Двадцять років тому в незалежній Киргизії було створено нове громадське об’єднання — Українське товариство «Берегиня». Ініціаторами стали відомі в республіці вчені, депутати, журналісти, військові, агрономи, музиканти, педагоги тощо — усі українці. Головою товариства став уродженець України Володимир Нарозя. З того часу Володимир Володимирович є незмінним «отаманом» української діаспори Киргизстану. В Бішкеку пана Нарозю знають ще й як відмінника народної освіти КР, художнього керівника фольклорного ансамблю «Барвінок» та ведучого щотижневої радіопередачі «Берегиня» на Першій Національній радіохвилі. Під час першого візиту делегації УВКР до Киргизстану автор переконався, що Володимир Нарозя — надзвичайно активна людина, адже графік перебування, запропонований діаспорянами «Берегині», був дуже насиченим та цікавим. Про діяльність товариства «Берегиня» та незворотні процеси міграції та асиміляції в українській громаді, яка за роки незалежності Киргизстану зменшилася у сім разів, ми говорили з паном Володимиром під час коротких перерв між офіційними зустрічами, науковопрактичними семінарами, концертами та переїздами з місця на місце.
— Володимире Володимировичу, для початку розкажіть, звідки ви родом і як потрапили до Киргизстану?
— Це особлива історія. Родом я з Чорткова Тернопільської області. Закінчив Київський педагогічний інститут і мав бути направлений до молодого міста Прип’ять, нині вже мертвого. Але спочатку пішов до армії, служив у РаваРуській, а потім в ансамблі пісні й танцю прикордонних військ. Після армії одружився — дружина моя українка, але з Киргизстану. Ми готувалися їхати працювати до Прип’яті, але спочатку на кілька місяців приїхали в Киргизстан, щоб дружина зібрала речі, попрощалася з рідними. Це був початок 1986 року. Думав трохи тут побуду і назад, в Україну. Але сталася непередбачувана аварія на Чорнобильській АЕС, і їхати за направленням вже було нікуди, Прип’яті вже не було... Так я тут і залишився, потроху закріпилися.
— Вочевидь, завоювали авторитет в українській громаді, якщо вже за вісім років — у 1993 році — вас обрали головою новоствореного товариства «Берегиня»?
— Розумієте, 1993 рік для українців Киргизстану був вельми непростий. Саме тоді найбільша кількість українців залишила цю державу. Стосто п’ятдесят років тому українці їхали сюди заради вільного клаптика землі. А в 90ті поступилися. На момент розвалу СРСР у Бішкеку і в Чуйській долині домінувало слов’янське населення, не киргизи. Киргизьку навіть не обов’язково було вивчати в радянській школі, уявіть собі. Але зі здобуттям незалежності у киргизів відбулося відродження національної самосвідомості, тож влада стимулювала внутрішню міграцію: десятки тисяч киргизів спустилися з гір у Чуйську долину і розбавили домінуючий слов’янський фактор. Окремі шовіністи за підтримки північної імперії тоді навіть намагалися створити Чуйську республіку для слов’ян, але, на щастя, «другого Придністров’я» тут вдалося уникнути. Тоді ж почалася масова міграція українців і росіян за межі Киргизії. Тому саме як захисна реакція на міграційний вибух, як відповідь на виклики часу і виникло українське товариство «Берегиня». У назву ми заклали глибокий символічний зміст. Адже Берегиня є хранителькою домашнього вогнища, роду, матеріальної та духовної культури українського народу. Ми мали зробити все, щоб не загубитися, не розпорошитися у новій незалежній багатонаціональній державі.
— За роки незалежності чисельність українців Киргизстану невпинно зменшується, але, за моїми спостереженнями, громада, однак, не втрачає оптимізму, виглядає доволі згуртованою. Влада як в Киргизстані, так і в Україні вас підтримує?
— На законодавчому рівні у Киргизстані нині є всі можливості для реалізації національнокультурних потреб усіх діаспор. Візьмемо нашу українську громаду — маємо і недільні школи, і українські класи в загальноосвітніх школах, і центри при ВНЗ, творчі колективи на балансі муніципалітетів, учасники яких отримують якунеяку зарплатню. Тому наше завдання сьогодні: підвищувати самосвідомість самої діаспори, щоб люди активніше використовували можливості, які дає законодавство. Ми, українці, хоча й громадяни Киргизстану, тож хочемо, щоб Україна тут звучала лише позитивно. Звісно, катастрофічно чисельність діаспори зменшується: сьогодні маємо трохи більше 14 тисяч чоловік, а ще 24 роки тому нас було 108 тисяч! Але, за неофіційними даними, фактична кількість громадян КР українського походження перевищує в рази кількість так званих «паспортних українців». Адже абсолютна більшість з них додають в чисельності російському етносу. Ви бачили на концерті, це теж біль мiй, що в основному в творчих колективах теплиться життя завдяки старшому поколінню. Молодь при нагоді намагається виїхати.
Ще одна проблема — ринкові відносини настільки людей приперли, що далі нікуди. Тому одиниці працюють на ентузіазмі. А більшість ні в недільних школах, ні деінде безкоштовно працювати вже не хоче. В офісі «Берегині» немає навіть комп’ютера, уявіть собі це в час високих технологій. Вже шістнадцять років я — і автор, і редактор, і ведучий радіопередачі «Берегиня», а її щотижня треба робити безплатно. Значить, не можу заробити у цей час в іншому місці. Але люди не дали мені її кинути, так і тягну. Але хоч там як, можете так і написати: ще не вмерли українці Киргизстану!
— У ваших сусідів по будівлі Асамблеї народу Киргизстану з інших діаспор матеріальне становище краще?
— Я до них бігаю на комп’ютері попрацювати. Росіяни на початку 90х кричали, що Росіяматінка їх забула, а тепер їм так допомагають, що позаздриш. Або от Польща присилає з Краківського університету викладачів для недільних шкіл та культурних центрів, щороку проводить їхню ротацію. Німеччина узагалі тримає на обліку кожного німця, якщо в киргизькому селі хоча б десять німців живе, відкривають пункти соціальної допомоги за підтримки благодійних фондів. Це приклад професійної роботи держави із діаспорою, бо вони вже не дуже бажають, щоб німці в Німеччину поверталися. А от я не можу до кожного українця дійти. Звичайно, ми розуміємо, що Україна не така багата, а ми — громадяни іншої держави. Тому раді будьякій допомозі від Батьківщини. Але якби нам вдалося за підтримки України створити комп’ютерний клас в офісі «Берегині», то ми на цьому заробляти могли б. І зароблене віддавали б вчителям недільних шкіл тощо. Адже дай людині доларів сто, і вона гори зверне! Потенційні українські спонсори з бізнесу десь поховалися. Щось роблять, але для себе, використовуючи Україну як бренд. Тому нам треба навчитися заробляти гроші, щоб потім в українську справу вкладати. n
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
