Фридоліна чи Марія?

Герой Любченкового «Вертепу» — твору, що, як казав колись Юрій Шевельов, був для українського ренесансу 1920–х років тим самим, чим була Дантова «Комедія» для західного середньовіччя або «Фауст» Гете для Нового часу, — закликав чоловіків: «...Шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це принижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, що їй, як і нам, властиве геть усе — від геніальності до атавізму». Ясна річ, не будемо! Але жінка все одно інакша, бо навіщо б тоді Гете говорив наприкінці «Фауста»: «Das Ewig–Weibliche / Zieht uns hinan» (у перекладі Миколи Лукаша: «Вічно жіночеє / Нас туди зве»)? Хоч Бог із нею, з тією містикою «вічно жіночого»! Спитаймо просто: хто така жінка?..

Париж. Чудесний день. Колишній повстанський маршал Остюк — герой «Чотирьох шабель» Яновського — іде вулицею. Довкола нього безтурботні парижанки. Вони щебечуть і сміються. Ах ці парижанки!.. Пам’ятаєте, як іще 1913 року Іван Кочерга написав п’єсу «Дівчина з мишкою»? Одного разу барон Макс побачив у якомусь паризькому журналі фото прекрасної голої жінки. Вона йому дуже сподобалась. Як шкода, що жінка закрила обличчя руками! Але професор — друг барона — помічає на її тілі приміту: крихітну родимку в формі мишки. І друзі вирушають у Париж, щоб розшукати цю юну мадам. Після різних пригод вони таки знаходять дівчину з мишкою. Звати її Фридоліна. Вона — далека родичка барона Макса й уже давно кохає його. А в журнал моделей вона потрапила випадково — редактор цього журналу сфотографував її під час купання. У фіналі Макс і Фридоліна одружуються... П’єса Кочерги була дуже популярна в еротичному театрі Російської імперії, бо там на сцену чи не вперше виходили голі натурниці... Ах ці парижанки!.. А віденки чим гірші?! Ось хоч би та, що в першій книзі «Літературного ярмарку» за 1928 рік: іде собі алеєю «так просто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами... ця картинна симпатюшка, ця наївна Жанна з Мопассанового «Життя», ця Наташа Ростова з «Войни і міра», ця, можна сказати, корінна віденська віденка!»...

Та годі вже! Повернімось до Остюка, на вулиці Парижа, бо то ж таки, мовляв Гем, «свято, яке завжди з тобою». Повернімось до парижанок, які дзвінко й безтурботно сміються. А коли жінка сміється, вона ніби «тримає в своїх руках пів земної кулі. Маршал пожалкував, що його народ не мав таких жінок. Його країна — країна тільки матерів. Печальна матір вирощує дітей, годує молоком і колише безліччю добрих мелодій. Та на старість немає кому її годувати — пішли вони в найми і соромляться матерніх пісень. Остюк пригадав своє жіноцтво — його доля була терпіння. З народження до смерті працювати в полі і вдома, молитися й плакати, класти життям за дітей, ледве розцвівши — бути вже безіменною річчю — таку жінку мав маршалів народ».

Як багато в цьому образі від Шевченка, якого з повним на те правом можна назвати співцем української жінки! Хіба ж ні, коли героями його найглибших, найзворушливіших творів є жінки? Взяти хоч би «Катерину», «Наймичку» чи «Марію»... Звісно, Шевченкова жінка куди багатша за той образ, що постає в уяві героя Яновського. Поет бачив «другу стать» не лише красивою й ніжною (образ, який так дратував колись суфражисток). Він бачив жінку вільною, рішучою, пристрасною, діяльною, духовно багатою. Жінка–іграшка, жінка–рабиня не могла стати його героїнею. Пам’ятаєте, як наприкінці заслання він хотів написати поему зі східного життя «Сатрап і Дервіш», але так і не написав. Чому? Дуже просто — він не міг змалювати жіночі образи. «Не знаю тільки, як мені бути з жінками, — нотує він у щоденнику 19 липня 1857 року. — На Сході жінки — мовчазні рабині. А в моїй поемі вони повинні грати першу роль». Те, що у творах поета жінки «грають першу роль», означає, як на мене, заперечення патріархальної візії жінки як «мовчазної рабині». Крім усього іншого, уже не за горами були часи, коли «жіноче питання» постане на повен зріст, коли виникнуть перші жіночі школи, з’являться перші жіночі журнали, палко дискутуватимуться питання сім’ї та шлюбу... Навряд чи всім це подобалось. Згадаймо хоч би віршик Шевченкового приятеля Миколи Щербини, в якому він висміює «нових людей»: «Теруань де Мерикуры / Школы женские открыли, / Чтоб оттуда наши дуры / В нигилистки выходили»...

І все–таки жінка для Шевченка — це перш за все мати. Жінка–мати постає в уяві поета справжньою вершиною Божого творива: «У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим». Саме тому Шевченко прохолодно відгукувався про тих жінок, які не відчували радощів материнства, нехай би вони були і добрі, і талановиті, і освічені, як–от Гелена Скірмунт, про яку Броніслав Залеський писав поетові: вона, можливо, навіть через незрозумілі їй самій фізіологічні причини «не надто добра мати». Мовляв, мабуть, «це наслідок якихось особливостей її натури, бо вона не створена для життя, призначеного всім жінкам, і ти, певно, знайшов би живе задоволення в її товаристві й не осудив би її...» Можливо. Та навряд чи вона мала бодай найменший шанс стати героїнею Шевченкової поезії...

Я б сказав, що для поета характерний особливий «фемінізм». Недаром першими вдячними читачами його творів були не так представники санкт–петербурзького літературного бомонду, тим паче не простий люд, а українські панянки. Уже в 1843 році, коли Шевченко та Гребінка з’явились на балу в Мойсівці, «багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів». Зрештою, поет і писав їх передовсім для жінок — у ліричних відступах він звертається саме до них. Ось хоч би балада «Утоплена»: «Де ж серце жіноче? / Серце матері?.. Ох, лихо, / Лишенько, дівчата! / Мати стан гнучкий, високий, / А серця не мати».

І чому ж поет так високо підносить «другу стать»... Серце! Жінка, на відміну від чоловіка, для якого найбільше важить розум, живе серцем. Та вона й сама — «серце» світу, щось онтологічно–первісне, живодайне. Серед європейських романтиків цей погляд на природу речей, мабуть, найяскравіше виразив Йоганн Якоб Бахофен у своїй славетній книзі Das Mutterrecht. Його неважко знайти і в українських авторів. Згадаймо хоч би ось ці рядки Амвросія Метлинського: «Крепость сил — мужам для обороны, / Женам — чувство, просьба, взор покорный; / Славны мужи духом, сердцем жены». Більше того, Пантелеймон Куліш робить опозицію серця (жіноче) й розуму (чоловіче) основою своєї візії України, її національного обличчя, її історії. Україна для нього — стихія жіночого: «Бо дух наш робиться в душі жіночій, — / дух повен жертви, повен занедбання / себе самого для добра людського... / Народи славляться великими мужами / війни й політики, науки і іскуства, / а ми пишаємось дівчатами й жінками, / вінцями красоти, скарбівницями чувства». Годі шукати таких декларацій у Шевченка. Але оцей питомо романтичний (і український!) «фемінізм» характерний також для нього, бо і в Шевченка «серце» — корелят жінки. «У жінки, — казав він, — більш серця, ніж розуму». І жіноче серце, на відміну від чоловічого, — м’яке, ніжне, чутливе до всього, зокрема до краси.

Мабуть, саме на цьому ґрунті виникають ті панегірики жінці, які не раз і не два зустрічаємо в Шевченка. Згадаймо, наприклад, слова героя повісті «Художник» про те, що «жінка — свята, недоторканна річ», або вигук самого поета в одному з його листів до Залеського: «Яке чудесне, дивовижне створіння непорочна жінка! Це найяскравіша перлина у вінці творива». Ясна річ, усе в нашому житті переплетено дуже складно. Часто ми думаємо, каже оповідач повісті «Прогулянка...», що «коли жінка чарівна, то значить вона і добра, і розумна, і освічена, і наділена янгольськими, а не людськими рисами. А насправді — чим жінка красивіша, тим вона більше схожа на рухому прекрасну, але бездушну ляльку». Зрештою, у цьому винні якраз чоловіки. І ось чому. «Наше любе слов’янське плем’я, — пояснює оповідач, — хоч його й зараховують до кавказької сім’ї, своєю зовнішністю недалеко втекло від фінського та монгольського племен. Отже, красуня в нас — явище рідкісне. І тільки–но це рідкісне явище виткнеться з пелюшок, як ми починаємо напихати його своїм безглуздим захватом, самолюбством та іншим непотребом. І нарешті, робимо з нього дерев’яну ляльку на шарнірах...» Тут поет має на думці тогочасний поділ народів на різні «племена». Наприклад, у гімназійному курсі географії Капітона Смирнова всі народи поділено на п’ять «племен»: кавказьке, монгольське, ефіопське, малайське й американське. І про перше з них сказано таке: «Кавказьке плем’я вважають найкрасивішим. До нього належать росіяни, німці, французи, англійці, італійці, греки й багато інших». А от Шевченко якоїсь особливої краси у слов’янах не бачить. «У тих країнах, — продовжує оповідач, — які Бог благословив породою прекрасних жінок, вони мають бути звичайними жінками. А звичайна жінка, по–моєму, — найкраща жінка»... Та нехай навіть так, нехай навіть жіноча краса взагалі є «мутним, отруйним джерелом всього прекрасного й великого в житті», у Шевченка немає й тіні зневажливого ставлення до жінки. Якщо герой повісті «Капітанша» Туман каже: у жінки «волос довгий, а розум короткий» — то це аж ніяк не прояв патріархальної мізогінії. Це варіація на тему: «У жінки більш серця, ніж розуму», — бо Туман говорить так про юну парижанку, яка кинула все на світі й полетіла за своїм коханим офіцером, як метелик на полум’я свічки. У словах старого солдата бринить співчуття й ніжність — недарма саме він буде опікуватися тією нещасною парижанкою і її дитям. Словом, Шевченко чудово розумів, що жінка, сказати б, зроблена з іншого тіста, ніж чоловік. Це можна трактувати навіть буквально. Згадаймо пікантне зауваження героя повісті «Близнята» лікаря Карла Осиповича: мов, для анатомії «зручніше чоловіче тіло, а жіноче не таке зручне...»

До речі, жінки дуже цінували «фемінізм» поета. Ось хоч би Варвара Рєпніна, яка 10 жовтня 1844 року писала Шевченкові: «О, якби я була поетом, я написала б вам пісню, та оскільки я прозаїк та ще й поганий (здається, жінок позбавили права бути і тим, і іншим, адже не можна в жіночому роді вимовити ці два слова), то я подаю вам запросто дружню руку й молю Бога, щоб Він послав на вас святу благодать»...

А що там усе–таки Остюк зі своїми парижанками? Так, вони прекрасні, вони не схожі на українок, але, придивившись до них ближче, маршал зрозумів, що їхня краса «мертва і неплідна»... «Ні, не треба нам таких жінок, — зітхнув Остюк, — хай живе одвічна страдниця Матір!»

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди