Український фаталізм

Якось київський поет–неокласик Юрій Клен читав журнал «Життя й революція» за 1932 рік. І там він знайшов ось такі «модні» віршовані рядки: «Бомби нам би / лобом би і амба / а бабам би бублики...» Клен іронічно посміхнувся: «пролетарська поезія», що й казати! «Порівняймо рецепт дадаїста Трістана Цари, як писати вірші, — подумав він: — узяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого випадку, проти якої логіка вихарашаного інтелекту — ніщо». Чудова думка! Але, дорогий читачу, я згадав її не для того, щоб поговорити про «бомби нам би» чи дадаїстський «метод нарізок» (сut–up technique), який згодом справив відчутний вплив і на літературу, наприклад на «бога» бітників Берроуза, і на малярство, і на кіно, і на музику «техно», «індастріал»... Ні. Я хочу звернути вашу увагу на те, що поет вірить у «мудру логіку сліпого випадку». Цю логіку в нас найчастіше звали «долею» або «фатумом».

Мабуть, вам не раз доводилося чути, що українець якщо й не фаталіст, то принаймні уявляє долю в образі всемогутньої володарки світу. Згадаймо хоч би слова головної героїні драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Що можуть проти долі всі боги? / Вони законам вічним підлягають / так, як і смертні, — сонце, місяць, зорі, / то світочі в великім храмі Мойри, / боги й богині тільки слуги в храмі, / всі владарки жорстокої раби. / Благати владарку — даремна праця, / вона не знає ні жалю, ні ласки, / вона глуха, сліпа, немов Хаос». Ось він — чистої води фаталізм. Скажете: ну звісно, це ж історія Троянської війни. Хіба у світі Гомера могло бути якось інакше? Добре. Тоді почитаймо наші народні оповідання, зібрані Лесиним дядьком Михайлом Драгомановим. Там є такий сюжет. Ходить по землі Бог — християнський Бог! — і люди прохають Його то змінити на краще безталанне життя праведника, то покарати грішника, який живе собі, як у раю... Але Бог не в силі цього зробити. «Така його доля», — відповідає Він. Чи ж це вам не фаталізм? Чи Бог не постає тут усього лиш «слугою в храмі Мойри»?..

А коли я був малий, моя бабуся Ївга казала про карколомні житейські історії: «Так воно на роду написано». Пізніше я зрозумів, що цей «рід» — то не що інше, як фатум, бо в наших старовинних книжках латинське fatum споконвіку перекладали словом «рід». А тоді... Тоді все моє єство бунтувало проти «письма на роду», особливо коли бабуся розповідала про голод 33–го. Як?! Як мій дід Микола, такий мудрий, такий сильний... як він міг терпіти?.. Невже він сприймав ту наволоч, яка заходила в хату, щоб забрати останні крихти хліба, за посланців неба?! Бабуся лиш сумно зітхала. Мабуть, саме так зітхала бабуся в «Казці про Правду та Кривду» Панаса Мирного, коли діти питали її, чи переможе коли–небудь Правда Кривду.

Але ж то бабусі. Може, дорослі чоловіки відчувають усе інакше?.. Розгортаю щоденник Аркадія Любченка. 22 червня 1942 року. «От і рік, рівно рік війни, — пише автор «Вертепу». — Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального... Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, усе залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по–своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік... І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся». А ось запис від 30 листопада цього ж таки року: «І все взагалі в цьому житті діється за своїми незалежними законами. Керує ж цими законами — хто? Може, випадок? Але випадок — велика умовність. Випадок завжди має і свої причини. В чому ж річ? В тій, мабуть, силі таємній, позасвідомій, могутній, що існує повсякчас поруч мене, супроводить мене незмінно в житті. Скільки разів уже я стикався з нею на крутих небезпечних поворотах і тут особливо явно почував її віддих просто в обличчя, почував холодний дрож, як перебіг струму — дрож від близького трепету крила...» Хіба ви, дорогий читачу, ніколи не відчували чогось схожого? Я відчував.

І, мабуть, одним із найяскравіших проявів оцього трепетного відчуття є наша астрологічна традиція. Справді, астрологія в нас така ж давня, як і сама література. Хіба ні, коли перший виклад астрологічної науки знаходимо вже на сторінках «Ізборника Святослава» 1073 року? Та й перша друкована книжка українського автора так само астрологічна — 7 лютого 1483 року в Римі вийшов трактат доктора мистецтв і медицини Болонського університету Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року...» («Iudicium pronosticon anni MCCCCLXXXIII...»). Він присвячений 212–му папі Римському Сиксту IV, тому самому, що заснував Капітолійський музей і чиїм ім’ям названа Сикстинська капела. Сикст IV був великим меценатом, дуже впливовим політиком, а ще чудово знався на астрології. У присвяті свого трактату Юрій Дрогобич писав: «Ти пізнав, яка сила зірок. Я відаю, що ти вивчив усі причини речей. І якщо велич неба незбагненна для очей, то вона недалеко відбігає від людського розуму. Ми знаємо за наслідками причини й за ними ж таки розрізняємо впливи небес — так відкривається шлях. Усе смертне підлягає законам неба. Хто б це став заперечувати! Отже, зірки керують земними справами. Вони не змушують, а дозволяють правити самим, а коли раптом загрожують, люди можуть відвести загрозу розумом». А потім, покликаючись на Аристотеля, Клавдія Птолемея, Абу Машара, Гвідо Бонатті й інших, розпочинає свою футурологію. Астролог говорить про те, яким буде цей рік, як житимуть люди різних релігій, що чекає на Понтифіка та на його кардиналів, на Священну Римську імперію, на Польщу, Богемію, Угорщину, Італію, Іспанію... Він говорить про можливі війни, про затемнення місяця, про пошесті, про погоду та навіть про врожай і ціни на ринку...

Однак навіщо мені ходити аж у Рим, коли перша книжка моєї рідної слобідської літератури була так само астрологічна? Маю на думці рукописну збірку архімандрита Курязького монастиря Онуфрія «Про людську природу», роботу над якою автор завершив «року від Різдва Христового 1699, грудня 10 дня». І тут я читаю, зокрема, ось такі вірші: «Дванадцять різних знаків є у астрології, / І знаки ті бувають ласкаві і строгії: / Баран, Бик, Близнята, з ними ще і Рак, / Лев, Панна, Ваги, Скорпій і Стріляк. / Козел, Водолій, Риби теж такі бувають, / ті, що в небі мешкають, про те добре знають». Та й загалом, за часів Онуфрія астрологія була в нас дуже популярна. Тут і астрологічна медицина, тобто ятроматематика, про яку автор знаменитого трактату Speculum astrologiae Франческо Джунтіні писав: «Без астрології лікар сліпий і ніхто йому не повірить». Тут і такий суто астрологічний жанр, як генетліакон, наприклад поезія Сковороди «На день народження Василя Томари». А в «Комедії на день Рождества Христова» Дмитра Туптала алегорична постать Астрології виходить на сцену. У п’ятій яві вона перераховує знаки зодіака, сузір’я, окремі зірки, та ніяк не може зрозуміти, що то за нова зірка, котра щойно зійшла на небі. І тут пророк Валаам устає з домовини й каже їй, що то зірка Якова.

Звісна річ, далеко не всі ставились до астрології із таким пієтетом. Згадаймо хоч би Феофана Прокоповича, який казав: «Астрологи, звані звіздарями..., вважають, що фатум — це вплив зірок на людей, які народжуються під їхнім сяйвом, і що цей вплив обмежує їхню волю й неодмінно спрямовує їх до певних (добрих чи поганих) учинків. Таке уявлення в жодному разі не можна пропонувати християнинові, коли він хоче залишатись мудрим і не втрачати здоровий глузд. Бо ніщо не може перешкодити вільному виборові людини, хоч і може впливати на неї, але не так, щоб скувати людину взагалі, коли вона чогось хоче». А ось перша інтермедія до драми Митрофана Довгалевського «Комическоє дійствіє». На сцену, тримаючи в руках підзорну трубу, виходить астролог. Він каже, що за допомогою «астрономського мистецтва» знає геть усе — і те, що діється на небі, і те, коли треба орати й сіяти. Тим часом його співрозмовники — двійко селян–українців, білорус і циган — спершу шкилюють із нього (наприклад, Пархом питає, чи не зна той, бува, якої масті буде теля в його рябої корови), а потім відбирають підзорну трубу, а його самого проганяють геть.

Зрештою, не так уже й важко гуртом прогнати зі сцени недотепу–астролога. От тільки сама астрологія нікуди при тому не зникає. І про це красномовно свідчить, наприклад, творчість «буковинського соловія» Осипа–Юрія Федьковича. «Нахил до героїзму у Федьковичевому світогляді, — писав Василь Сімович, — в’яжеться з фаталізмом, таким притаманним для українського народного світогляду, а звідціля вже й недалеко до астрології, яку Федькович трактував дуже поважно i якій віддав чи не десять років свого життя». Правда–правда! Федькович — фаталіст. Недаром він так уважно вивчав Шопенгауера. Недаром у 1879–1883 роках астрологія була, здається, однією–єдиною справою, якою він наполегливо й ревно займався, витративши ледь не всі свої статки на придбання відповідної літератури. Він купив латинський рукопис з астрології IV cтоліття, латиномовні й грекомовні астрологічні книжки XVIІ–XVIII століть, десятки томів астрологічних календарів, карт, атласів, таблиць... Він написав чотири спеціальні трактати з проб­лем давньоєгипетської теології й астрології. Зберігся один — рукопис майже на 900 сторінок під назвою Apotelesmata, оder Das Buch der Dekrete. «...Долю чоловіка і його будучину можна відгадати, — писав Федькович у передмові до своєї «Гороскопії», — тілько нехай він не жадає чогось такого неможливого, як жадали середньовічні астрологи, і тримаєся тих скромних границь, які взагалі зазначені для чоловіка, що не все може осягнути»...

Це було майже півтора століття тому. А що сьогодні? Сьогодні, як стверджує Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну», «настали часи демократичного фаталізму. Та й як може бути інакше, коли соціальна нерівність зростає такою ж мірою, як і політична законність, а громадянське безсилля йде рука в руку з розширенням виборчих прав?» По–моєму, реалії українського життя є просто блискучою ілюстрацією до цих слів ідеолога «нових лівих». Якраз час виходити на сцену астрологам.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди