Від Манаса до Тараса

11.04.2013

Іван ЛЕОНОВ

Наше авто виривається з пробок Бішкека і прямує на захід — до райцентру КараБалта, що розташований за 56 кілометрів від столиці Киргизстану. Сільські назви по дорозі вражають: Садове, Біловодське, Петрівка, Полтавка, Петропавлівка. «Всі ці села сто років тому заснували українці», — пояснює голова українського товариства «Берегиня» Володимир Нарозя. Його заступник, за фахом адвокат, Сергій Кузьменко додає: «Киргизи ж кочівники були, а українці разом із росіянами першими землеробами стали на цих землях, так поступово і навчили киргизів сільському господарству».

Більше деталей членам делегації Української всесвітньої координаційної ради на чолі з Михайлом Ратушним, у складі якої був і журналіст «УМ», повідомили у єдиному в Киргизстані унікальному музеї українських переселенців у селі Петропавлівка. Виявляється, українські селяни цілими родинами з дітьми їхали сюди заради вільної неораної землі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на волах, відтак шлях лише від російського Оренбурга до Чуйської долини склав цілих півроку! Щоб обжитися на цих землях везли із собою саджанці дерев, посуд та крам, а ще — томик «Кобзаря». Смішно сказати, але з України селяни везли ще й каміння для гніту, бо як же без квашеної капусти! Не знали, що каміння у передгір’ях Тянь-Шаню вдосталь. Нині ж із Києва до Бішкека можна добратися літаком за півдня. Але хвилі міграції часів Столипінської реформи чи направлення комсомольцівдобровольців минули. Нині українці масово виїжджають у зворотному напрямку.

Були тут українці та вже майже немає

За легендою, село Петропавлівка українці назвали на честь землеміраземляка Петра Павловича, який відміряв їм кращі наділи. Вже в радянські часи, в середині 50х рр. музей заснував заслужений учитель Киргизії, історик Василь Лапко. Музей і школу взяв під шефський контроль голова місцевого колгоспу, теж українець Семен Оленич.

«Я був учнем Василя Лапка, перший його випуск, ось тут моя парта стояла, — показує в бік експонатів директор музею Мурзакан Урсеналієв. — То був учитель від Бога, ми з ним і в походи у гори ходили й археологічні розкопки проводили, щоб поповнити музейну колекцію».

За його словами, в ті роки киргизи мали в селі не більше семи дворів, а українці — десятки. «Українське село було, а нині колгоспу немає, роз’їхалися наші друзі і сусіди, лише кожен п’ятий — українець», — із сумом говорить пан Урсеналієв.

Про те, як українці ще за царату освоювали Середню Азію, свідчать експонати: веретена, дерев’яні граблі, вишиванки, ткацькі верстати тощо. Про пізнішу присутність свідчать численні світлини українців періоду колективізації, Другої світової, війни в Афганістані тощо. Місцевого колориту додають опудала гірських козлів. Музей регулярно і безплатно відвідують школярі з різних регіонів Киргизстану. Тож у керівництва музею немає коштів навіть на ремонт.

Мурзакан Урсеналієв згадує, як його вчитель читав їм «Кобзаря» Шевченка і несподівано каже: «У вас Тарас, у нас — Манас! Навіть в іменах наших легендарних діячів спільні закінчення. Хіба це не свідчення близькості наших народів?».

Манас — герой однойменного епосу, який, за легендою, об’єднав племена киргизів. Епос «Манас» вміщує більше мільйона рядків і внесений до Книги рекордів Гіннесса як найбільший у світі. Пам’ятники Манасу стоять ледь не в кожному місті Киргизії, його іменем названо парки, вулиці, кінотеатри, столичний аеропорт, а відтак і військову базу США поруч. Щодо Тараса, то більшість освічених киргизів, з якими автору доводилося спілкуватися, чудово знали, ким для України є Кобзар. Тим більше що в Бішкеку, окрім вулиці Київської, є й вулиця Шевченка.

Щоправда, в ті часи траплялися й етнічні конфлікти: у 1916 році, коли більшість українських і російських чоловіків опинилися на фронтах Першої світової, розбурхані баями прості киргизи (через освоєння земель зменшилися їхні кочові пасовиська) влаштували різню слов’ян. Повернувшись iз війни, козаки почали мститися. Нині киргизьке суспільство вельми толерантне, але в українській громаді насторожено очікують 2016 року — бува, окремі екстремісти не влаштують якогось агресивного відзначення сторічної дати трагедії.

Гримів колгосп за Бажана

«У цих українських селах нині живе багато дунганів — вихідців з Китаю. Україноросійське населення тут майже повністю замінило дунганокиргизьке», — констатує Володимир Нарозя. У цьому переконуємося і у селі Садовому, яке колись гриміло на всю республіку завдяки колгоспумільйонеру. Очолював його українець Борис Бажан, який коштами колгоспу побудував у селі школу, яка нині носить його ім’я.

Разом iз вдовою Бориса Григоровича — Валентиною Бажан — та його племінницею Тетяною йдемо на місцевий цвинтар, щоб вшанувати пам’ять впливового українця, якому довелося побувати ще й народним депутатом у перші роки незалежності Киргизії. «Родину дядька вислали сюди як куркулів, — пригадує Тетяна Бажан. — Але, незважаючи на це, завдяки працьовитості йому вдалося зробити блискучу кар’єру».

Здавалося б, простий сільський цвинтар, але, як виявилося, поруч із Борисом Бажаном покояться десятки, якщо не сотні українців. Мірошниченки, Вакуленки, Григоренки та інші знайшли спокій на цій далекій від України землі. Могилу рідних дружини, яка народилася вже тут, знаходить і Володимир Нарозя.

«Ваші пісні на киргизькі схожі»

Місто КараБалта зустріло словами «азіз достор» (дорогі друзі) та хлібомсіллю. В місцевому Будинку культури саме розпочинався вечір дружби «Українці в сім’ї єдиній», організований Асамблеєю народу Киргизстану, товариством «Берегиня», за підтримки апарату Президента Киргизстану та місцевої влади району. Нагода — 20річчя «Берегині», тим більше, що товариство за ці роки встигло зробити чимало.

Це підтвердили і виступи візитної картки громади — українського фольклорного ансамблю «Барвінок», який за ці роки дав понад 800 концертних програм, п’ять разів перемагав на фестивалі «Співочі голоси Киргизстану» й заслужив почесне звання народного. Серед голосів «Барвінку» виділяється вокал заслуженого діяча культури Киргизстану Олени Райської, яка неодноразово виступала й у Києві.

Серед вокалісток «Барвінку» є й юні киргизькі дівчата. «Розумієте, для мене українські пісні не іноземні, а ніби рідні, настільки вони перегукуються з киргизькими піснями», — зазначила у коментарі «УМ» після концерту Мадіна Маматкизи, яка в ансамблі вже півтора року. «Я коли вперше почула вашу пісню «Щедрикщедрівочка» була неабияк вражена, наскільки вона співзвучна з однією нашою народною піснею про весну», — пояснює свій прихід до українського ансамблю інша вокалістка, мусульманка Егнура Канатбекова.

«Наші новопокровські бабусі не гірші за буранівських», — так представили виступ фольклорної групи «Голоси України». А з десяток киргизьких бабусь із бубнами та баяном узагалі «порвали» зал виконанням практично без акценту «Маруся, раз, два, три калина». Бездоганно заспівав «Край, мій рідний край» заслужений артист Киргизстану Султан Карімов.

«Україндер» (так киргизи називають українців) теж не підкачали: народні киргизькі пісні співали не гірше, бо більшість із них уже давно вивчила киргизьку мову. Тож не дивно, що іноді, під час спілкування українською, у них таки «проскакують» киргизькі слова. Серед іншого, бюджетом України на цей рік передбачено 18,5 тисячi гривень для ансамблю «Барвінок» для закупівлі інструментів і нових костюмів.

Сало ваше — влада наша

Показовою була вечеря у ресторані «Запорозька Січ» у центрі Бішкека. Українські експонати від бабусі власника, копія картини Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», розмір якої щонайменше п’ять на три метри, та переважно відвідувачікиргизи, яким дуже подобається українська кухня і горілка, — таким ми побачили заклад, переступивши поріг. «Коли десять років тому я відкривав цей ресторан, мені казали, що «нікому твоє сало не буде потрібне, прогориш», але я вирішив таки створити саме запорізьку корчму, оскільки мої далекі корені із Запоріжжя, — каже власник «Запорозької Січі» Валерій Босенко. — Нині моїми клієнтами є переважно киргизи середнього віку, що вже досягли успіху. Хоча напочатку ресторан навіть підпалили, але ж вижив!».

Тепер пан Босенко мріє створити цілий комплекс «Січ» — із куренями, готелем, рестораном та огорожею, подібний до того, що він побачив на Хортиці. Справа за «малим» — бізнесмен прорахував, що на реалізацію проекту йому потрібно 1,5 млн. доларів, яких у нього поки що немає. Всюдисущі й грошовиті росіяни вже нібито пропонували Валерію профінансувати проект, але за однієї умови — він називатиметься «Слов’янський центр», а не «Січ».

Дається взнаки і русифікація. «У нас є 16річна дівчинка, яка у паспорті хотіла українкою записатися, але не можна, бо батьки для зручності росіянами вказали себе раніше, — розповідає доктор педагогічних наук Тетяна Панкова. — Ми їм документи, подивіться ж, усі її бабусі й дідусі були українцями, але відповідь одна: не можна нічого змінити і все».

Дізнавшись, що ми з України, кілька киргизів підходили по черзі до нашого столика і висловлювали свою повагу. Подібне траплялося і на вулиці. У когось з них дідуся вислали в часи Сталіна на Херсонщину, хтось в Україні служив, а хтось навчався в університеті чи захищав кандидатську. Зауважу, що серед багатьох киргизів, особливо молоді, модно носити національний головний убір — білий «калпак», який до того ж користується попитом у туристів.

Та, незважаючи на міцну дружбу, українців потроху майже витіснили з органів влади. Тож вони лишаються хіба що на середніх ланках, наприклад, в центральному апараті уряду. Такою є державна політика, хоча вголос щось про те, що «Киргизія для киргизів» ніхто не говорить. Нещодавно втратив посаду віцемера Бішкека останній українець у столичній владі — В’ячеслав Красієнко.

Це ж саме відбувається і в силових структурах. Борис Мельник, який свого часу обіймав високу посаду у МВС і створював перший міліцейський спецназ незалежного Киргизстану говорить: «Зараз жодного українця в силових структурах немає! Тоді як раніше їх було багато. Хіба що мій син, полковник, лишився, але він обіймає посаду в слідчому управлінні міста, а не очолює його».

«Я побачив живу, дієву діаспору і приємно здивований. Хоча процес вимирання, асиміляції є об’єктивним. Але я впевнений, що українці тут залишаться, підсумував перший візит УВКР до Киргизстану Михайло Ратушний. — Відчувається і тепло простих киргизів. Є інтерес до вивчення української. Чого вартий підручник iз вивчення української для киргизів, створений дівчиноюкиргизкою після навчання у Ніжинському педінституті».

ЛІТОПИС МІГРАЦІЇ

Перші групи українців з’явились на території Киргизстану в другій половині XIX ст. унаслідок російської колонізації Середньої Азії. Цей час збiгся із ліквідацією кріпосного права у 1861 р., коли величезні маси селянської бідноти в центральній Росії та в Україні стали безземельними. Особливо гостро земельний голод позначився на центральних, східних і північних губерніях України (Полтавській, Чернігівській, Київській, Подільській і Харківській). Це спонукало масові переселення українських селян. Царат запропонував селити слов’янських переселенців у безперервній лінії слобод на кшталт козацьких станиць. Одним iз перших українських селищ стала КараБалта. Ще масовіше переселення українських селян до Киргизстану починається наприкінці XIX ст.

Революція 1905 р. не вирішила земельне питання, але Столипінська реформа заохочувала переселення, що спричинило справжній міграційний бум. У цей період багато переселенців прибувають до Киргизстану з Київщини та Запоріжжя, а також iз Воронежчини, заселеної у той період переважно українцями. Під час першої світової війни до таборів і шахт Киргизстану потрапляють перші українцівійськовополонені австроугорської армії (так звані русини).

У часи СРСР перший перепис населення 1926 р. засвідчив, що в Киргизії проживало понад 63 тис. українців. Згодом багато українців переселилося сюди в період розкуркулення, Голодомору та внаслідок репресій. Під час ІІ світової війни чимало українських підприємств iз Харкова, Одеси і Бердянська й навіть колективи театрів було евакуйовано сюди.

Всесоюзні переписи 1939 і 1959 рр. зафіксували фактично однакову чисельність українців: у межах 137 тисяч осіб. Далі чисельність української діаспори Киргизії потроху зменшується (науковці пояснюють це поступовим зросійщенням переселенців). Так під час перепису 1970 р. українцями назвали себе лише 120 тис. опитаних. У 70—80х рр. відбувається переселення української молоді за комсомольськими путівками в Киргизстан, обмін студентами тощо. У цей період тисячі українців стали у Киргизстані керівниками підприємств і колгоспів, а також працювали будівельниками, інженерами, лікарями, педагогами, вченими, артистами та ін.

Останній Всесоюзний перепис 1989 р. засвідчив, що в Киргизії проживає 108 тисяч українців. Після розпаду СРСР слов’янське населення масово мігрує з незалежного Киргизстану. Міграційний пік для українців припав на 1993 р. — тоді республіку залишило майже 12 тисяч наших співвітчизників! Серед основних причин — міжетнічні конфлікти та внутрішні безпорядки. Через складну економічну ситуацію і відсутність перспектив масово виїжджає молодь, тож українці сьогодні є «найстарішим етносом» у Киргизстані. Відтак у 2004 р. в Киргизстані лишилося втричі менше українців, ніж було у 1989 р., — близько 35 тис., у 2008 р., за даними Наркомстату КР, тут лишалося тільки 25 тис. українців, а нині українське товариство «Берегиня» дає інформацію про 14 тис. українців. Багато хто повернувся в Україну або поїхав у пошуках кращої долі до сусідньої Росії. За даними соціологів, багато українців, які частково лишилися в районі озера ІссикКуль, але переважно проживають у Чуйській долині та в столиці (в одному Бішкеку мешкає до 10 тис. українців), не можуть повернутися на Батьківщину через брак коштів на проїзд і облаштування.

Друкована версія