До сьогодні достеменно не відомо, навіщо депутат–БЮТівець, власник контрольного пакета акцій підприємства і голова наглядової ради «Павлограджитлобуду» Ігор Слюнков затіяв оту катавасію зі звільненням майже двох десятків україномовних працівників. Тоді, в 2009–му, говорилося про те, що в Павлограді — а це ж Західний Донбас — «звертання українською відлякує клієнтів», і про те, що «корпоративи з українським колоритом віднаджують працівників від роботи». Однак відомо, що клієнтів дивовижної компанії, де українізація стала бізнес–стратегією, лише більшало, а працівники, які отримали змогу організовано вивчати на курсах українську мову й історію, а на корпоративних святах не нудьгувати під чарку, а гуртом поспівати й потанцювати з відомими київськими артистами, працювали краще. Гаслом «народженої заново» компанії на ринку будівельних послуг стало «Відбудуємо Україну!». Назви продукції стали писати українською, упаковку прикрасили українським візерунком, українізували рекламу. Підприємство заявило: вітчизняний бізнес з українською ідеєю може бути успішним… Юрій Щербак погодився розповісти читачам «УМ», як сприймають його українські ініціативи на нових роботах у Криму та Житомирі.
— Пане Юрію, розкажіть, як свого часу «пробилася крізь асфальт» українськість «Павлограджитлобуду»? І як український бізнес може впливати на культурне життя?
— Поштовхом для нас усіх стала «помаранчева революція». Ми відчули себе частинкою великого українського народу. Щодо другого питання, то коли є кошти, є і можливість організовувати різні навчальні курси, святкування. На свята ми до свого Павлограда запрошували відомих українських митців: Анатолія Паламаренка, гурти «Вертеп» із Дніпропетровська, «Ойру» з Харкова, «Божичів» із Києва. Разом ми розучували народні танці, співали українських пісень. На ці заходи працівники наших підприємств приходили у вишиванках. Для наших партнерів, дилерів та дистриб’юторів ми також організовували зустрічі в українському стилі. Запрошували гурти — «Мандри», «Гайдамаки», «Воплі Відоплясова», Марійку Бурмаку, бандуристів Романа Гриньківа і Едуарда Драча... Це гуртувало нашу спільноту, створювало атмосферу відповідальності кожного за справу. До речі, хоч це може здатися дивним, але компанії, які сповідують український патріотизм, часто є лідерами ринку. За минулорічним рейтингом «Фокуса», відзначено близько п’ятдесяти найвідоміших українських торговельних марок, де використовуються чи то назва українська, чи якісь елементи (скажімо, традиційні візерунки). Приклад нашого «БудМайстра» показав, що на українській ідеї цілком можна будувати бізнес. В 2009 році фабрика будівельних сумішей «БудМайстер» за об’ємами реалізації продукції вийшла на друге місце в Україні. Фабрика дверей «БудМайстер» була третьою, а бетонярня «БудМайстер» стала беззаперечним регіональним лідером з виробництва бетону та залізобетону. Це був результат десятирічної роботи, утім останні п’ять років, найбільш динамічних і насичених, ми активно втілювали в життя українську ідею. На початках було застаріле, напівзруйноване підприємство без конкурентної продукції та без ринків збуту. Ми були одним з найгірших підприємств міста, а в 2009 році стали одним з кращих.
— Після програшу в судовій справі й довгих пошуків роботи у вашому житті з’явилися нові географічні точки: Сімферополь, Київ, Житомир. Якою є мовна специфіка цих міст — очима колишнього павлоградця?
— В Сімферополі, звісно, спілкуються переважно російською. Утім останній День будівельника в «Кримзалізобетоні», де я відразу після Павлограда знайшов собі роботу, я організував в українському стилі, запросив українських виконавців. І ніхто не виказував невдоволення. Для кримчан українська хоч і не стала ще рідною, але є вже якоюсь... родзинкою. Це якщо її майстерно популяризувати, а не нав’язувати. Якщо говорити про мовний аспект, то найбільш українським з вищеназваних міст є Житомир. Тут мої діти завжди розмовляють українською! Моя дружина — етнічна росіянка, родом з Волгограда, — патріотка України. Адже в кожній нації є люди з розвинутим почуттям справедливості, вона саме з таких. Та й моя позиція не могла не вплинути на неї. Житомир добрий тим, що там є українське середовище — майже половина мешканців розмовляє українською. Менший син Орислав — ми так його назвали на честь літописного Орислава — батька Кия, Щека і Хорива — у дитсадок такі гарні віршики українські вчить! До того ж, тут менше людей, які чимось незадоволені. На Сході більший відсоток різкіших, агресивніших людей. І це попри те, що матеріальний рівень життя у павлоградців вищий, ніж у житомирян... Думаю, що тут відіграє певну роль «совковість» павлоградців і та обставина, що там великий відсоток людей, які живуть не на своїй землі, тобто приїжджі з Росії.
— А як прилаштувалися сімнадцять ваших побратимів після звільнення з посад?
— Переважна більшість знайшли кращу роботу в фінансовому плані, ніж мали — у Херсоні, Києві, Дніпропетровську, Павлограді. Усі працюють за фахом, лише один з нас — Леонід Романюк — заснував у Павлограді маленьке україномовне видавництво. Ніхто з нас не загубився в житті. Як казав один філософ: все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими...
Сергій ЛАЩЕНКО