Звинувачуються не війна і не засуха...

Позавчора у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» відкрилася виставка, присвячена повоєнному голодомору, який пережила Україна в 1946—1947 роках. Урочиста церемонія відкриття відбулася без жодної телекамери і за присутності фактично одного журналіста — з «України молодої». Від влади прийшли тільки депутати від парламентської фракції ВО «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком. Серед тих, кого тема зацікавила, традиційно були історики та дослідники, молодь і очевидці тих подій. Хоча запрошення, як стверджують працівники музею, вони розсилали всім засобам масової інформації, політичним партіям та органам влади. Також анонс події активно тиражували в соціальних мережах, зокрема «Фейсбуку». Прикро, що відкриття події й журналісти, й політики проігнорували. Бо це чи не перша в Україні виставка документів та фактів, які проливають світло на те, чому стався голод 1946—1947 років, хто в ньому винен та скільки невинних душ він забрав...

«Це один із найбільш таємничих голодоморів»

«Голодомор 1946—1947 років — мабуть, один із найбільш таємничих голодоморів, що пережила Україна, — каже Віктор Діденко, директор Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». — Цей голодомор був повністю прихований радянською владою, а серед його причин згадують лише погані кліматичні умови та тяжкий післявоєнний час. Хоча це було далеко не так. І наша виставка якраз показує історичну правду про те, що саме відбувалося в 1946—1947 роках на теренах України».

Автор виставки, заступник директора музею Леся Онишко наголошує, що однією з головних причин повоєнного голодомору є над­звичайно високі плани хлібозаботівель, встановлені радянським керівництвом. Так, і надзвичайна засуха, яка призвела до зниження урожайності (подекуди в областях збирали по 1,9—4 центнери з гектара), і зруйноване війною сільське господарство (на селі не вистачало техніки, коней, а основною робочою силою — на 80 відсотків — були жінки) — все це справдi було. Проте навіть у таких умовах село вижило б, якби не маніакальне бажання московських вождів наповнювати безрозмірні «закрома Родіни». «На одному з наших плакатів зображено копію постанови ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 липня 1946 року, де чітко зазначено, що Україна повинна здати в засіки держави 340 мільйонів пудів зерна, — каже Леся Онишко. — Це була величезна кількість. І, як писав пізніше у своїх мемуарах Микита Хрущов, ніхто не рахував, скільки реально Україна може виростити і здати зерна. План встановлювали звичайним вольовим методом, а тодішнє керівництво діяло за принципом — вибити в народу в засіки держави все по максимуму».

Зібраний урожай масово йшов на експорт — український хліб їли в Чехо­словаччині, Румунії, Польщі. «Закрома Родіни» ломилися від зерна — станом на 1 лютого 1947 року в держрезерві СРСР зберігалося майже 10 мільйонів тонн хліба. Такий зерновий запас дозволяв радянським вождям почуватися впевненіше, хоча на непристосованих для зберігання складах урожай часто псувався. За неповними підрахунками, тільки впродовж 1946—1948 років у СРСР було втрачено близького одного мільйона тонн зерна! А в цей час у самій Україні люди пухли з голоду.

Голод відбирав не тільки сили, а й здоровий глузд

За даними різних дослідників, у 1946—1947 роках голодна смерть забрала життя від 200 тисяч до 2,8 мільйона українців. Третина з них — це були діти і підлітки. Через масове голодування в селах і містах поширювалися інфекційні хвороби, зокрема тиф. Голод відбирав не тільки сили, а й здоровий глузд — лише за перші півроку, за даними МВС УРСР, в Україні було зареєстровано 130 випадків людоїдства.

У Москві чудово знали про ситуацію в Україні. Як наголошує Леся Онишко, Микита Хрущов навіть зважився по­просити допомоги й направив у Кремль доповідну записку. Але у відповідь отримав обурену телеграму від Сталіна, в якій зазначалося, що будь–які прохання від України про допомогу розглядатися не будуть. Ось такою була турбота «батька народів».

Щоб бодай якось вижити, люди їли траву, листя дерев, м’ясо загиблих тварин, горобців, котів, собак, відкопували мерзлу картоплю й гнилі буряки, що лишилися на полі з осені. А ще — крали. За це карали жорстоко й немилосердно. «На нашій вулиці жила родина Котунових, — згадує для «УМ» минуле кримський лікар Анатолій Резніченко. — Глава родини щойно повернувся з фронту, як померла його дружина. У чоловіка на руках — троє малолітніх дітей. Я це добре знаю, бо з найстаршим із них я ходив в один клас сільської школи. Батько хлопця працював на молотарці. Якось після роботи чоловіка зупинив хтось із колгоспного начальства. Вивернули кишені, а там — зерно. Чоловіку приписали крадіжку й посадили на вісім років до в’язниці. Ось які були тоді порядки». Зазначимо, що в 1946—1947 роках у СРСР тільки за крадіжки хліба засудили близько 400 тисяч людей. І це було дуже зручно, адже арештантів масово використовували як дармову робочу силу на найважчих ділянках розбудови Радянської ­держави.

Пані Леся наголошує, що голод 1946—1947 року не зачепив тільки деякі регіони Західної України. І західняки неабияк допомагали голодуючим (на щастя, виїздити до інших регіонів цього разу дозволяли). Практично в кожному дворі добросердні газди ставили їжу, поїсти якої міг кожен голодуючий...