Яскрава зірка Джамали запалала на вітчизняній сцені влітку 2009 року, коли Сусанна Джамаладінова підкорила глядачів і журі потужними вокальними партіями та артистизмом на конкурсі молодих виконавців «Нова хвиля». Відтоді, як і годиться, до виконавиці ліпили ярлики–порівняння із західними зірками, наприклад з Леді Гага чи Еймі Вайнхаус. Знайшли у запальній українці кримськотатарського походження і нотки божевільності Жанни Агузарової. І хоч паралелям з такими достойними співачками Джамала була вдячна, та невпинно повторювала, що вона ніхто інша, як Джамала — не копія, а оригінал. Днями найоригінальніша українська співачка презентувала новий альбом, у якому відійшла від екстравагантності першої пластинки і впустила слухача туди, куди далеко не кожен насмілиться пустити, — у своє серце. Про дуже особистий альбом All or Nothing, його онлайн–презентацію та багато іншого Джамала розповіла при зустрічі «УМ».
— Джамало, вітаю з новим альбомом, він вийшов дуже цікавим!
— Дякую дуже!
n Багато хто з музикантів період його запису згадують із полегшеним зітханням, мовляв, добре, що все це позаду. А Рената Літвінова, скажімо, кіношний робочий процес узагалі вважає «суцільним стражданням, але так треба, бо камера любить кров». А що ви скажете?
— Крові не було, це точно! Були, наприклад, проблеми із синхронізацією симфонічного оркестру, який брав участь у записі однієї з пісень альбому. Але це технічні деталі, такі труднощі швидко забуваються. Загалом від запису залишилось багато приємних спогадів.
— Про що ваша нова пластинка?
— All or Nothing — альбом дуже особистий. Це історії, пов’язані зі мною і адресовані моєму поколінню, дівчатам, які переживають кохання або перебувають у пошуку. Попередній альбом For Every Heart був динамічніший, мав більше фанкових речей, а тут переважно ліричний соул. Новий альбом — на сто відсотків музика почуттів. На противагу йому, перший — це альбом моїх думок та закликів, адресованих, так би мовити, усьому людству.
— Назва All or Nothing звучить як ультиматум...
— Спершу була ідея назвати його Feеlings, але це звучало б надто солодко. Хотілося подати якесь вступне слово перед тим, як люди послухають альбом, натякнути, що вони зіштовхнуться з відвертими, оголеними почуттями, all or nothing — все або нічого. Тут я не боялась бути різною, занадто джазовою, чи занадто електронною, чи занадто ліричною.
— Нещодавно, 24 березня, була онлайн–презентація альбому. Як усе пройшло?
— Цей день я запам’ятаю! Того дня я повернулася з Дніпропетровська, а наш любий Київ не на жарт занесло снігом, і я від вокзалу додому діставалась пішки. В цей момент мені зателефонували і сказали, що вся апаратура знаходиться в кучугурах снігу за 80 км від Києва і неможливо її забрати, всі машини застрягли у заметах. Тоді став у пригоді «Фейсбук». Ми звернулись по допомогу на нашій сторінці, запитали, у кого є великі машини, аби могли по таких кучугурах їздити, і люди відгукнулись! Частинами ми перевезли і світло, і звук просто у студію М1, де мав відбутись концерт. Зробили так, аби люди по той бік екрана навіть не відчули, що стався якийсь форс–мажор.
— У дебютному альбомі були лише англомовні пісні й одна вашою рідною кримськотатарською. На новій пластинці з’явились пісні російською. Не плануєте у третьому альбомі заспівати українською?
— Насправді у мене вже є дві нові пісні українською мовою, я їх нещодавно написала, думаю, ми їх оприлюднимо раніше, ніж зберемося записувати третій альбом. Коли пісня народжується — вона сама мені підказує мову. Коли ми намагались перекладати пісні першого альбому російською — це був крах, вони втрачали свою силу. Тому я за те, щоб усе робити чесно, тут не йдеться про кон’юнктуру, йдеться лише про музику — вона підказує, яка мова має бути. І навіть мої пісні кримськотатарською звучать і в першому, і в другому альбомі абсолютно гармонійно. Мову цю мало хто знає, проте мій прихильник розуміє, що я хочу сказати. Він відчуває. А щодо російської, то це був мій перший досвід написання соулу цією мовою. До речі, слова написала відома російська письменниця Вікторія Платова. Загалом у цьому альбомі я співпрацювала з трьома авторами слів. Кожне слово ми зважували, аби воно співалось — це дуже важливо для музики соул, адже соул перш за все має бути вокальним. Це не рок, не Земфіра, де кожне слово карбоване.
— Одна з пісень, як ви вже згадували, записана із симфонічним оркестром. Розкажіть про цей досвід.
— Ми записували пісню Hurt з повним складом симфонічного оркестру. Запис відбувався у Будинку звукозапису НРКУ. Це дуже хороша студія у Києві, але дещо закинута. Масштабне приміщення, раніше у ньому записували музику для радянських фільмів, і навіть зараз тут записують саундтреки для деяких голлівудських студій. Із самого початку мені хотілося зробити Hurt саме із симфонічним супроводом, вона найсумніша в альбомі. Я її написала у доволі сумний період у житті, коли зазнала розчарування і десь тиждень, що для мене не природно, була одна, не хотіла ні з ким розмовляти.
— Розкажіть про вашу пісню кримськотатарською мовою. Кажуть, цікава історія з нею пов’язана...
— Мало хто знає, але коли мені було 9 років, я записала на радіо свій перший альбом кримськотатарських народних пісень. Я би хотіла, аби його сприймали як перший в моїй дискографії. Він був заспіваний під рояль, грав мій педагог із сольфеджіо, ми записали нон–стоп 10–11 пісень. На жаль, записували на бобіни, потім із бобін на касету, а з касети переводили у цифровий формат. Тому зараз той альбом неякісний. Але я іноді його переслуховую, дивуюсь, як у дев’ятирічному віці у мене було те, що намагаюсь у собі віднайти зараз. Серед пісень була й Unutmasan, яку я вирішила включити в альбом All оr Nothing. Тут вона в зовсім іншому аранжуванні, глибше відчута і заспівана, це дуже сумна пісня: вона виконується від імені дівчини, котра загинула. Дівчина пише своїм батькам, аби вони повісили чорну стрічку як знак її смерті, але просить, аби вони не сумували, адже вона прийде до них із першим цвітом, з вітром із гір, з джерелами. Було дуже приємно, коли Чарлі Стедлер, голлівудський режисер, який знімав мені відео на пісню I’ts me, Jamala, сказав, що хоче зняти кліп на Unutmasan. Здавалося б, чому німець, котрий прожив багато років у Голлівуді, відзначив саме кримськотатарську пісню? Ось це те, що мені хотілося б, аби відчували люди, слухаючи мої пісні, — почуття.
— В Україні ви стали другим музикантом після Святослава Вакарчука з його музичним проектом «Брюссель», що спробував такий інтерактив. Які ваші враження?
— Думаю, було б добре, аби це стало традицією серед українських музикантів. Ви будете здивовані, але онлайн–концерти не надто поширені навіть на Заході. І хоч ми йшли вже по протоптаній Вакарчуком стежинці, дякую їм дуже, але другою бути також складно, тому що зібрати глядача біля екрана комп’ютера в потрібний час дуже важко. Зараз перегляди концерту, який доступний он–лайн, збільшуються кожного дня, люди говорять про нього. Мені хотілося б дивитись подібні презентації після виходу нових альбомів виконавців, які мені подобаються. У студії звукозапису кожен може, а як воно вживу?
— Чи плануєте тур на підтримку нового альбому?
— Перший концерт туру буде 26 квітня у Жовтневому палаці. Потім — літо, люди роз’їдуться хто куди, а восени почнемо їздити Україною, а може, й далі...
— У Росію? Чула, там вас дуже люблять.
— Так, із Росії багато пишуть, питають, коли ж буде концерт. Я дуже люблю Санкт–Петербург, була там двічі як хедлайнер на фестивалі «Усадьба. Джаз». Після цього кількість моїх фанів там значно зросла. Авжеж, хотілося б побувати з концертом і там, і в Москві, і в інших великих містах.
— А є майданчик, який для вас поки що — найвищий пілотаж, мрія?
— «Альберт–Холл» у Лондоні, «Розленд–Боллрум» у Нью–Йорку... Це дуже грамотно вибудувані майданчики. Вони зроблені таким чином, що ближче до сцени — танцювальна фан–зона, а за нею вже місця для тих, хто хоче сидіти. У нас не вистачає таких залів. Я сама люблю ходити на «стоячі» концерти в клуби, але у нас таких майданчиків зовсім мало. Палац «Україна» завеликий та дещо академічний. Отож Жовтневий палац більш–менш прийнятний зал, уже третій сольний концерт ми робимо саме там.
— Прочитала, що ви нещодавно знялися в кіно, це правда?
— Так, правда. Це мій кінодебют, моя перша головна роль. Це драматичне кіно, важка історія про Україну 30–х років. Я граю акторку та співачку драматичного театру в Харкові, на той час це була столиця. Мені дуже пощастило з командою! Режисер — Олесь Санін, оператор — Сергій Михальчук. Незважаючи на те, що я брала участь у спектаклях, коли закінчувала консерваторію, і в кліпах так чи інакше є певні акторські задачі, на знімальному майданчику все було в новинку. Такого мандражу я давно не відчувала. Режисер, на щастя, мене дуже підтримував. Як я зіграла — будете вже оцінювати ви, але мені б дуже хотілось, аби мене оцінювали не як співачку, що грає, а окремо — як драматичну актрису. Мені часто пропонують знятися і в комедіях, і в серіалах, але я не хочу легковажних, прохідних ролей.
— Розкажіть про свою вінілову колекцію. Адже і ваш альбом вийде на вінілі, так?
— Те, що альбом вийде на вінілі, — мрія, яка нарешті здійсниться. А щодо колекції, то вона, звісно, не величезна, але коли десь за кордоном бачу магазинчик з платівками, то обов’язково заходжу туди і обираю щось цікаве. От в Амстердамі я натрапила на вініловий секонд–хенд з платівками по 2 євро, я там стільки всього знайшла! Наприклад, альбом Стіві Вандера, що в 9–річному віці співає пісні Рея Чарлза, — рідкісна річ. Нещодавно купила дві платівки Дайон Уорвік, тітки Вітні Хьюстон. Серед сучасних виконавців маю дві платівки Адель. З вінілом Еймі Вайнхаус пов’язана сумна історія. Я нікому не розповідала цього. У Еймі був концерт у Белграді у червні 2011 р. (останній перед її смертю), наступного місяця вона мала виступати у Стамбулі. Я планувала відвідати це шоу, і ми з друзями вже приїхали у Стамбул. Згодом ми побачили відео з концерту в Белграді, де вона вийшла на сцену п’яна. Тоді ми подумали, що, можливо, не варто йти, а краще запам’ятати її прекрасною і світлою, аніж побачити такою і розчаруватись. Думали навіть здати квитки. За кілька днів у пресі сповістили про її смерть, і тоді у Стамбулі я купила її платівку Back to black. Подумала: нехай у мене буде ось ця Еймі, яка свого часу порвала публіку своєю відвертістю та музикою, ніж та, що лежала п’яна на сцені... Людина під допінгом — це вже інша людина.
— Аби завершити на веселій ноті, розкажіть, який ваш допінг? Ви дуже запальна людина і на сцені, і в житті. Що вас підживлює?
— Люди! Якщо люди хороші, то вони допомагають. Те саме можу сказати про публіку: якщо виходжу на сцену і розумію, що публіка не готова з якоїсь причини, так склалось, то я дуже втомлююсь після цього концерту, тому що, віддаючи, нічого не отримую взамін. Це лише здається, що, якщо ти прийшов на концерт, тебе мусять розважати. Ти також мусиш віддавати свою енергію, це ж обмін! Я завжди намагаюсь тримати біля себе «світлих» людей. Якщо відчуваю, що людина «темна», тобто сповнена негативної енергії, — максимально скорочую наше спілкування. Ми ж добрі насправді! Ми приходимо на концерт і боїмося емоційно реагувати. Не бійтеся віддавати енергію, почуття, кохання, і усе це сторицею повертатиметься до вас!
Влітку 2009–го Джамала виконала головну партію в опері Моріса Равеля «Іспанська година», а в лютому 2010–го взяла участь в оперній постановці Василя Бархатова за мотивами бондіани, де її виступ відзначив знаменитий британський актор Джуд Лоу.
У 2012 році Джамала завоювала 1–ше місце на телевізійному шоу «Зірки в Опері».
Інші нагороди: на міжнародному конкурсі I Concorso Europeo Amici della musica (Італія) та на джазовому фестивалі молодих виконавців Dо#Dж junior 2006 (Україна). Також була відзначена премією від ELLE Style Award «Співачка року», премія «Людина року 2009» в номінації «Кумир українців» та спеціальною премією від Best Fashion Awards «Натхнення».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
