Нещодавно за рекомендацією Марти Володимирівни Дзюби я відвідав виставку живописних робіт Леоніда Литвина в музеї Лесі Українки. У двох залах — 29 картин. Відвідувачів обмаль. Прикро, бо Литвин — живописець унікального таланту... Я дуже шкодую, що до цього ніколи не бачив його полотен і нічого не чув про його творчість раніше... Це моя провина.
Що я знаю про Литвина? Що насправді його звуть Олексій Литвинов, що в 1934 році народився в Керчі. Раніше він жив у Києві, але вже давно живе в селі Крюківщина, ледве зводячи кінці з кінцями. Через брак грошей навіть не користується електроенергією. Разом iз ним розділяє побутові труднощі його кохана дружина Ганна, яку він весь час малює.
Цікаво те, що десь 30 років тому Литвин був досить відомим, брав участь у виставках, про нього писали. Та й потім, коли він уже усамітнився, йому за його роботи пропонували чималі гроші, та він нiколи нічого не продавав, а всі свої полотна складав на горищі. Чому? Він і сам не може пояснити. Чи то не міг відірвати їх від свого серця, чи то хотів зберегти їх сукупність, щоб колись виставити разом і продемонструвати людям свій надзвичайно багатий духовний світ. Робіт не так уже й багато, але кожна з них — справжній шедевр
У своїй творчості Леонід Литвин, безсумнівно, перетнув межу ортодоксального реалізму. Предметом розглядання на його полотнах є не стільки об’єкт зображення, скільки суб’єктивне бачення художником цього об’єкту. І тут неймовірне значення має колір. Якщо не розумітися на кольорах і не мати від них насолоди, то може здатися, що на його полотнах жіночі тіла і предмети далекі від довершеності. «Такі роботи можуть висіти поряд iз Ван Гогом й Гогеном, — так відгукнувся про творчість Литвина Борис Єгізарян. — По силі і по духу вони не поступаються нікому з великих митців».
Густо покладені фарби надають його полотнам надзвичайної об’ємності. А деяка кострубатість, що виникає внаслідок такої техніки, не позбавляє привабливості прекрасні жіночі тіла. Мені здається, що для цього художника первинним є колір. І хоча ті полотна, які були на цій виставці, не дуже яскраві (інші, дуже яскраві, я потім побачив у його альбомі), все одно в них домінують (нехай і стримані) кольори. Завдяки цій стриманості впадають в очі окремі яскраві плями, як, наприклад, жовте сонце над будинком, в якому колись мешкав письменник Іван Купрін на київському Подолі. Ця яскрава жовта пляма буквально примушує довго вдивлятися в банальний за архітектурою міський пейзаж.
Не знаю, наскільки в житті красива дружина художника — його муза. Якщо вдивлятися в її портрети прискіпливо та пильно, то, може, й ні. Але загальне враження від полотна таке, що цю жінку можна вважати красунею. Не в сенсі довершеності рис, а в сенсі її притягальної сили. Такі спокусливі величезні очі стрічаються вкрай рідко, а на портреті вони вражають. Таке не може відтворити об’єктивізм фотографії чи повністю реалістичного живопису. Диво творить лише схвильований пензель художника.
«Творчість Леоніда Литвина проникнута шевченківським духом» — написав академік Іван Дзюба. Цікава не так спорідненість його робіт iз живописними роботами Шевченка (тут їхня тотожність дуже перебільшується), як спорідненість iз поетичною творчістю Кобзаря. У них обох присутнє поєднання глибокої народності з віртуозним професіоналізмом.
Литвин не рахується з будь–якими традиціями: ані з реалістичними, ані з модерністськими, а вільно співає фарбами, як йому заманеться. Але в цьому немає аматорської безпардонності, яка витікає з неосвіченості. Тобто сама по собі розкутість та нехтування існуючими в певний час законами мистецтва ще не є ознакою таланту. Для того, щоб живопис став надбанням мистецтва, потрібний не тільки талант, а ще й високий професіоналізм, який, безумовно, має Леонід Литвин. Найвища мистецька якість — це коли внаслідок порушення існуючих канонів створюється новий канон, з яким усі змушені рахуватися як з данністю. Наявність такої професійно обґрунтованої свободи дає можливість вважати Литвина нехай по–справжньому не визнаним, але харизматичним художником.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
