.
— А Ганс коли повернувся?
— Приблизно наприкінці сорокових років. У 1950 році він уже гуляв на моєму весіллі.
— Як склалося ваше подальше життя?
— Мені довелося почати нове життя в рідному Пфорцхаймі. Місто було повністю зруйноване. Причому, це сталося вже аж наприкінці війни. Англійці нас бомбили, незважаючи на те, що в мiстi не було військових об’єктів. Після переходу на мирні «рейки» я освоїв професію продавця. Разом зі своєю тіткою Хедвіг закуповував овочі та фрукти, а потім перепродавав їх на місцевому базарі і виконував бухгалтерську роботу. Незабаром доля звела мене з майбутньою дружиною Імгард. На жаль, за тиждень до нашого весілля моя тітка загинула в аварії. Мабуть, це сталося з вини водія вантажівки, який задрімав за кермом. За іронією долі, я незабаром теж потрапив в аварію через те, що заснув за кермом. Мій автомобіль вдарився в дерево та перекинувся. Після того випадку довелося поміняти роботу. А в 1951 році я обійняв посаду секретаря в місцевому магістраті. У сімдесятих мене обрали бургомістром трьох міст — Карлсруе, Кельтерна і Карлсбад (загальна назва — Баден–Баден). На цій посаді перебував вісім років. До виходу на пенсію працював у рідному магістратi, займався земельними питаннями.
«Моя німецька мама»
— Як ви познайомилися зі Шредером, який згодом став німецьким канцлером?
— Ми бачилися кілька разів у Карлсруе. У 1972 році я вступив до лав його партії. І досi перебуваю в її лавах.
— Шредер кращий, аніж Меркель?
— Шредер випромінював доброту. Він завжди йшов прямим шляхом. А ось Меркель весь час кидалася в різні боки.
— Як ваша дружина Імгард ставиться до того, що ви залишили її вдома, а самі поїхали в Україну?
— Вона б з радістю поїхала зі мною. За нею доглядають два моїх сини. Зараз Імгард потребує сторонньої допомоги, бо в неї дуже серйозні проблеми з ногами.
— Це правда, що ви цілий рік збираєте гроші, щоб потім роздати нашим ветеранам?
— Я не економлю настільки, щоб ходити голодним або голим. Звичайно, я міг би купити автомобіль і щось ще. Але мені це не цікаво.
— Ви вирішили йти шляхом християнського милосердя?
— Саме так. Мої сини забезпечені всім необхідним. А я вже в досить поважному віці. Земні блага у вічність не забереш. Тому я вирішив надавати допомогу нужденним, дивлячись їм в очі.
— Скільки ви вже пожертвували, якщо не секрет?
— Українцям я пожертвував близько 100 тисяч євро. З них за останні чотири роки витратив близько 60 тисяч. Крім українських ветеранів, також надавав допомогу маленькій Еллі — дівчинці з Київської області. Я з нею познайомився завдяки Андрію Хоменку — колишньому депутату з Києво–Святошинського району. Він привіз мене в село Гореничі. Ми зайшли в невеликий старий будиночок. На ліжку лежала вмираюча жінка. Біля неї сиділа чотирирічна дівчинка. Ні мені, ні моїй дружині Імгард не можна було забути цю картину. І ось уже багато років опікуємося цією дівчинкою. На знак подяки Елла звернулася до Імгард зі словами «моя німецька мама». Коли святкували мій ювілей, я сказав своїм друзям: «Не даруйте мені нічого. Краще пожертвуйте для Елли». Ми назбирали для неї 1200 євро. Окрім того, я вирішив подарувати їй швейну машинку.
— Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Україні?
— Гадаю, що Янукович виконає свої обіцянки перед народом. Але коли це станеться, важко сказати. Особисто в мене склалися дуже гарні враження про роботу столичної міськадміністрації. Завдяки Київській міській владі наші зустрічі з ветеранами проходили на високому рівні.
— Що ви можете сказати про наших ветеранів?
— Це люди, які потребують соціального захисту. Умови життя в них складні. З німецькими пенсіонерами їх не порівняєш. Після війни в Німеччині відбувся економічний ривок. Ми отримали велику допомогу від США за планом Маршалла. У вас, на жаль, усе відбулося iнакше. Бажаю, щоб ви в найближчі роки хоч би трохи наблизилися до нашого рівня життя.
Віктор ЛІСОВСЬКИЙ