Коли українці «ближчі» за китайців

Між офіційним Києвом і Бішкеком останні контакти на найвищому рівні відбулися ще у вересні 2011 року. Тоді Президент України Віктор Янукович, перебуваючи з візитом у США, зустрівся з попереднім президентом Киргизстану Розою Отунбаєвою. Робочих зустрічей з обраним півтора року тому Президентом Алмазбеком Атамбаєвим узагалі не було, в обох країнах важко пригадують, коли відбулися останні зустрічі на рівні прем’єр–міністрів. Та, незважаючи на це, товарообіг між Україною і Киргизстаном в останні роки лише зростає. Цифри, звісно, не астрономічні, але в українській амбасаді у Киргизькій Республіці переконані у подальших перспективах взаємовигідної співпраці між українцями і киргизами.

На вулиці Ахунбаєва у Бішкеку, де Україна орендує будівлю посольства, вже призабули тривожні революційні дні квітня 2010 року, коли розгнівані киргизи спалили Генпрокуратуру, а мародери розграбували торгові центри та супермаркети. Що й казати, якщо з поста біля української амбасади зняли держохорону, тож будівлю могли захопити будь–якої миті. Але минулося. Нині у парку перед посольством підростають берізки, посаджені кілька років тому за ініціативи Надзвичайного та Повноважного посла України в Киргизії Володимира Солов’я. Володимир Васильович пригадує, як після його призначення до Бішкека навколо посольства був, м’яко кажучи, «бомжатник». Але власними силами прибрали територію, посадили деревця, тож замість асоціальних елементів тут почали гуляти мами з маленькими дітьми.

Проблематику і перспективи економічної і культурної співпраці між двома країнами ми обговорили з паном послом під час нещодавнього візиту до Киргизстану делегації Української всесвітньої координаційної ради, у складі якої перебував і журналіст «УМ».

Через китайську експансію бажаним є український капітал

— Володимире Васильовичу, зрозуміло, що між Україною і Киргизією тисячі кілометрів, обидві держави не мають сталої ринкової економіки, не мають вдосталь нафти і газу, як наші сусіди, в останні роки в наших країнах неодноразово змінювалася влада, що також не сприяє налагодженню довготривалих стосунків. Українське посольство відкрито у Бішкеку лише у 2000 році, тож навряд чи ми є стратегічними партнерами. Відтак, якими є перспективи нашої економічної співпраці?

— Перспективи є, і вони непогані. Судіть самі: наші стосунки розвиваються по висхідній, адже два роки поспіль між Україною і Киргизстаном зростає товарообіг. У минулому 2012 році він склав 140 мільйонів доларів. І це на 16 мільйонів більше, ніж у 2011 році. Тобто в нас є зростання, яким не всі значно ближчі до України країни можуть похвалитися. Про що це говорить? Це засвідчує обопільне налаштування бізнесу і державних структур на розвиток товарообігу. Можливо, раніше українські бізнесмени не зовсім серйозно сприймали можливості цього ринку на кордоні з Китаєм. Хоча я багатьом казав, що варто хоча б тут «хвостика замочити», як лисиця з казки, а далі справа піде. Але не замочили, десь проґавили, і це місце швидко зайняли бізнесмени з інших країн. Але ситуація потроху виправляється. Наприклад, у травні українська авіакомпанія відновлює авіасполучення між Києвом і Бішкеком. Отже, українцям не доведеться до столиці Киргизії з казахського аеропорту Алмати добиратися. Киргизи проявили зацікавленість у продукції Крюківського вагонобудівного заводу, сподіваюсь, що цей інтерес переросте у тривалу і взаємовигідну співпрацю. Товарообіг також ­сприяє створенню нових робочих місць у наших дер­жавах.

— А з боку киргизької сторони є зацікавленість у розвитку товарообігу з Україною?

— Скажу, як є: якщо у киргизів із Китаєм товарообіг складає мільярди доларів (за різними джерелами, називалися цифри від трьох до десяти), з Росією під два мільярди, з Казахстаном — 640 мільйонів, то як ви думаєте? Наша цифра у 140 мільйонів, може, на цьому тлі й виглядає не так привабливо… Але ж ці країни є сусідами Киргизстану. Однак Киргизстан зацікавлений в тому, щоб наш капітал iшов сюди. Бо вони вже дещо насторожено дивляться у бік свого сусіда — Китаю. І експансія Китаю на цей ринок — людська, фінансова, економічна і товарна, вона вже перехльостує. Тому на найвищому рівні в республіці є думки, що нехай іде сюди хоча й невеликий, але європейський капітал, зокрема і український. Бо це буде трохи розбавляти китайську експансію. Можна сміливо говорити, що в нас є взаємна зацікавленість у розвитку товарообігу.

«Громада тут така, що по команді за тиждень збереться!»

— Під час концерту, присвяченого україно–киргизькій дружбі, вразили киргизи різного віку, які з задоволенням та майже без акценту співають українських пісень. Здається, вже давно назріла необхідність проведення спільних Днів культури в обох країнах.

— Ви маєте рацію. Це питання відкладалося неодноразово протягом чотирьох років. Причини різні: від проблем з фінансуванням до частої зміни влади у Киргизії. Але в мене є таке відчуття, що 2013 рік стане у цьому плані проривом. Бо вже серйозна фаза підготовки пішла і в Києві, і у Бішкеку. Думаю, що реальною датою проведення в Києві третього засідання міжурядової комісії є липень. Це буде серйозний захід, який дасть поштовх культурному обміну. Попередньо прогнозується, згідно з рішенням спільної міжурядової комісії, що у 2013 році відбудуться Дні культури Киргизстану в Україні, а у 2014 році — Дні культури України в Киргизстані. Тим більше, що на цей рік припадає 200–річчя від народження Тараса Шевченка.

Ще наприкінці минулого року Міністерство культури закладало в бюджет проведення Днів культури, але змінився міністр, тож вирішення цього питання трохи затрималося. Теоретично, якщо сьогодні надійде команда провести Дні культури через місяць, то громада тут за тиждень збереться! Бо тут потенціал громади неабиякий. Були б гроші і воля державного керівництва, а щодо творчих сил, то киргизи, як і українці, народ співочий.

— До речі, про українську громаду Киргизстану. Як складаються стосунки посольства із українцями, що мають інше громадянство?

— Виникають різні питання, які ми спільно вирішуємо. Суттєвих проблем у нас із діаспорою немає, ми завжди знаходимо спільну мову. Із українським товариством Киргизької республіки «Берегиня» постійно на контакті. Звісно, не все вдається. Наприклад, ми створили свого часу три українські культурні центри у трьох провідних університетах, але тепер стали заручниками цих центрів. Чому? Бо на етапі створення фінансування було кращим, а можливості — більшими. У ті центри було не соромно зайти. Але з кожним роком центри «старіють», а на їх осучаснення немає коштів. І сьогодні коли я прихо­джу в університет, то на кожному кроці від керівництва чую: «А ви підіть подивіться центр російський чи корейський, куди вкладені десятки тисяч доларів, цифрові технології». І дійсно, зайдеш до тих же корейців чи росіян — і враження таке, що потрапив у сучасну аудиторію Московського університету Дружби народів імені Патріса Лумумби. На цьому тлі важко навіть на психологічному рівні змагатися. Бо нам також хотілося б, щоб у наших українських центрах були комп’ютери і сучасні технології. Але все одно у нас є дух і запал, тож ми будемо працювати краще в мiру наших можливостей.

— Спільно з діаспорою вам свого часу довелося відстоювати у Бішкеку вулицю Київську, яку мерія столиці бажала перейменувати…

— За вулицю Київську посольство разом з українським товариством «Берегиня» боролося десь років вісім. От захотілося рідним колишнього першого секретаря ЦК Компартії Абсамата Масалієва, щоб Київська вулиця носила прізвище їхнього батька чи діда і все. Але ж тут тонка сфера міждержавних та міжетнічних відносин. Слава Богу, назву вулиці не скасовано, нині у громади є плани встановити на ній погруддя Тараса Шевченка, або меморіальну дошку до 200–річчя. Гроші «Берегиня» обіцяє знайти на цю святу справу. Паралельно у Києві планується одну з вулиць назвати на честь киргизького письменника світового масштабу Чингіза Айтматова. Позитивне вирішення цього питання на рівні Київради в умовах розвитку наших торгово–економічних, політичних і гуманітарних відносин цілком реальне. І для киргизів це багато значить.

ДОВІДКА «УМ»

Киргизька Республіка визнала незалежність України 20 грудня 1991 року. 19 вересня 1992 року було встановлено дипломатичні відносини. У 1993 році в Києві відкрито Посольство Киргизької Республіки, а в 2000 році — Посольство України в Киргизстані. Між двома країнами підписано 78 міждержавних та міжвідомчих договорів, з них чинних — 47.

Нинішній Надзвичайний та Повноважний Посол України в Киргизії Володимир Соловей народився 9 жовтня 1952 року в місті Кременчук на Полтавщині. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, за фахом журналіст. На цій посаді — з січня 2008 року.