В очікуванні «повернення Будулая»

У Дніпропетровську заговорили про «повернення Будулая» — свого часу вельми впливового у місцевому політикумі Миколи Швеця. Принаймні ЗМІ таку перспективу нині жваво обговорюють. Хто–хто, а саме Микола Швець, який останнім часом мешкає переважно в Австрії, є у Дніпропетровську людиною легендарною. Адже спромігся побувати в усіх можливих керівних іпостасях — і мера обласного центру, і голови обласної ради та держадміністрації...

«Скринька Пандори» з міста гірників

Варто визнати, що Миколі Антоновичу харизми — якості для політика вкрай важливої — не позичати. Бо він у пам’яті дніпропетровців залишається чи не єдиним із впливових діячів місцевого масштабу, хто формально не прогнувся перед донецькими, хоч і був ними знесений з владного олімпу.

У минулому скликанні обласної ради Микола Антонович опинився за виборчими списками «Нашої України». Претендував знову очолити цей орган влади. Однак розклад політичних сил уже виявився не тим — явну більшість захопили ставленики Партії регіонів, яку в дніпропетровському варіанті годилося б називати «донецько–криворізькою республікою». Адже на владному олімпі у колись «не першому, але й не другому місті» на весь величезний Радянський Союз уже почали міцно осідати вихідці з міста гірників. Ця «скринька Пандори» відчиняється дуже просто. Містоутворюючі для Кривого Рогу гірничозбагачувальні комбінати на той час уже потрапили під контроль структур донецького олігарха Ріната Ахметова, який, звісно, довірив свій бізнес надійним людям, що швидко стали накидати око і на Дніпропетровськ, але вже в суто політичному аспекті.

Такий перебіг подій виявився напрочуд сприятливим для Юрія та Олександра Вілкулів, батька й сина з Кривого Рогу. Коли постало питання про обрання голови обласної ради у вищезгаданому минулому скликанні, саме Вілкул–старший, на той час 56–річний, став тут новим керманичем.

Із часом до Дніпропетровська підтягнувся і син. Майже три роки Олександр Вілкул очолював обласну державну адміністрацію, спромігшись не тільки вирости з цієї посади до віце–прем’єр–міністра України, а й удостоїтися звання «Почесний громадянин Дніпропетровська». Такого феномену місто з «крутим» норовом дотепер не знало. Адже «почесний громадянин» у Дніпропетровську фактично й не поселявся, їздячи на роботу з Кривого Рогу, чим дав зрозуміти, що довго тут перебувати не збирається.

Повчальні історії легендарних мерів

Не знала область дотепер і ще одного феномену — щоб дві ключові владні посади тут одночасно займали батько з сином. Це справді вже занадто. Тому Вілкул–старший виявив мудрість і повернувся до рідного Кривого Рогу, де, щоправда, скромністю все одно не відзначився і невдовзі був обраний мером міста гірників. Для ключового міста у сьогочасній «донецько–криворізькій республіці» це дивиною не стало. Бо в останні роки місцевий люд тут всеохоплююче і беззастережно голосує за кандидатів від влади.

А з іншого боку, поява Вілкула–старшого як очільника Кривого Рогу стала і такою собі демонстрацією сили цього сімейного клану. Бо «замахнулися» ні на кого іншого, як на міського голову з понад 20–річним стажем на цій посаді Юрія Любоненка, людину у місті гірників беззастережно шановану. Гордий і завжди впевнений у собі Юрій Вікторович раптом мирно погодився зректися «престолу» в обмін на депутатство у Верховній Раді хоч і за мажоритарним виборчим округом, але з огляду на криворізькі реалії це балотування не несло у собі і найменших ризиків для провладного кандидата.

Криворізький досвід мирного відходу від влади Юрія Любоненка, який усвідомив, що з нинішніми господарями життя краще не зариватися, виявився вельми повчальним для ще одного легендарного мера протягом чотирьох скvликань — Віктора Літвіщенка у Новомосковську. Такий же гордий і впевнений у собі, він почав просторікувати про те, що служить насамперед людям і тому не бачить потреби вступати до лав Партії регіонів, але відразу опинився у слідчому ізоляторі Дніпропетровська. Причому затримували мера у характерному для ниніш­ньої влади стилі — «опускання». Адже мера схопили серед білого дня просто на вулиці, не соромлячись очей численних перехожих. Дотепер Віктор Іванович не може виборсатися з безкінечних судових процесів.

Отож ще один легендарний мер — дніпропетровський — Іван Куліченко від біди подалі публічно заявив про свій вступ до лав Партії регіонів і тримається у кріслі донині.

Антипод «темних конячок»

Сама ж владна колода на Дніпропетровщині й далі тасується суто з кадрів «донецько–криворізької республіки». Після відставки з посади голови обласної ради Юрія Вілкула його місце зайняв молодий та завзятий криворіжець Євген Удод. А після переїзду до Києва Олександра Вілкула на його місце було призначено Дмитра Колеснікова. Новий голова облдержадміністрації, певна річ, родом теж з Кривого Рогу, хоч і працював до нинішнього призначення у Києві, де, зокрема, протягом короткого часу очолював міністерство. Проте для дніпропетровців він став «темною конячкою», у біографії якого прискіпливі журналісти розгледіли одну вельми характерну деталь — Колесніков почав працювати інженером ще за п’ять років до того, як отримав вищу освіту. Однак, з іншого боку, подібні речі нині нікого не дивують. У тому розумінні, що за нинішнього життя–буття ідеальна біографія ніякого значення не має, бо головне — щоб ти був свій, «донецько–криворізький».

Отож колись «не перше, але й не друге місто» хлопцями з «донецько–криворізької республіки» нині буквально декласоване. А коли хтось з гордих дніпропетровців спробує показати зуби, відразу по цих зубах добряче й отримує. Як сталося із Загідом Красновим. Цей дніпропетровець з кавказьким корінням буром попер проти влади і настільки розкрутився, що виникла реальна загроза того, що на минулих ви­борах до Верховної Ради України по одному з мажоритарних виборчих округів в обласному центрі він може легко перемогти. Проти цього лома влада вмить знайшла прийом — була «відкопана» з небуття автомобільна аварія чотирирічної давнини за участю Краснова, потерпілий у якій до Загіда Геннадійовича ані найменших претензій не мав. Проте вихідця з Кавказу на декілька днів запроторили до дніпропетровського СІЗО, після виходу з якого з політичного небосхилу він моментально зник.

Але навіть на такому невтішному тлі дніпропетровці про свою гордість не забувають і мріють про часи, коли господарями у своєму домі знову стануть вони, а не заїжджі «почесні громадяни». Саме на такому тлі знову й випливла потужна фігура Миколи Швеця, справді непотоплювана, а на нинішньому тлі ще й символічна. Бо справді, спробуй ще пошукати людину, яка б уособлювала хоч щось на противагу «донецько–криворізькій» кадровій колоді, а з іншого боку, для влади і не настільки антипода. Бо як можна забути Миколі Антоновичу ту вельми неприємну у його політичній кар’єрі мить, коли він не став вдруге головою Дніпропетровської обласної держ­адміністрації? Вже й журналістів скликали з нагоди його нової презентації на цій посаді. Навіть відповідну табличку із зазначенням посади — «голова обласної державної адміністрації Микола Швець» — на столі поставили. Але в останню мить щось не заладилося. Презентація з якихось міркувань так і не відбулася. А потім стало відомо, що на посаду голови обласної державної адміністрації у Дніпропетровську, призначено заїжджого Віктора Бондаря, теж «темну конячку».

Звісно, такий політичний пасьянс, де не знаходиться місця дніпропетровцям, окрім тих, хто став самовіддано і незаперечно лити воду на млин «донецько–криворізької республіки», навряд чи може втішати жителів колись гордого міста. І «повернення Будулая» — Миколи Швеця — на такому тлі здається не тільки реальним, а й компромісним варіантом. Недарма ж місцеві ЗМІ роздмухують гіпотезу про те, що й сам Президент Віктор Янукович зовсім не проти цього.