Аліна Стадник: Сім’я повинна мати одне прізвище

Чемпіонами не народжуються — чемпіонами стають. Тепер про нелегкий шлях до тріумфу може розповісти й 22–річна борчиня Аліна Стадник, яка нещодавно виграла «золото» чемпіонату Європи в Тбілісі. Найвагомішу наразі медаль Аліна здобула після того, як узяла шлюб із братом знаного українського борця, срібного призера пекінської Олімпіади–2008 Андрія Стадника — Романом — і почала тренуватися під орудою їхнього батька Володимира Станіславовича. Хоча свої чемпіонські амбіції Аліна, до заміжжя — Махиня, почала демонструвати ще з юних років, коли, навчаючись у Донецькій школі олімпійського резерву, двічі вигравала європейську та світову першості серед юніорів, а в 2011 році на дорослому ЧЄ отримала «срібло».

Тепер Аліна Стадник живе з чоловіком у Хмельницькому й на Донбас приїздить лише в гості до батьків, які мешкають у містечку Дзержинськ, та до Донецького інституту фізичної культури та спорту, де навчається заочно.

Про нову сім’ю, яка допомогла їй стати чемпіонкою Європи, про лідерські якості, отримані в спадок від батька–військового, та багато іншого Аліна розповіла в інтерв’ю «УМ».

«На килимі жалості до суперниць у мене немає»

n Аліно, перед чемпіонатом Європи головний тренер Володимир Євонов хвилювався, що оновлена жіноча збірна України не зможе захистити титул переможця загального заліку ЧЄ. Але завдяки вашому «золоту» команда українських борчинь втретє поспіль стала найкращою на континенті. Певно, саме вам доведеться стати лідером омолодженої збірної?

— Можна сказати, «дорогу молодим» (сміється).

Я не перший рік у збірній. У національній команді я з 18 років і завжди давала бій лідерам. Тож для нас, молодих, бути на перших ролях, — це вже звична справа.

— Одним із факторів успішного виступу в Тбілісі пан Євонов назвав дружню атмосферу всередині колективу. Що є об’єднавчим фактором?

— Насамперед це заслуга Володимира Євгеновича. Збори в нас завжди проходять у дружній атмосфері. Інколи виникають якісь конфлікти, не без цього, але вони швидко вирішуються. Натомість на самих змаганнях ми стаємо згуртованим колективом, підтримуємо одна одну.

— Власне, на чемпіонати Європи та світу їдуть лише найсильніші представниці з кожної вагової категорії, між якими апріорі немає конкуренції. А як ви­будовуються стосунки між дівчатами однієї ваги?

— Коли ти не один раз виграєш чемпіонат України, суперники по–особливому готуються до поєдинку з лідером — як на останню сутичку. Натомість тобі доводиться ще більше налаштовуватися. Особисто для мене принципово перемогти своїх суперниць, знову стати першою.

— А опонентки часто вдаються до нечесної гри?

— Для мене неприйнятною є нечесна гра, коли штрикають пальці в очі, тягнуть за волосся чи дряпаються. Мене навчили боротися чесно, тому зауважень від суддів за це я не отримую.

— Як складаються стосунки між двома суперницями, після того як одна з них поклала на лопатки свою візаві? Думається, це неабиякий удар по самолюбству.

— Особисто я ніколи не опинялася на туше. Але в будь–якому разі, коли ти програєш навіть один бал, це неприємно. Хоча водночас — це урок, чергова можливість зробити висновок, повчитися на своїх помилках.

А ображатися на суперницю, що вона сильніша? Я завжди дякувала опоненткам за те, що вони показали мені мої слабкі сторони.

Хоча, справді, є люди, які ображаються за поразки. Проте в моїй категорії ми всі привітні, вітаємося одна з одною.

А от на змаганнях — кожен сам за себе. Такий у нас вид спорту — індивідуальний. Іще в дитинстві тренер мені казав: у житті ви подруги, але на килимі — суперниці. Тому на килимі ніякої жалості до опоненток у мене немає. Тоді як деякі інші дівчата не можуть боротися зі своїми подругами.

«Я — людина без забобонів»

— На першості Європи в Тбілісі ваша збірна не змогла виграти медаль лише в одній категорії. Головний тренер сказав, що Марія Лівач неабияк засмутилася через ту невдачу. А як команда її підтримала?

— Звичайно, для неї це було неприємно, але що ж ми могли вдіяти. Ми вболівали за неї на трибунах, однак вийти на килим ми не могли. Після завершення змагань сказали Марії, що вона молода і все в неї ще попереду — «виграєш на наступному чемпіонаті».

— Деякі українські спортсмени розповідали, що, потримавшись за медаль колеги по збірній, теж згодом піднімалися на п’єдестал. Як ви ставитеся до такої традиції?

— Я — людина без забобонів. Вважаю, що в кожного своя доля. Все залежить від тебе, а не від чиєїсь там медалі.

Дехто думає інакше. Прикмети в людей є різні — хтось монетку в борцівки кладе, хтось трико не пере. У кожного свої таргани (сміється).

— Борцівські федерації України, Росії, Ірану та США називають найактивнішими учасниками протесту проти намагань МОК виключити боротьбу з програми Олімпіади–2020. Цікаво, як протестні настрої функціонерів вплинули на ваш виступ на чемпіонаті континенту?

— Ми були в стані шоку, коли дізналися про наміри МОК. Наче контужені! Наші емоції словами передати важко. Нам сказали, що боротьба — не видовищний вид, але ж як так? Такі прийоми, така напруга в залі. Думаю, зрештою, боротьбу не виключать. Але те рішення лише додало нам сил. Своїм прикладом ми хочемо показати, що боротьба гідна олімпійської програми, а той, хто це придумав, глибоко помилився.

— Кажуть, що декому із МОК не подобаються правила сучасної боротьби. Якби ви могли — що в них змінили б?

— Прибрала б клінчі, адже це лотерея. Борець може бути значно слабшим, але якщо витягнули кульку його кольору, то можна вважати, що на 90 відсотків перемога в нього в кишені. А ще, напевно, я б заохочувала очками активні атакувальні дії. Зрештою, я ще не професор боротьби, щоб правила встановлювати, але, думаю, має бути десь так.

«Я не можу засуджувати родичок, які змінили громадянство»

— Не секрет, що деякі жінки–спортсменки після одруження свідомо залишають старе прізвище, аби у суспільстві, так би мовити, не анулювалися старі здобутки. Ви ж перейшли з Махині на прізвище Стадник, хоча офіційний сайт ЧЄ подавав подвійне прізвище...

— Я переконана, що сім’я повинна жити під одним дахом і мати одне прізвище. Тому в мене навіть думок інших не було — в родині все має бути спільне.

Свої документи я вже давно всі замінила, а от ФІЛА (світова федерація) ніяк не може. Я вже починаю злитися, адже через різницю в документах трапляються незручності. У паспорті одне прізвище, в роздруківках для змагань — інше (подвійне), тож часом, буває, на митниці через це починають чіплятися.

— Певно, ФІЛА не хоче плутатися у стількох Стадниках?

— Справді, Стадників, які борються, п’ять осіб, тож не дивно, що можна й заплутатися.

— Мабуть, у такій великій сім’ї є якісь особливі традиції?

— Зрозуміло, що всі ми дихаємо одним повітрям — нас об’єднує тема боротьби. Тому у спілкуванні нам завжди легко, весело й прикольно. А традиція у сімейства Стадників одна — боротися. Хоча ще ми любимо гірські лижі. Андрій із Машею привели в цей вид Рому (чоловіка Аліни), а він — мене.

— Члени вашої борцівської родини представляють різні країни. Дружина Андрія Стадника Марія виступає за Азербайджан, його сестра Яна змагається під прапором Великої Британії....

— У Марії та Яни з’явилася нагода переїхати до іншої країни, і вони нею скористалися. В Україні лідером їхньої вагової категорії була Ірина Мерлені, тому вони ніяк не могли пробитися на міжнародні змагання. Але дівчата теж були хорошими борчинями, тому не захотіли заривати в землю свій талант, бажання й уміння. Як спортсменки, я вважаю, вони вчинили правильно.

Я теж не завжди була першим номером збірної. Але в мене не було можливості для зміни громадянства... Та я, напевно, і не скористалася б нею. Я тренувалася, чекала й робила все, щоб стати кращою. А судити дівчат, правильно вони вчинили чи ні, змінивши прапор, я не можу. Це моя сім’я — і я буду їх тільки підтримувати.

«Бійцівський характер у мене від батька–військового»

— Можливо, таких проблем не виникало б, якби для кожної країни встановили певні квоти на участь у змаганнях згідно з рейтингом?

— Лише один повпред країни — така специфіка нашого спорту. Ми проходимо відбір — спочатку ти маєш стати кращим в області, потім — в Україні, і лише потім поїхати на міжнародні змагання. А якби на чемпіонат світу приїжджали по два–три представники з однієї країни, я навіть уявити не можу, скільки б знадобилося часу і, що головне, сил для таких велелюдних змагань.

— На вашу думку, без яких якостей не можна стати чемпіоном?

— Найголовніше — це бажання стати чемпіонкою. Коли я була маленькою, в мене нічого не виходило. На тренуваннях я плакала. Але я мала величезне бажання бути першою: у школі, на фізкультурі я намагалася найкраще виконати нормативи. Так воно й пішло по життю. При цьому без дисципліни, наснаги, витримки тут не обійтися.

— Від кого вам дісталися ці якості?

— Мій тато — військовий, і характер у нього бійцівський. Тут я схожа на нього. Хочу завжди бути першою.

— У багатьох інших великих українських спортсменів, зокрема в братів Кличків, Андрія Шевченка, батьки теж були військовими...

— У мене є старший брат, так от тато його змалку примушував робити зарядку. А я повторювала за ним. Звідти, певно, й любов до спорту та дисципліни.

ДОСЬЄ «УМ»

Аліна Стадник (до заміжжя — Махиня)

Майстер спорту міжнародного класу з боротьби (вагова категорія до 67 кг).

Народилася 3 січня 1991 р. в Читинській області (Росія).

Представляє спортивне товариство «Динамо».

Чемпіонка Європи 2013 р., срібна призерка чемпіонату Європи 2011 р. Дворазова переможниця континентальних та світових першостей серед юніорів. Багаторазова чемпіонка України.

Перші тренери — Ігор Білоконь, Віталій Пономарьов. Тренер — Володимир Стадник.

Навчається в Донецькому інституті фізичної культури та спорту.

Зріст — 163 см, вага — 64 кг.

Одружена.