Тарас Стецьків: Якщо троє не домовляться — коло буде розширюватися

Вихід Юрія Луценка на волю обіцяє вивести з тіні низку відомих опозиційних політиків. Зокрема тих, що опинилися за бортом активної парламентської діяльності через невключення їх у прохідну частину списку опозиційних партій та непідтримку партійними босами на мажоритарних округах.

Чотири «польові командири» Майдану — Юрій Луценко, Тарас Стецьків, Володимир Філенко та Роман Безсмертний — знову разом. Політики з минулого несподівано оголосили, що планують запропонувати Україні політику майбутнього. Новий громадський рух із робочою назвою «За третю Українську республіку» має амбітні плани — організувати роботу «в полі» та стати надпартійним двигуном, який, за словами Луценка, «буде підштовхувати опозицію до правильних рішень».

Одним із таких рішень є вимога «четвірки» до опозиції визначитися з єдиним кандидатом у президенти вже ближчим часом. А якщо ті не послухають, то, як розповів в інтерв’ю «УМ» Тарас Стецьків, «польові командири» самостійно ініціюють процес обрання єдиного кандидата за допомогою інтелектуальної еліти.

«Сьогодні від нас не треба сподіватися закликів до революції»

— Пане Тарасе, звідки взялась ідея назви «Третя республіка»? Вона перегукується з якоюсь «третьою силою», що насторожує опозицію, мовляв, створюється альтернатива.

— Перша республіка — це є УНР 1917 року. Друга республіка, в моєму розумінні, — це УРСР. Третя, напевно, та, де ми живемо. Тому історично те, що Юрій оголосив, мало би бути четвертою республікою. Але, очевидно, логіка така: те, що є зараз, — це видозмінена УРСР.

Ідея третьої чи четвертої республіки — це своєрідна метафора, яка вказує, що треба перезавантажити систему державної влади в Україні. А саме — ліквідувати ту всю прогнилу корумповану пострадянську державну машину і спробувати збудувати щось нове, зовсім інше.

Тобто ми вирішили запропонувати суспільству сформувати такий ідеальний образ країни, в якій хотілося б жити. Інтелектуали разом із суспільством мають визначити модель цієї країни — якою має бути державна влада, як працюватиме самоврядування, економічна модель, геополітична орієнтація тощо.

— А раніше такої моделі в нас хіба не було? Зокрема, хіба в 2004 році ніхто не мав цього чіткого образу майбутньої держави?

— Не мали. Тоді було наївне уявлення, що досить скинути Кучму і не допустити Януковича до влади, то все саме собою зробиться. І ця помилка має тепер бути врахована.

— З ваших слів виглядає так, що до звільнення Луценка в Україні не було кому тієї моделі прописати?

— Ми писали план і раніше, до виходу Юри. Ми не знали, коли він вийде, тому цей план був би оголошений незалежно від його звільнення. Просто так збіглося.

Дійсно, готових концепцій є навіть забагато. Проблема в іншому. По–перше, політики не хочуть їх читати. Наше завдання — спільними зусиллями вибрати з усіх концепцій ту модель державного устрою, яку ми публічно беремося втілювати, отримавши владу.

По–друге, суспільство не знає й не розуміє існуючих концепцій. Тому завдання нашого умовного руху — донести їх до найширших верств населення, переклавши наукову мову на загальнодоступні речі. Аби люди зрозуміли, що нова демократична влада буде робити з країною після 2015 року.

Сьогодні наші люди, навчені гірким досвідом після Майдану, вже не підуть за політиками лише заради протесту. Люди піднімуться, коли вони зрозуміють не проти чого вони йдуть, а за що. І що вони отримають замість Януковича. В цьому є серцевинна суть пропозиції «четвірки».

Сьогодні мало організувати вуличний протест. Тому не треба від нас нині сподіватися закликів до революції, хоча і це мислиться.

— Після підготовки вашої концепції ви її запропонуєте єдиному кандидату в президенти?

— Ми спочатку це запропонуємо суспільству. І якщо воно дасть «добро», то ми передамо її єдиному узгодженому кандидату. Ми будемо тиснути, щоб він узяв зобов’язання виконувати саме цю програму, бо вона розроблена й адаптована суспільством. А якщо кандидат наших пропозицій не сприйме, то потім суспільство, мабуть, це відповідно оцінить.

— Але кожен кандидат має партію, яка має свою програму. Чи буде ваша модель принципово чимось відрізнятися?

— Воно може навіть дуже перегукуватися. В програмах «УДАРу» чи «Фронту змін» є багато положень, які однозначно будуть сприйняті тут. Питання в тому, щоб було публічно пообіцяно, що саме таку програму перезавантаження країни в разі перемоги буде здійснювати такий — то демократичний кандидат.

Навіщо міняти шило на мило?

— У яких формах буде здійснюватися діяльність вашого нового руху? Через «круглі столи», вуличні, просвітницькі акції?

— Форм є десятки. Є «круглі столи», конференції, соціальні мережі, телебачення, мітинги. Якщо на початок осені буде хоча б частково сформульована ця модель майбутньої країни, хоча б у декількох галузях — ми з тим уже їдемо і в кожному регіоні широко це обговорюємо, поширюємо, отримуємо від суспільства оцінку.

Проста зміна Президента нічого не дасть. Буде збережено стару олігархічну модель. Якщо олігархи побачать, що Янукович програє, всі вони підуть і домовляться з тим, хто виграє. А за це їм гарантують збереження статус–кво. То навіщо міняти шило на мило? Тому, щоб уникнути просто зміни прізвищ на олімпі, ми й задумали цю ідею перезаснування країни.

—  «Польові командири» сьогодні не належать до жодної з трьох команд потенційних узгоджених кандидатів у президенти. Натомість ви фактично замість них хочете зробити великий шматок роботи. Звідки такий альтруїзм, чи будете просити щось як бартер за це?

— Ідеться не про нас, а про країну. І тому ми поза межами парламенту маємо зробити ту роботу, яку ми можемо зробити. Ми робимо це для країни і віримо, що це їй допоможе.

На сьогодні ситуація така, що попередньо визначилися три кандидати, і ми робимо те, що в силу різних причин вони не допрацьовують.

— А ви відчуваєте, що ці кандидати потребують вашої допомоги? Адже від представників їхніх команд уже навіть звучить певна критика в бік ініціатив Луценка, в якому бачать конкурента.

— Якщо вони бачать у нас конкурентів, то вони помиляються і перебільшують. Можливо, це від певних страхів, але вони є марними. Ми не заходимо в політику зараз, щоб конкурувати. Ми чітко заявили, що наша функція — організувати широку позапарламентську підтримку діючої опозиції. Нам треба зробити спільну роботу до 2015 року — відновити в країні демократію і закласти початок модернізації країни.

Зараз конкуренція між опозиційними партіями є шкідлива, бо при владі авторитарний режим Януковича. Але на наступному етапі, коли ця проблема буде вирішена, конкуренція дуже навіть вітається, вона буде рухати країну вперед.

«Із грішми нам допоможе середній клас»

— Яке середовище творитиме цей новий громадський рух?

— Підбір людей має відбуватися на індивідуальній основі. Я не вірю в об’єднання організацій чи карликових партій. Але в різних середовищах є люди, яких на індивідуальній основі можна долучити. Це буде і здорова частина колишньої «Пори», і багатьох партій, які працюють у національно — демократичному секторі, і громадські активісти, які ще не були в політиці. Загалом, це буде сплав молодості і досвіду.

Ми собі ставимо завдання, а як воно вийде — не знаю . Йдемо по незвіданій дорозі. Але те, що це не буде «безбашенний» революційний напір, — це точно.

— Щоб організувати ваш план, потрібне фінансування. Де плануєте брати кошти?

— Питання пропаганди по Україні дійсно опирається у фінанси. Думаємо, тут допоможе середній клас. Він найбільш зацікавлений у зламі олігархічної моделі існування країни та зламі вертикальних монополій, у відновленні системи вільної конкуренції та долученні України до європейської цивілізаційної моделі. Бо це дає йому можливість жити, заробляти гроші виховувати дітей.

Найбільш зацікавленим у підтримці такої справи є бізнес, який стоїть між дрібним та олігархами. Це люди, які мають річні обороти, образно кажучи, від двадцяти мільйонів до півмільярда доларів. І ми пропонуємо публічний союз усім.

— Альтруїзм в Україні ще не став головною рушійною силою. Очевидно, що ці бізнесмени захочуть якийсь бартер, наприклад, власні перспективи в політиці. Чи може ваш громадський рух перерости в партію?

— Це не питання сьогоднішнього дня. А на майбутнє не виключається такий розвиток подій. Люди, які йдуть у політику, завжди мають амбіції. Це нормально. Але щоб люди могли цю амбіцію задовольнити, вже на старті мусять бути прописані процедури організаційного характеру. В тому числі принцип ротації, починаючи від першої особи й закінчуючи керівником районного рівня. Щоб не було, як зараз у багатьох партіях, торгівлі місцями. А щоб був принцип постійного нарахування балів за політичну діяльність.

…Усі партії теперішнього національно–демократичного спектру свою роль уже виконали. Якщо на їх базі щось об’єднувати чи щось творити нове, то це нової якості не дасть. Нам потрібен свій Саакашвілі.

— А яку нову ідеологію ви готові запропонувати, а не просто набір красивих слів? Луценко є колишнім соціалістом — то, може, це буде лівоцентристська ідеологія?

— Єдина ніша, яка зараз в Україні майже не зайнята і яка насправді виведе Україну на європейський цивілізаційний шлях, — це ніша, яку політологи називають правоцентризмом, а в традиційній ідеологічній палітрі — це консервативна течія. Найближчий аналог до неї — християнська демократія, тільки не в розумінні назви.

Післявоєнна Європа була сформована на ідеї соціально ліберальної ринкової економіки, заснованої на християнській традиції. Це єдиний ідеологічний вихід, якщо ми хочемо модернізувати країну і вийти з «постсовка» та зайти у Європу.

Тобто це не націоналізм першої половини ХХ століття у «свободівському» виконанні, це не традиційний націонал– демократизм, який уже вмер і його відроджувати нічого. Це є не лівизна «Батьківщини», не лібералізм Яценюка і не «ніякість» Кличка.

Треба чітко стати на тезу консерватизму. Але це слова для внутрішнього використання. Це не буде називатися консервативним напрямком.

Який європейський аналог цієї партії? Це німецькі ХДС і ХСС.

«Якщо політики не зможуть, ми звернемося до моральних авторитетів»

— Ваша четвірка вже бачить серед трійки опозиційних лідерів «українського Саакашвілі»?

— Основна тактична вимога, яку ми будемо ставити перед опозицією, — це до осені цього року визначити з поміж себе єдиного кандидата в президенти. Бо інакше Янукович зіграє в один тур. Навіщо йому давати такий шанс? Треба поламати цю гру! Найкраще — визначити єдиного кандидата до вересня — і все, Янукович відмовиться від ідеї одного туру.

Друге — чим опозиція швидше визначить одного кандидата, тим швидше відбудеться мобілізація людей. Коли є заздалегідь відоме прізвище, це дасть можливість швидше мобілізовувати людей, ніж коли люди до останнього не знатимуть, хто їхній кандидат. І коли довго немає єдиного кандидата, це завжди дає можливість Януковичу грати на розбрат.

Уже зараз із його середовища йде інформаційна атака — мовляв, шанси трьох кандидатів приблизно рівні. Це робиться для того, щоб опозиціонери не змогли визначили одного. І тоді Янукович виводить у другий тур найбільш зручного для себе. І ми вже навіть здогадуємося, чиє це буде прізвище.

— Якщо до осені не буде визначеності — а, знаючи амбіції наших опозиціонерів, це фактично нереально, — які ваші наступні дії?

— Якщо вони цього не роблять, ми будемо включати громадськість. Але я не розумію проблеми. Це що, світ зійшовся клином на посаді Президента? Ми що, монархію будуємо в країні? Ми, швидше за все, перейдемо до моделі парламентсько–президентської республіки. У нас є дуже багато інших важливих посад — Прем’єра, спікера тощо. Треба ті всі посади поділити завчасно.

Якщо цього не станеться, то у вересні ми повинні звернутися до суспільства, до інтелектуалів, до моральних авторитетів, щоб ті до 1 грудня взяли справу в свої руки, якщо політики не можуть, і визначили єдиного кандидата.

— Чи розглядається варіант, що жоден із трьох — Кличко, Яценюк, Тягнибок — внаслідок таких обговорень і визначень не підійде, і з’явиться четверте прізвище?

— Будемо обирати кращого з трьох. Якщо три виявляться зовсім неспроможними, тоді коло буде розширюватися.

— На вашу думку, хто з трьох­ найбільш гідний бути тим єдиним?

— На сто процентів гідного поки немає. Але якщо немає чітко вираженого лідера, то треба шляхом дуже вдумливої, можливо, навіть закритої розмови визначити того, на кого ми зараз робимо ставку.

«Польові командири» готові публічно погодитися на будь–яку кандидатуру, яку визначить з–поміж себе трійка. Але якщо вони не здатні це зробити, тоді просто так спостерігати, як Янукович лишається на другий термін, ніхто не буде.

— А чи не зарано Луценко відмовився від участі у президентській гонці 2015 року?

— Мабуть, в основі його заяви є відповідальна позиція людини, яка добре розуміє свої помилки в минулому і добре відчуває своє місце в теперішній українській політиці.

Ніхто не може виключати, що в разі, якщо трійка відверто між собою буде гаркатися чи робитиме дурниці, не виникне якась нестандартна ситуація. Невідомо, як воно буде, якщо Янукович піде на референдум для знищення парламентаризму в Україні. І тоді буде зовсім інша ситуація. Але не хотілося би говорити про ці апокаліптичні сценарії.

«У 2004 році опозиція була сильніша»

— А як би ви оцінили якість самої опозиції на сьогодні? Якщо порівняти з ситуацією перед вирішальним 2004 роком і зараз? Відчувається прогрес чи навпаки?

— Тоді опозиція була сильніша. Після поразки «України без Кучми» опозиція показала зразок, як треба вчитися на власних помилках, зразок неймовірно сильної організаційної роботи. Теперішня опозиція мала б узяти за приклад діяльність тодішньої трійки — Ющенка, Тимошенко і Мороза, які дуже швидко сформувалися як щось одне, визначили собі лідера, збудували штаби і за два роки мобілізували людей, таким чином поламавши всі плани влади.

— А які основні помилки нинішньої опозиції? Що вона має в собі змінити?

— Ліквідувати проплачені акції, перестати говорити пафосними словами, призначати дати народних повстань, а робити їх по факту. Почати працювати з людьми на самому первинному рівні, розбудовувати структури до останнього села. Працювати з людьми, переконувати їх, що оця опозиція хоче поміняти країну, а не просто людей при владі.

— Який ваш рецепт боротьби з «тушками»?

— Відповідальність за тушок несуть люди, які їх включали у список. Це керівництво «Фронту змін» та «Батьківщини», вони несуть за це безпосередню відповідальність. Бо вони за гроші брали їх у список. Треба відмовитися від самого принципу торгувати місцями у списках та продавати партійний бренд на мажоритарних округах.

— Але депутати на включення бізнесу у списки відповідають: а де брати гроші на фінансування партій?

— Запропонувати систему відкритого збору коштів… А що ліпше — взяти гроші у бізнесмена і потім «тушки» мати? Чи все–таки ризикнути, як це робиться в західному світі, і робити систему відкритого збору коштів через інтернет? Це легко, і це анонімно може бути. Не дуже відома партія «Демократичний альянс» на цих виборах шляхом вуличної кампанії і соціальних мереж зібрала 500 тисяч гривень. Це мало, але все–таки люди готові давати гроші.

ДОСЬЄ «УМ»

Стецьків Тарас Степанович

Народився 7 червня 1964 р. у Львові.

Був народним депутатом України I—IV та VI скликань, членом Партії демократичного відродження України, Народно–демократичної партії, партії «Реформи і порядок».

Під час Помаранчевої революції — один із «польових командирів» Майдану.

З лютого до вересня 2005 р. — президент Національної телекомпанії України.

У січні 2007 р. разом з Юрієм Луценком організовував громадський рух «Народна самооборона».

Закінчив Львівський держуніверситет ім. Франка (1986), історик.

ВІДГУК

Андрій Мохник, заступник голови ВО «Свобода»:
Луценко залишається в полонi старих iлюзiй

— Визначати зараз єдиного кандидата є неправильним. Бо ми не знаємо, що нас може очікувати у зв’язку з можливим референдумом та в процесі самої виборчої кампанії.

Якщо ми оголосимо про висунення єдиного кандидата, це може призвести до того, що всі зусилля режиму будуть зосереджені проти нього. В результаті ми можемо отримати ситуацію, коли цього кандидата просто не допустять до виборів — не зареєструють чи знімуть з реєстрації. Або усунуть, зокрема й фізично, з перегонів.

Нагадаю, «Свобода» і «Батьківщина» фактично в останні тижні перед виборами визначили єдиних кандидатів у мажоритарних округах. І це не завадило навіть маловідомим кандидатам перемогти і адмінресурс, і грошових мішків, і навіть дуже відомих політиків, як того ж Стецьківа.

Коли висувати єдиного кандидата — питання тактики. Головне — щоб була домовленість про те, що у вирішальний момент, наприклад, у другому турі, опозиційні політичні сили однозначно підтримали кандидата він опозиції.

Бажання Юрія Луценка наблизити цей процес є зрозумілим, але його поспіх не обґрунтований. Та й нинішня опозиція вже вийшла на вулиці.

Загалом, Луценкове бажання допомогти опозиції, як будь–яке підсилення, є важливе. Але Луценко перебуває нині в полоні ілюзії Верховної Ради VI скликання. Зараз інша опозиція, вона в парламенті більш згуртована, більш дієва. Її не порівняти з опозицією минулого скликання, яку до речі, привів і Луценко. І та сама «Народна самооборона» виявилася найбільш «тушкованою» у фракції «НУНС».

Щодо наміру запропонувати свій план дій чи моделі майбутньої України. Знову ж таки — не треба перебільшувати. Та ж «Свобода» має «Програму захисту українців». Це реальний план дій, що треба робити, це план докорінних перетворень, який треба здійснити в Українській державі. Зрозуміло, що ця програма для соціаліста Луценка не прийнятна, бо ми є націоналісти. Але це не значить, що такої програми немає.