Марина Гримич. Фото Укрінформ.
Етнологія — це наука колективна. Про людей і для людей. Лише зусиллями багатьох — оповідачів, записувачів, організаторів наукових досліджень — можна скласти уявлення, яким є український народ у різних аспектах свого буття. Можливо, тому відома етнолог Марина Гримич свою монографію про звичаєве право українців присвятила всім відомим і безіменним збирачам фольклору. Вона — одна з небагатьох дослідників, що зібрала довкола себе однодумців, колег і учнів і реалізовує цікаві наукові й видавничі проекти.
— Пані Марино, банальне запитання: навіщо в Україні етнологічні дослідження?
— Вони тiсно пов’язані з ідеологією та ідентичністю. Завжди буде в суспільстві критична маса людей, які розумітимуть, що це потрібно досліджувати, популяризувати. Люди шукають свої корені і хочуть дізнатися, чим вони відрізняються від інших.
— Відомо, що Варшавський університет щороку випускає 120 етнологів–антропологів. В етнографічних музеях європейських столиць є відділи закордонної етнографії. Етнологічні установи посилають науковців в експедиції в різні куточки світу. В Україні цього немає...
— Думаю, що і в нас, і за кордоном, є свої позитиви й негативи. У нас досі сильна школа польових досліджень — важливо, що в наших університетах збереглася фольклористична і етнографічна практика. Інша річ, нас у радянські часи не допускали до зарубіжної етнології. Лише Москва могла посилати експедиції в різні кінці світу. Зараз на це в нашій державі немає коштів. Утім іншi держави також не мають можливостей посилати етнологів в експедиції за кордон, це робиться завдяки окремим фондам, які спеціально збирають гроші на дослідження. А в нас меценати, як правило, підтримують якісь «шароварні» проекти.
На Заході дуже цікава система меценатства науки. У Канаді, я бачила людей, які дають кошти на розвиток науки і освіти, вшановують як співучасників наукового процесу. Там чимало іменних стипендій для науковців. Науку підтримують люди, які все життя працювали, а на старість вирішили вкласти свої заощадження в якусь хорошу справу. До речі, в Україні з’явилися перші паростки такої практики. Спершу я, як видавець, працювала тільки із західними спонсорами, а тепер є і українські меценати. Що ж до негативів... Якось я пожартувала, що лише політологія може конкурувати з етнологією в тому, що всі навкруги вважають себе спеціалістами в цій галузі.
— Так, зараз майже всі «знають», як виглядала Україна 20 тисяч років тому і чим займалися тоді її мешканці...
— Утім треба змиритися, що завжди поряд із наукою будуть науковоподібні видання, надумані гіпотези, фантазії. І це часом робиться із суто патріотичних почуттів — мовляв, ми найкращі! Люди так конструюють свою ідентичність.
— Але ж має бути баланс між справжніми дослідженнями і вигадками...
— Різне має бути, люди так хочуть. Однак уже в середовищі професіоналів має бути дуже ретельний відбір — з ким співпрацювати, кого друкувати. У суспільстві має бути критична маса професіоналів, до яких прийдуть як до експертів, коли буде потрібно. Професіонали ж мають виховувати свою школу.
— Як видавець ви зараз працюєте над незвичайним проектом: «Народна культура українців: життєвий цикл людини». Ви зібрали потужний колектив професіоналів, які в своїй темі найкраще орієнтуються. І подаєте матеріал не за календарем чи географічними зонами, як зазвичай робилося, а за віковими групами...
— Так, ми присвятили кожній віковій групі окремий том: «Дитинство», «Молодість», а «Зрілість» поділили за гендерним принципом: жіноча субкультура і чоловіча. Зараз четвертий том, — про чоловіків — готується до друку. Залишається ще «Старість», де ми хочемо висвітлити також культ предків — тобто, як триває «життя після життя». Більшу частину кожного тому складають сучасні наукові дослідження, що охоплюють і народну термінологію, і участь представників даної вікової групи в календарній і родинній обрядовості, заняття. Друга частина томів називається «З етнографічної класики», там подано дослідження визначних фольклористів та етнологів минулого, що видавалися колись малими накладами чи взагалі не були опубліковані. Це і Ніна Заглада, Катерина Грушевська, Агатангел Кримський...
— Особисто для вас були якісь відкриття в кожному віковому періоді?
— Мене вразило, наскільки наші діти були винахідливі. В томі «Дитинство» ми вмістили дослідження Ніни Заглади, яка довгий час жила в селі Старосілля, спостерігаючи за дітьми. Вона детально фіксувала їхні заняття, ігри. Надзвичайно винахідливими були також чоловіки. Зараз, готуючи том про чоловіків, я бачу, який талановитий наш народ. І замислила новий видавничий проект — «Народні інженерні знання» або «Народне винахідництво». Тобто як люди в тих непростих умовах винаходили прилаштування, щоб зручніше було працювати. От, дівчинку у 6–7 років починали долучати до жнив. Але як дати дитині гострого серпа? І дорослі робили дівчинці на ліву ручку дерев’яну рукавичку, щоб вона не поранилася. Рукавичка була з довгим кінцем, і це давало змогу ще й захопити більший жмут колосся. У культурі маса винахідництва, яке навіть не вивчається. Адже описується переважно красиве — обряди, вишивки.
— Можна сказати, що чоловіча субкультура українців, на противагу від жіночої, досі системно не досліджувалася?
— Так, вивчалися окремі аспекти, деякі професійні заняття — будівництво, чумацтво, ковальство. Але в контексті щоденного життя чоловіків не вивчали. Ми подаємо, зокрема, цікавий матеріал сільського респондента Агатангела Кримського — Івана Лисака, це опис життя села очима чоловіка.
— Побутує уявлення, що чоловіки в Україні ледь не всі — підкаблучники, що в нас «постійно був матріархат» і жінка всім заправляла. Дослідження це підтверджують?
— Я захищала докторську дисертацію зі звичаєвого права. У нас було патріархальне суспільство, це так. Усі юридичні права належали чоловікові. Він був годувальником, господарем, юридично тільки чоловік міг успадковувати. Нам інколи здається, що в сільській культурі ХІХ століття помітно певну гендерну нерівність. Утім вона по–своєму була потрібна для виживання в тих умовах. З іншого боку, наше патріархальне суспільство відрізнялося від інших патріархальних культур, скажімо росіян. Особливо тих регіонів, де були поширені великі «большацькі» родини, якими керував батько — «большак». У такій родині брати з сім’ями жили разом. У таких умовах жінці було важче домагатися дотримання якихось своїх прав. Інакше було в нас, коли жінка сама собі господиня. У нас відділення було звичаєм: батько намагався відділити сина й побудувати йому хату. Утім у кожній системі були свої плюси і мінуси. Так, у «большацькій» родині жінка ніколи не виконувала чоловічої роботи. Бо там було постійно багато братів, які один одного підміняли. А в малій українській сім’ї більш незалежній жінці у деяких обставинах доводилося ставати до чоловічої праці. Коли ми чуємо в пісні, як «оре вдова воликом чорненьким», то розуміємо, що їй просто ніхто не міг допомогти...
— Ви є членом Канадської асоціації етнологів. Які цікаві питання там зараз досліджують?
— То іммігрантська культура, вона зовсім інша. Якщо люди переселяються на нову землю, то обов’язково щось втрачають — те, що не є ефективним на новому ґрунті. Мене вразило, що в Канаді дуже швидко відмерли архаїчні, магічні ритуали. Бо там було прагматичне суспільство, де швидко розвивалася промисловість, а місцевих індіанців, які здійснювали в чомусь подібні з українцями обряди, усі вважали «дикими». Українці ж не хотіли виглядати «дикунами». Натомість з’явилося неймовірне явище — українське кантрі. Наші люди прилаштували троїсті музики до цього стилю. І ця музика живе досі. Люди, які вже не говорять українською, збираються на танці. А в Бразилії бачу іншу ситуацію. Бразилійці просто обожнюють усе містичне, малозрозуміле. Там, навпаки, культивувалася архаїка, вони дивилися на українців із захопленням. Єпископи українських церков — і православний, і греко–католицький — розповіли мені, що 50 відсотків шлюбів у них беруть власне бразилійці, бо їм подобається красивий український обряд. Я була там на весіллі — українка одружувалася з бразилійцем. І члени його родини, хоч нічого й не розуміли, першими бігли виконувати різні обряди, скажімо, розбирати коровай. Ми записували там такі обряди, про які читали тільки в книжках. Скажімо, у Бразилії веснянки і гаївки — природне явище, ними закликають весну.
Доктор історичних наук, дисертація на тему «Звичаєво–правова традиційна культура українців ХІХ — початку ХХ ст». Є головним редактором видавництва «Дуліби». Письменниця (член Спілки письменників), продюсер літературних проектів. Член Канадської спілки етнологів. За наукову монографію про звичаєве право українців отримала корпоративну премію Київського університету ім. Шевченка (2004). Викладала в Університеті Альберти (Канада). Провадить у Фейсбуку групу Ethnology Professional.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
