Болотяні вогні літератури

У столичних мітингах російського літературного бомонду, річницю яких у вигляді невдалої революції на Болотній площі щойно відзначали у Москві, бадьорить аж ніяк не тема сфальсифікованих виборів. Для тамтешньої тусовки і мережевої спільноти головним завжди було інше. Література і революція — ось так по–ленінськи завзято звучить гасло нинішніх стосунків інтелігенції з владним режимом.

Якщо Помаранчева революція на Майдані нагадувала цілодобову дискотеку, то мітинги в Москві та Петербурзі скидалися на святковий концерт. І не дивно, що на ньому поспішало засвітитися безліч зірок естрадно–політичного спрямування, про це нагадував поет Дмитро Биков, чию «Пісню про дуривісника» у закритому нині проекті «Громадянин Поет» виконував актор Михайло Єфремов: «Вся тусовка ваша — рыльца / из московского гламура. / Вон спешит Божена Рынска. / Дура, ты же сядешь, дура!». Та хіба лише вони? «Борис Акунін — кращий письменник Росії — кинув недописану книгу і примчав на мітинг із Франції. Адже книга — це гроші, це втрачені гроші, йому ж жити на щось треба», — нарікала критик Юлія Латиніна. А та сама Ринська, нагадаємо, проголошувала: «Друзі! У зв’язку із ситуацією, що склалася навколо серії мітингів, які пройшли на знак протесту проти результатів думських виборів, настав час діяти». Хто ж мав діяти? Уточнює відомий журналіст Сергій Доренко: «Нас — 140 мільйонів, але мій народ, з яким я можу реально цілодобово розмовляти, без придуркуватості, — це мільйонів десять–двадцять. Москві та великим містам, де є багато світлих людей, європейців у культурному сенсі, протистоїть гігантська країна». Так само з творчої інтелігенції на тодішніх і теперішніх мітингах цілком симптоматично відзначились хіба що ті самі гумористи з карикатуристами — Шендерович і Биков, Рубінштейн і Більджо. На батьківщині Салтикова–Щедріна, мабуть, не може бути інакше.

Тобто мова здебільшого саме про інтелігенцію, і тому ніякої революції в Росії не сталося. Самі лише травневі панахиди по тому, як «ми ходили в опозицію і що нам за це не дали». Та й навіщо там будь–яка революція, якщо, кажуть, ані влади, ані народу, ані суспільства, а сама лише одвічна проблема зажирілих столичних батьків та їхніх осатанілих із неробства дітей? Фальсифікація виборів? «Та плювати всім на ці вибори», — повідомляв пітерський критик Віктор Топоров. Але народ не вгамовується, мовляв, як це? «Інтелігентні, радісні всі. Маївка! Тисячі людей. Усі в білому, усі показують дорогу, пропускають», — згадує московські мітинги художник Олег Кулик. «Там було весело і добре, — підтверджує пітерський письменник Вадим Левенталь. — Зустріли Секацького і пішли разом iз ним до Коровіна, у якого вже сиділи, повернувшись із мітингу, Крусанов і Носов. Загалом, ті, хто не пішов, — кусайте лікті. Було свіжо, духовно». Про згаданих письменників той самий Топоров уточнює: «Не допустили до виступу кількох найважливіших людей: говорити вони ще могли, а на ногах, прийнявши з ранку від страху хто горілки, хто віскі, вже не трималися. Випустили інших — того, хто на ногах ще стояв, а говорити вже не міг. Добре було, весело. Націоналісти обзивали ораторів «п’яними жидівськими мордами». Ну і жарти, звичайно, були відповідні, як у знайомого видавця Павла Подкосова: «Петя йде на мітинг. А Митя йде на петінг».

Кажуть, революційність взагалі перестала бути домінуючим настроєм протесту, і їй на зміну прийшла розсудливість: чи зіпсуються черевики, чи підходить біла стрічка до норкової шуби. «Революція шуб», «повстання білих комірців», «мітинг зіпсованих черевиків», «гламур на барикадах» — під такими гаслами, гідними фейлетону, увійде в історію чергова спроба «революції» у нашого «інтелігентного» сусіди зі спільного імперського минулого.

А тим часом перше місце у «Російській премії» цього разу посів український письменник з Донецька. Причому у своєму романі «Московський дивертисмент» Володимир Рафеєнко вкотре підіймає тему гидкого каченяти, наро­дженого Батьківщиною–матір’ю на поталу майбутнім «революційним» зрушенням. Романом–сновидінням, цілком у стилі хрестоматійних снів Віри Павлівни з доробку письменника–революціонера, названо жанр цього непересічного твору. Раніше у Рафеєнка було те саме, симптоматичне, тобто столичне проти сільського, зажерливе проти осатанілого. «Ну все, синку, — сказав батько, — вдало тобі захищати Батьківщину». — «Йо–мойо, — думав я. — Яку, тату, Батьківщину? Яку Батьківщину?» І не лише суто інтелігентські запитання запускав донецький автор на орбіту особистого сумніву. У нього завжди вистачало сміливості стверджувати, що життя набагато простіше за будь–який метафізичний реалізм, до якого зачисляють його творчість. Мовляв, Христос на Страшному Суді спитає прості речі. «Я був зневажений усіма. Я чекав на тебе, і де ти був? — стиха жахається перспективі такого допиту Рафеєнко. — Де ти був? Може, ти писав кандидатську про дієслова недоконаного виду?»

До речі, у головного героя нового роману Рафеєнка «Московський дивертисмент», за сюжетом — купа імен, прізвиськ і кличок. Якась безвихідна туга і водночас віра в обов’язкове воскресіння смислів прочитується у цих вічних авторських повторах, недомовках і перепитуванні героїв. На думку зазвичай спадає інтелігентсько–революційне, тобто не без гоголівської бісовщини. «Я бачив, що у прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком — свиняче рило», — писав Роман Гуль задовго до «Свині» Хвильового. А художник Олександр Бенуа додавав «болотяного» демократизму: «Лик російського народу то всміхається щирою посмішкою, то скривить таку п’яну пику, що лише й кортить в неї плюнути і навіки забути про це жахіття».