Світ тісний — аж занадто. Ця аксіома наздоганяє мене в поїзді «Київ—Чоп»: мій сусіда по купе — говіркий чоловік середнього віку — виявляється ще й «сусідом у житті». Але зустрітися нам випадає не в місті, де я живу вже майже 20 років, а пан Валерій — від народження (за іронією долі, ще й на одній вулиці, і будинки наші поруч), а дорогою до Стрия. «У Моршин?» — запитує­констатує співрозмовник і дивиться на мене майже зачудовано: як це, вперше їхати туди, де він щороку, вже ось більш як десятиліття, «підковує» здоров’я, попиваючи «чудодійну водичку». Як це — досі не побувати в Моршині, який свого часу особисто його порятував від інвалідності. Важко повірити, що така сумна перспектива колись лякала цього енергійного жартівливого чоловіка.