Анжеліка Рудницька. Фото Владислава КАРЕТНИКА.
Якби не Анжеліка Рудницька і її бажання спробувати якісь нові формати в українській журналістиці, боюся, серед музичних уподобань підлітків 1990–х і «нульових» років українських виконавців майже не було б. Анжеліці з командою «Території А» вдалося довести, що українська музика є і що вона може бути дуже різною. Це було важливо — мати своїх «зірок», ходити на їхні концерти, передплачувати «Музичний тиждень» із постерами і першими дисками, які багато кому не було на чому слухати... Після тяжкої хвороби Рудницька, позбавлена можливості виходити в ефір як тележурналіст і як співачка на сцену, взялася апробовувати нові мистецькі царини ще завзятіше. Анжеліка почала створювати свої образотворчі роботи і виставляти їх у музеях України і світу, написала жіночий роман і книжку про життя Оксани Білозір, бере участь у телеефірах, проводить майстер–класи для дітей відомих українців і активно займається благодійною діяльністю. Ким почуває себе Анжеліка Рудницька насправді?
— Я вважаю, що людина має робити все максимально по своїх силах. Є цілеспрямовані люди, які концентруються все життя на чомусь одному. Я би так не змогла. Життя одне — я хочу реалізувати свої таланти по максимуму.
— Ти би хотіла, щоб тебе знали і сприймали передовсім як журналіста чи як співачку, мисткиню, громадського діяча?
— Мені все одно. Питання самоідентифікації для мене другорядне. Я митець, який творить те, що хоче, але виражає різними способами.
— Твоя активна участь у різних благодійних і громадських заходах не заважає творчості?
— Як для публічної людини у мене досить аскетичне існування. Моє спілкування зі світом обмежується творчими проектами — виступами, виставками, майстер–класами, науковими конференціями. Але є речі, які я не можу оминути увагою, передовсім благодійні акції. Моя місія — не піаритися, а отримувати задоволення від процесу і надихати результатом своєї творчості інших. Якщо якісь проекти викликають публічний резонанс і формують культурне середовище, я завжди погоджуюся до них долучитися.
— Як гадаєш, чи вдалося проекту «Територія А» свого часу сформувати якесь середовище?
— «Територія А» була великим медійним проектом. Він починався із групи ентузіастів–однодумців, яким захотілося говорити в медійному просторі про культуру доступно і цікаво. «Територія А» займалася не лише музикою: ми щодня видавали театральну програму Homo ludens, щотижня в ефір виходив огляд усіх великих культурних подій під шапкою «Мистецький канал «Територія А». А найпопулярнішим проектом був, безумовно, хіт–парад, який ми робили не заради рейтингів, а передовсім для того, щоб зробити українську музику популярною в Україні. Важливо було також і те, що нашою головною аудиторією були підлітки і молодь, а саме вони і мали формувати незалежну країну.
— А як ти можеш пояснити, що на початку 90–х, коли зароджувалася новітня українська естрада, тодішні російськомовні виконавці починали співати українською? І чому з часом вони все одно повернулися до російської?
— Після проголошення Незалежності люди почали цікавитися своїм корінням і культурою активніше. До «Території А» була ще «Червона рута», яка підняла цілу хвилю україномовної музики. Ми її підхопили і посилили завдяки телевізійному формату. Хіт–парад був впливовим, і це тиснуло свідомо й підсвідомо на виконавців. Україномовні кліпи йшли в ефір без черги. Щодо нинішньої російськомовності в музиці, то, на жаль, більшість наших артистів були і лишаються пристосуванцями. Кажуть, яка б влада не приходила в місто, повій і артистів не вбивали. На щастя, це стосується не всіх.
— У твоїй біографії теж був російський період — коли ти навіть брала участь у відбірковому турі «Євробачення» в Росії...
— Тоді у мене був контракт iз російською рекординговою компанією. Моя пісня «Ла–ла–лі» потрапила у 30 найкращих пісень Росії, і мене запросили взяти участь у російському відборі «Євробачення». То був цікавий досвід, бо там мене сприймали не як медійну персону, яку всі бачать у телевізорі, а лише як виконавця. Але зауваж — я співала українською і французькою, не російською.
— Але ти готова була залишити Україну?
— Я думала про роботу в Росії, або й не в Росії, в той рік, коли вбили Гонгадзе і закрили «Територію А». Але залишати країну назавжди я, звісно, не мала наміру. Але так само не могла чекати, доки знову зможу повернутися тут на сцену і в ефір. Усе–таки я — та, хто іде, а не та, хто чекає, доки за налигач будуть тягнути. Я зрозуміла тоді, які ми ліниві, бо не просуваємо нашу культуру за кордоном. Через те наша музика й лишається локальним явищем. Ми не беремо активної участi у зарубіжних конкурсах, фестивалях. Зациклюємося лише на «Євробаченні». Нам треба обирати наступальну позицію, а ми все ще змушені захищатися на власній українській території. Тенденція, яку колись переламала «Територія А» у ставленні до української музики, сьогодні не життєздатна. Знову наші виконавці змушені самостверджуватися за кордоном, щоб тут до нього ставилися з повагою.
— А як склалася доля тих виконавців «Території А», які тоді займали перші позиції у хіт–параді, а нині зникли зі сцени?
— На жаль, перетинаюся з ними дуже рідко. Саша з «Льомі–льом» поїхав працювати в Москву, іноді приїжджає в Україну. Іра з «Аква–Віти» працює стюардесою, Ігор продовжує писати музику. Рома із «Фантому–2» — тренер у якомусь київському спортклубі. Марина Одольська — бек–вокалістка Таїсії Повалій. Лері Він і Юрко Юрченко продовжують співати. Проблема нашої країни полягає в тому, що у нас ні в чому не існує спадкоємності — кожен все починає робити з нуля. Тому ми в усіх сферах так повільно рухаємося.
— А як думаєш, якби «Територія А» проіснувала ще якийсь час, чи вплинуло б це на обличчя української музики?
— Точно знаю, що в Україні б слухали українську музику і мали б своїх музичних героїв. І це вплинуло б не лише на розвиток музики.
— Яку музику ти слухаєш сьогодні сама?
— Народну. Я стежу за тим, що роблять українські музиканти, дозволяю собі їх критикувати. Але при цьому я розумію, що ситуація на музичному ринку настільки критична, що всіх, хто робить хоч щось, потрібно підтримувати, а не критикувати. І це небезпечна тенденція. Бо артисти починають думати, що, коли їх часто згадують у медіа, вони вже в касті недоторканних. Але музична критика — це ж не про кількість кристалів на чиїйсь сукні. А у нас сьогодні є переважно така журналістика. Моя любов — Ніна Матвієнко. Її музика — це не пісні, а музичні полотна, вічна музика. Тоді як на нашій естраді піснею є все, що складається з двох куплетів і трьох приспівів.
— А тобі хочеться робити вічну музику?
— Я не пишу пісні, на жаль. Я їх лише виконую. Але є в мене й особливі пісні. Вічне я роблю в образотворчому мистецтві.
— Ти стежиш за сучасним мистецтвом? Ходиш на виставки?
— Ходжу, дивлюся, трапляються проекти цікаві. Але як людина, яка буває за кордоном і там не лише ходить по магазинах, а й відвідує музеї, я знаю, що часто те, що нам привозять, це мистецький секонд–хенд.
— Свої роботи ти робиш сама чи в тебе вже є сьогодні помічники?
— Дозволяти іншим творити за себе — це позбавляти себе задоволення. Це як дозволити комусь дихати за тебе. Часто я навіть не маю ескізів — кольори підбираю у процесі. Це моя медитація і час спілкування з Богом, який дав мені цей талант у непростий період життя. Я його маю відпрацювати.
— А торбинки і подушки від Рудницької теж сама робиш?
— Не треба плутати мистецтво з дизайном. Я їх лише розробляла як дизайнер. Замочки в торбинки я не вставляла (сміється). Існує колекція гобеленів, подушок, сумок, декоративних тарілок мого дизайну. На черзі — хустинки і пашміни.
— Тобто цілком імовірно, що ти спробуєш себе в дизайнуванні одягу?
— Було кілька пропозицій. Але я не продаю свої роботи, тому немає сенсу робити колекції одягу, якщо я їх не продаватиму. Це бізнес, а він мені поки що нецікавий.
— А чому не продаєш свої роботи? Хочеш колись подарувати музеям?
— Ще не знаю, що з цими роботами буде після моєї смерті, а поки я жива, вони їздитимуть Україною і світом, розповідаючи про нас і нашу країну.
— Як ти нині ставишся до хвороб? Чому вони даються людині?
— Я й раніше не думала, що хвороби від того, що хтось чхнув поруч. Я стала закритішою, уважнішою до самої себе, переосмислила слово «дружба». Знаю точно, що хвороби нас від чогось застерігають. Коли я вперше була прикута до ліжка, в мене були квитки в Таїланд. І тоді я мала бути серед тих людей, яких змило океанською хвилею...
— Ти говорила, що маєш матеріал для нової книжки? Це знову буде жіноча історія?
— Так, треба бути вірною своєму жанру (сміється). Але наступною все–таки буде дисертація з фольклористики.
— А ти відчуваєш себе частиною літературної тусовки?
— Я не відчую себе частиною жодної з тусовок, бо мені ніколи тусуватися. Мені близькі всі люди, які займаються українською культурою, в якому жанрі вони б не працювали. Кожен риє свій окоп, з якого можна буде потім відстрілюватися. І кожен солдат у боротьбі за українську культуру цінний.
— Один із основних символів на твоїх картинах — дерево. Чи заклала ти вже свій власний сад у цьому житті?
— Я «посадила» свій унікальний «Сад чеснот» у мистецтві — так що, напевно, заклала. Я взагалі переконана, що моє мистецтво — це місія, яку я повинна виконати в житті. Я її ще продовжую виконувати, тому я й не продаю картини. Та й хіба не деревом була «Територія А»? Це дерево гарно розрослося. Але ще так багато всього не зроблено, ще далеко не все посаджено в моєму саду!
Заслужена артистка України. Доцент кафедри телеведучих Інституту кіно й телебачення. Науковець — вивчає семіотику народних орнаментів на кафедрі фольклористики Київського університету ім. Т. Шевченка. Президент Мистецької агенції «Територія А» та Фонду відродження культурного середовища Києва.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
