«Я — та, хто йде, а не та, хто чекає»

24.04.2013
«Я — та, хто йде, а не та, хто чекає»

Анжеліка Рудницька. Фото Владислава КАРЕТНИКА.

Якби не Анжеліка Рудницька і її бажання спробувати якісь нові формати в українській журналістиці, боюся, серед музичних уподобань підлітків 1990–х і «нульових» років українських виконавців майже не було б. Анжеліці з командою «Території А» вдалося довести, що українська музика є і що вона може бути дуже різною. Це було важливо — мати своїх «зірок», ходити на їхні концерти, передплачувати «Музичний тиждень» із постерами і першими дисками, які багато кому не було на чому слухати... Після тяжкої хвороби Рудницька, позбавлена можливості виходити в ефір як тележурналіст і як співачка на сцену, взялася апробовувати нові мистецькі царини ще завзятіше. Анжеліка почала створювати свої образотворчі роботи і виставляти їх у музеях України і світу, написала жіночий роман і книжку про життя Оксани Білозір, бере участь у телеефірах, проводить майстер–класи для дітей відомих українців і активно займається благодійною діяльністю. Ким почуває себе Анжеліка Рудницька насправді?

 

«Благодійні акції — це те, що не можу оминути увагою»

— Я вважаю, що людина має робити все максимально по своїх силах. Є цілеспрямовані люди, які концентруються все життя на чомусь одному. Я би так не змогла. Життя одне — я хочу реалізувати свої таланти по максимуму.

— Ти би хотіла, щоб тебе знали і сприймали передовсім як журналіста чи як співачку, мисткиню, громадського діяча?

— Мені все одно. Питання самоідентифікації для мене другорядне. Я митець, який творить те, що хоче, але виражає різними способами.

—  Твоя активна участь у різних благодійних і громадських заходах не заважає творчості?

— Як для публічної людини у мене досить аскетичне існування. Моє спілкування зі світом обмежується творчими проектами — виступами, виставками, майстер–класами, науковими конференціями. Але є речі, які я не можу оминути увагою, передовсім благодійні акції. Моя місія — не піаритися, а отримувати задоволення від процесу і надихати результатом своєї творчості інших. Якщо якісь проекти викликають публічний резонанс і формують культурне середовище, я завжди погоджуюся до них долучитися.

«Ми ліниві, бо не просуваємо нашу культуру за кордоном»

— Як гадаєш, чи вдалося проекту «Територія А» свого часу сформувати якесь середовище?

— «Територія А» була великим медійним проектом. Він починався із групи ентузіастів–однодумців, яким захотілося говорити в медійному просторі про культуру доступно і цікаво. «Територія А» займалася не лише музикою: ми щодня видавали театральну програму Homo ludens, щотижня в ефір виходив огляд усіх великих культурних подій під шапкою «Мистецький канал «Територія А». А найпопулярнішим проектом був, безумовно, хіт–парад, який ми робили не заради рейтингів, а передовсім для того, щоб зробити українську музику популярною в Україні. Важливо було також і те, що нашою головною аудиторією були підлітки і молодь, а саме вони і мали формувати незалежну країну.

— А як ти можеш пояснити, що на початку 90–х, коли зароджувалася новітня українська естрада, тодішні російськомовні виконавці починали співати українською? І чому з часом вони все одно повернулися до російської?

— Після проголошення Незалежності люди почали цікавитися своїм корінням і культурою активніше. До «Території А» була ще «Червона рута», яка підняла цілу хвилю україномовної музики. Ми її підхопили і посилили завдяки телевізійному формату. Хіт–парад був впливовим, і це тиснуло свідомо й підсвідомо на виконавців. Україномовні кліпи йшли в ефір без черги. Щодо нинішньої російськомовності в музиці, то, на жаль, більшість наших артистів були і лишаються пристосуванцями. Кажуть, яка б влада не приходила в місто, повій і артистів не вбивали. На щастя, це стосується не всіх.

— У твоїй біографії теж був російський період — коли ти навіть брала участь у відбірковому турі «Євробачення» в Росії...

— Тоді у мене був контракт iз російською рекординговою компанією. Моя пісня «Ла–ла–лі» потрапила у 30 найкращих пісень Росії, і мене запросили взяти участь у російському відборі «Євробачення». То був цікавий досвід, бо там мене сприймали не як медійну персону, яку всі бачать у телевізорі, а лише як виконавця. Але зауваж — я співала українською і французькою, не російською.

— Але ти готова була залишити Україну?

— Я думала про роботу в Росії, або й не в Росії, в той рік, коли вбили Гонгадзе і закрили «Територію А». Але залишати країну назавжди я, звісно, не мала наміру. Але так само не могла чекати, доки знову зможу повернутися тут на сцену і в ефір. Усе–таки я — та, хто іде, а не та, хто чекає, доки за налигач будуть тягнути. Я зрозуміла тоді, які ми ліниві, бо не просуваємо нашу культуру за кордоном. Через те наша музика й лишається локальним явищем. Ми не беремо активної участi у зарубіжних конкурсах, фестивалях. Зациклюємося лише на «Євробаченні». Нам треба обирати наступальну позицію, а ми все ще змушені захищатися на власній українській території. Тенденція, яку колись переламала «Територія А» у ставленні до української музики, сьогодні не життєздатна. Знову наші виконавці змушені самоствер­джуватися за кордоном, щоб тут до нього ставилися з повагою.

— А як склалася доля тих виконавців «Території А», які тоді займали перші позиції у хіт–параді, а нині зникли зі сцени?

— На жаль, перетинаюся з ними дуже рідко. Саша з «Льомі–льом» поїхав працювати в Москву, іноді приїжджає в Україну. Іра з «Аква–Віти» працює стюардесою, Ігор продовжує писати музику. Рома із «Фантому–2» — тренер у якомусь київському спортклубі. Марина Одольська — бек–вокалістка Таїсії Повалій. Лері Він і Юрко Юрченко продовжують співати. Проблема нашої країни полягає в тому, що у нас ні в чому не існує спадкоємності — кожен все починає робити з нуля. Тому ми в усіх сферах так повільно рухаємося.

— А як думаєш, якби ­«Територія А» проіснувала ще якийсь час, чи вплинуло б це на обличчя української музики?

— Точно знаю, що в Україні б слухали українську музику і мали б своїх музичних героїв. І це вплинуло б не лише на розвиток музики.

«Вічне я роблю в образотворчому мистецтві»

— Яку музику ти слухаєш сьогодні сама?

— Народну. Я стежу за тим, що роблять українські музиканти, дозволяю собі їх критикувати. Але при цьому я розумію, що ситуація на музичному ринку настільки критична, що всіх, хто робить хоч щось, потрібно підтримувати, а не критикувати. І це небезпечна тенденція. Бо артисти починають думати, що, коли їх часто згадують у медіа, вони вже в касті недоторканних. Але музична критика — це ж не про кількість кристалів на чиїйсь сукні. А у нас сьогодні є переважно така журналістика. Моя любов — Ніна Матвієнко. Її музика — це не пісні, а музичні полотна, вічна музика. Тоді як на нашій естраді піснею є все, що складається з двох куплетів і трьох приспівів.

— А тобі хочеться робити вічну музику?

— Я не пишу пісні, на жаль. Я їх лише виконую. Але є в мене й особливі пісні. Вічне я роблю в образотворчому мистецтві.

— Ти стежиш за сучасним мистецтвом? Ходиш на виставки?

— Ходжу, дивлюся, трапляються проекти цікаві. Але як людина, яка буває за кордоном і там не лише ходить по магазинах, а й відвідує музеї, я знаю, що часто те, що нам привозять, це мистецький секонд–хенд.

— Свої роботи ти робиш сама чи в тебе вже є сьогодні помічники?

— Дозволяти іншим творити за себе — це позбавляти себе задоволення. Це як дозволити комусь дихати за тебе. Часто я навіть не маю ескізів — кольори підбираю у процесі. Це моя медитація і час спілкування з Богом, який дав мені цей талант у непростий період життя. Я його маю відпрацювати.

— А торбинки і подушки від Рудницької теж сама робиш?

— Не треба плутати мистецтво з дизайном. Я їх лише розробляла як дизайнер. Замочки в торбинки я не вставляла (сміється). Існує колекція гобеленів, подушок, сумок, декоративних тарілок мого дизайну. На черзі — хустинки і пашміни.

— Тобто цілком імовірно, що ти спробуєш себе в дизайнуванні одягу?

— Було кілька пропозицій. Але я не продаю свої роботи, тому немає сенсу робити колекції одягу, якщо я їх не продаватиму. Це бізнес, а він мені поки що нецікавий.

— А чому не продаєш свої роботи? Хочеш колись подарувати музеям?

— Ще не знаю, що з цими роботами буде після моєї смерті, а поки я жива, вони їздитимуть Україною і світом, розповідаючи про нас і нашу країну.

«У культурі кожен риє свій окоп, з якого можна буде потім відстрілюватися»

— Як ти нині ставишся до хвороб? Чому вони даються людині?

— Я й раніше не думала, що хвороби від того, що хтось чхнув поруч. Я стала закритішою, уважнішою до самої себе, переосмислила слово «дружба». Знаю точно, що хвороби нас від чогось застерігають. Коли я вперше була прикута до ліжка, в мене були квитки в Таїланд. І тоді я мала бути серед тих людей, яких змило океанською хвилею...

— Ти говорила, що маєш матеріал для нової книжки? Це знову буде жіноча історія?

— Так, треба бути вірною своєму жанру (сміється). Але наступною все–таки буде дисертація з фольклористики.

— А ти відчуваєш себе частиною літературної тусовки?

— Я не відчую себе частиною жодної з тусовок, бо мені ніколи тусуватися. Мені близькі всі люди, які займаються українською культурою, в якому жанрі вони б не працювали. Кожен риє свій окоп, з якого можна буде потім відстрілюватися. І кожен солдат у боротьбі за українську культуру цінний.

— Один із основних символів на твоїх картинах — дерево. Чи заклала ти вже свій власний сад у цьому житті?

— Я «посадила» свій унікальний «Сад чеснот» у мистецтві — так що, напевно, заклала. Я взагалі переконана, що моє мистецтво — це місія, яку я повинна виконати в житті. Я її ще продовжую виконувати, тому я й не продаю картини. Та й хіба не деревом була «Територія А»? Це дерево гарно розрослося. Але ще так багато всього не зроблено, ще далеко не все посаджено в моєму саду!

 

ДОСЬЄ «УМ»

Анжеліка Рудницька закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Шевченка. Учасниця «Революції на граніті». Як телеведуча за п’ять років створила понад 2000 програм «Хіт–параду «Територія А» на каналі ICTV. Співачка — має шість музичних альбомів. 2004 року під час хвороби розпочала роботу над першою серією образотворчих робіт, які відтоді експонувалися в більш ніж ста містах України і світу. Авторка любовного роману «Пристрасна траса до щастя» та книги «Біла зірка України. Невигадані історії з життя Оксани Білозір».

Заслужена артистка України. Доцент кафедри телеведучих Інституту кіно й телебачення. Науковець — вивчає семіотику народних орнаментів на кафедрі фольклористики Київського університету ім. Т. Шевченка. Президент Мистецької агенції «Територія А» та Фонду відродження культурного середовища Києва.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>