Циган, півник і зануда

Як жаль, що сьогодні в антрактах не грають інтермедій, тобто легковажних п’єсок! Тепер в антрактах сцена завмирає, а глядачі здебільшого прямують собі в буфет. Хіба вряди–годи в глядацькій залі під час антракту відбувається щось інтермедійне. Наприклад, одного разу в «Березолі» ми з дружиною дивилися спектакль — не пам’ятаю вже, що саме. Сиділи в другому ряду. А перед нами весь час товклися якісь юні леді та джентльмени, мабуть, старшокласники. І ось в антракті одне натоптувате дівча встало, повернулось до свого обридливого сусіда, стукнуло кулачком у долоньку й каже: «Діма!.. Ти шо, забичений чи трохи маньяк?.. Шо ти, як тіки шо, так зразу «корова»... Щ–я–а як врєжу!..» Діма у відповідь бекнув щось невиразне про «боксьора», але потім обм’як і сидів тихо–тихо, не рипаючись...

Ото й усе. А уявіть собі 1619 рік. Ярмарок у Кам’янці–Струмиловій, теперішній Кам’янці–Бузькій. Чудовий літній день. Кольориста юрба. На ярмарковій сцені йде п’ятиактна драма Якуба Гаватовича «Трагедія, чи Образ смерті пресвятого Іоана Хрестителя...» Такий собі «євангельський Шекспір». Та ось закінчується третій акт, і на сцену виходить двоє селюків — Максим і Грицько. Починається інтермедія «Найкращий сон». Оці двійко спродали волів, а тепер хочуть іти на лісосплав. Аж тут їх наздоганяє третій — Денис. Мовляв, хлопці, візьміть у компанію! Трохи згодом Денис просить у товаришів попоїсти, але в тих нічого нема. Так і йдуть. І раптом чують, що десь поблизу пахне пирогами. Кинулись шукати й таки справді знайшли в траві пиріг. Але ж пиріг один, а їх троє. Тоді Денис пропонує лягти спати, а кому насниться найкращий сон, тому пиріг і дістанеться. І поки Максим та Грицько сплять, Денис тим пирогом поласував та й собі ліг подрімати. Прокидаються. «Ой, братця, — каже Максим, — снилось мені, ніби я в раю. І так там було гарно!.. А вже їсти й пити — чого твоя душа схоче!». «А мені, — каже Грицько, — снилось, ніби я в пеклі. І так там було погано, що хай Бог милує!». «А мене, — каже Денис, — поніс спершу янгол на небо. І там я бачив тебе, Максиме. Просив у тебе шмат хліба, а ти мені все на пиріг показував. А потім янгол поніс мене в пекло, і там я бачив тебе, Грицю, і ти мені казав, щоб я з’їв пиріг, бо тобі вже не до нього. Так я ото його й з’їв». «Та ти що?» — скрикує Максим. «Ага!» — відповідає Денис. «Ох і порахую ж я тобі ребра!» — кричить уже Грицько. Денис тікає, а Максим і Грицько за ним женуться. Отака–от весела сценка, взята зі знаменитої антології «Римські історії», чи то пак Gesta Romanorum.

Гадаєте, цей сюжет так і залишивсь у часах Шекспіра й Гаватовича? Помиляєтесь! Через багато–багато років він оживе, скажімо, у добре знаній оповідці Степана Руданського «Пан і Іван в дорозі». А вже в 1871 році вийде друком дуже популярна свого часу й геть забута на сьогодні книжка Петра Раєвського «Сцени та оповідання з українського народного побуту». І в ній є сценка «Дивний сон». Сценка така. Ідуть з міста українець і росіянин. Українець і каже: «Чуєш, руський, а чи нема в тебе, бува, чого попоїсти, бо в мене, не при тобі кажучи, така клята жінка, що не дала мені на дорогу навіть шматка хліба. А їсти страх хочеться!» Росіянин на те відповідає, що в нього є і хліб, і смажена курка, але, мов, нехай оцим добром поласує той, кому насниться найкращий сон. Лягли вони спати. Вранці прокидаються. Росіянин каже: «Снилось мені, що ходжу я по квітчастому лузі, аж тут злітають з неба двійко янголів, беруть мене та й несуть прямо до Бога. А я лечу й гукаю тобі: прощавай, товаришу, вже більш не побачимось!». «А мені, — каже українець, — снилось, ніби сиджу я біля самого Бога, аж тут янголи тебе приносять. А Бог глянув на них та й каже: «Нащо ви його притягли? Не треба мені кацапів, ось у мене Грицько є!». І чий же сон кращий? Кому тепер їсти смажену курку?

Та повернімось до інтермедій. Цей жанр занепадає десь у середині XVIII століття, разом із занепадом нашого старовинного театру. Ясна річ, сама назва нікуди не ділась. Пригадаймо хоч би яскраво імпресіоністичну новелу Коцюбинського Іntermezzo чи трохи пізнішу «інтерлюдію» Володимира Коряка «На Електриди» — та то, швидше, щось схоже на інтермедію музичну, аніж на власне літературну, бо в цих творах нема нічого смішного... Аж раптом у грудні 1928 року — «Алло! Алло! Алло! Всім! Всім! Всім! Говорить Ярмарком «Літературного Ярмарку» на хвилі 500.000 із міста Харкова, столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки».

Починається феєрія «Літературного Ярмарку». А який же ярмарок без блазенських інтермедій — цієї пародійної форми хору! І вже на 40–й сторінці першої книжки «ЛЯ» — після оповідання Миколи Хвильового «Із Вариної біографії» — справді зринає інтермедія. Що в ній? Різне. Та найперше — грайливий «запотиличник» Хвильовому: мовляв, про ваше оповідання, товаришу Миколо, ми кажемо: «Шкода!». Якесь воно «жаргонізоване», «дуже багато сахарину», а фінал — то взагалі катастрофа. Так недовго дописатися й до того, що читачі почнуть загортати у ваші книжки оселедці. «Оселедець (із діжки незадоволено і глухим, безпорадним голосом): А я ж при чім тут? (до своєї Оселедчихи, що лежить біля нього): Та посунься хоч ти трохи!.. І без тебе душно! (важко зітхає) Ху! Оселедчиха (верескливо): Їдять тебе мухи з комарами!.. Чого ти прискіпуєшся? (продовжує дивитись у дірочку) Ой, людоньки, яке сьогодні сонце!..»

Але Оселедець і Оселедчиха — герої епізодичні. А хто ж головні? Їх троє: Циган із батіжком, його ад’ютант Золотий Півник у синій свитці наопашки та Сірий Чортик Зануда. Оце вже, я б сказав, інтермедійна класика. Згадаймо хоч би другу інтермедію до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ», яку грали на києво–могилянській сцені 10 квітня 1737 року. Тут вам і Циган, і Чорт. Нема тільки Півника. Утім Півник — ад’ютант, тобто слуга, а слуга — класичний інтермедійний образ. Він є і в інтермедіях «Драми про Олексія...», і у «Воскресінні мертвих» Георгія Кониського, і деінде.

А коли Циган, Півник і Зануда йдуть у відпустку, тоді Ярмарком може запросто викликати «з пекла ученого Аверроеса, найкращого коментатора Аристотеля», який незгірше за них виконує роль інтермедійного блазня. Крім Аверроеса, блазнюють і Анатоль Франс (цей виходить на сцену «в своєму славетному халаті і говорить, що йому не зовсім весело лежати в домовині, бо там насправді нема ніякого «повстання янголів» і там — головне — нема прекрасних женщин»), і чимало наших авторів. Ось хоч би диспут про Зелену Кобилу, яка «ходить по Європі». По–моєму, це блискуча пародія на той літературний диспут, що відбувся 18—21 лютого 1928 року в Харкові за участю Миколи Скрипника й інших партійних бонз. Виступає Петро Панч. «Товариство! — каже він. — Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше. Півник: ...ціоналізм? Панч: Я говорю з катедри, а не зі шпальт нашої дорогої «Літературної газети»... Півник: Кукуріку! Панч: От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нєт, ви не знаєте Зеленої Кобили...»

А особливо я люблю інтермедії Леоніда Чернова. Де він їх тільки не писав! І за лаштунками «Березоля», і в кафе «Пока», і на радіостанції — і скрізь йому хтось заважав. Та, мабуть, найважче було писати «в ліфті готелю «Асторія», в співробітництві з українською балериною, коли він, ліфт, по дорозі з першого поверху на третій застряв на тридцять п’ять хвилин між третім і четвертим поверхом». Недарма, каже якийсь скептик–поціновувач, інтермедійки вийшли «неважні». Читаючи їх, продовжує він, «мимоволі думаєш: яка тифозна курка тремтливою лапою дряпала ці рядки?» «Так–то, шановний товаришу Леоніде Чернов–Малошийченко! Ви цілком і повністю виконали ролю «потешателя почтеннейшей публики», редакційного блазня замість виступити перед цілою Україною глашатаєм, вісником, поетом радості, боротьби наших творчих буднів. Хай вам буде соромно, як соромно зараз нам, коли ми читали ваші блазенські вибрики».

А після цього йде «Редакційне повідомлення». Мов, коли ми почали з’ясовувати, хто автор цієї лайки на адресу Чернова, то виявилось, що таки ж сам Чернов. Неймовірно! «Навіщо ви це зробили?» — похмуро питає Чернова секретар Ярмаркому. Чернов весело регоче, закурює цигарку й каже: «Ха! Хай тепер спробують підкопатися критики й вороги. Геть з кону, книжкові робаки! Вам тут нічого робити. За вас уже зроблено». «Я хочу говорити серйозно!» — закликає його до порядку секретар. «Несерйозність, — весело відповідає Чернов, — єдина серйозна річ в житті. Але для того, щоб навчитись несерйозно ставитись до речей, треба бути надзвичайно серйозною людиною». «Будь ласка, — благає секретар, — без доморобних парадоксів»...

Але ні! Сказане Черновим — то аж ніяк не «доморобний парадокс». То панегірик романтично–ніцшеанській іронії. І в цьому вас легко переконають написані Володимиром Юринцем «філософські» інтермедії. В одній із них Олекса Влизько стверджує: «Колись Фрідріх Шлегель дав прекрасну ідею іронії як найглибшого сенсу життя. Шкода тільки, що попсував її Гайне, майстер елегантної вульгаризації... Ми повинні зараз підняти рукавичку і снувати дальше Шлегелеві думки. Іронія — це велика школа діалектики, і її діалектичність я найкраще відчуваю на собі. Подмухом сміху або бурею сарказму я стараюсь руйнувати поезію, але цей процес руйнації сам стає поетичним... Я старався із сарказму створити Pathos der Distanz між мною й об’єктом сарказму... І тому я людина вільна і можу спокійно судити про все. Моя внутрішня незаінтересованість дає мені можливість глядіти на все й інтересуватись усім. Як Ланцелот, блукаю я по світах, де є стільки непередбаченого... Чи не нахабство? Так... Ігриве нахабство — це й є поезія». Словом, як декларує Ярмарком, інтермедії «були, є і будуть підготовчою школою до майбутнього активно–романтичного мистецтва». Ну ось вам — інтермедія в ролі модерного Іоана Хрестителя, тобто предтечі «романтики вітаїзму».

І як же жаль, що вже невдовзі Хвильовий змушений був писати пролог до останньої­–преостанньої книги «Літературного Ярмарку»! «Зігравши свою чималу ролю..., «ЛЯ» відходить в область історії. Ніколи ви, шановний читачу, не побачите вже ні цієї каруселі, що завжди розпочинала нумери «ЛЯ», ні цих малюнків на його берегах, ні інтермедій, ні петрицьких сорочок, ні, ні... і т. д. — і це все відходить в область історії. Шкода? Я не сказав би». Та ні! Не вірте товаришу Миколі! Душа йому боліла. Ще й як! Бо то було прощання не з ярмарковими каруселями й інтермедіями — то було прощання з Українським Ренесансом.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди