Ну що б, здавалося, словник?

За якийсь рік Україна святкуватиме 200–ліття Тараса Шевченка. Нещодавно завдяки опіці шевченкознавця Сергія Гальченка та Інституту літератури НАН України світ побачили перші два томи «Шевченківської енциклопедії». Крім цього видання, відверто кажучи, на мапі видавничої шевченкіани новодруків подибуємо не густо.

І доки видавнича громада роззирається довкола у пошуках ідей і коштів, уповаючи на державну підтримку і державу, яка, в свою чергу, чемно поступається дорогою для новітніх чикаленків, терещенків і симиренків, так і продовжуючи очікувально стояти на узбіччі, видавництво «Ярославів Вал» оприсутнило книгу, яка б мала стати настільною для всіх, хто дбає про «красу і силу» своєї української мови, незалежно від того, чи це мовознавець, літератор, чиновник, чи меценат.

Я тримаю в руках унікальну книгу — це «Граматично–стилістичний словник Шевченкової мови». І уклала його людина, котра присвятилася не одним роком життя дослідженню індивідуальних особливостей мови Тараса Григоровича — це митрополит Іларіон, в миру — Іван Огієнко. Прикметно й те, що це репринтне видання книги, опублікованої у Вінніпезі (Канада) у далекому 1961 році.

Цінність цієї праці з погляду сьогодення (і не лише) в тому, що Іван Огієнко під своїм митрополичим ім’ям виразно артикулює і «поселяє» в масовій свідомості тезу про Шевченка як творця української літературної мови, власне, так називається один із розділів книги. «Шевченкова мова стала в нас за наріжний камінь нашої літературної мови (…) тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим навчалися літературній мові», — пише митрополит Іларіон. І нагадує, що це — цілком нормальне явище в історії творення літературних мов, коли мова найсильнішого письменника й «господаря дум народніх» стає основою мови літературної.

Подібні речі характерні для мовної еволюції Європи, так було і з творами Пушкіна в Росії. До цього автор додає, що саме твори Шевченка вперше широко рознесли і остаточно «узаконили» наші національні назви «Україна», «український».

Історія написання книги майже детективна: ще в 1918—1919 роках у Кам’янці–Подільському Іван Огієнко задумав видати повний словник Шевченкової мови й винотовував для нього лексеми з «Кобзаря», що його видав 1910 року Василь Доманицький. Було зроблено понад 200 000 карток. Але все це пропало через раптовий від’їзд із Кам’янця у вогні, а чи просто — в суєті української революції. Хай там як — допитливий науковець ще може пошукати цей духовний здобуток, котрий своєю номінальною вартістю не поступається ні бібліотеці Ярослава Мудрого, ані скарбам Полуботка…

Перебравшись до Варшави на початку тридцятих, Огієнко повторно взявся за розпочату колись працю. Як результат маємо «Словник Шевченкової мови», який, за задумом його творця, має прислужитися кожному, хто вивчає українську мову. Окрім лексикону, котрий використовує в своїй поезії Шевченко, і прикладів їхнього вживання, в книзі зустрінемо розділи «Народність Шевченкової мови», «Релігійний стиль Шевченкової мови», «Стародавні вірування українського народу», «Елементи Шевченкової мови», «Вплив Куліша на Шевченкову мову», «Шевченко як творець української літературної мови», «Яскрава мальовничість Шевченкової мови», «Рясна синоніміка в Шевченковій мові», «Правопис Кобзаря».

«Ці невеликі статті з їхнім часто реферативно–стислим викладом матеріалу стануть дорогоцінним матеріалом передовсім для вчителів та студентів–філологів. А водночас вони цікаві й для кожного небайдужого до мовних питань українця», — вважає видавець репринтного видання Михайло Слабошпицький.

Взяти хоча б розділ «Новотвори в Шевченковій мові». Які з цих неологізмів нам передовсім спадуть на гадку? Можливо, найперше «лани широкополі», де є ефект не тільки суто поетичний, а й політичний. За словами Огієнка, поет хоче дивитися на «не вбогі й вузенькі кріпацькі поля, а на вільні, безпанщинові, «лани широкополі». Огієнко коментує такі поетові новотвори, як «широколистні тополі», «Дніпро крутоберегий», «дерева великолітні». А ось образ із урочистим новотвором, який, за словами Огієнка, «міг створити тільки великий мистець–маляр»: «Мов ті діди високочолі, дуби з Гетьманщини стоять». А ось іще його новотвір: «недвига». Шевченко написав: «недвига серцем: спала день і спала ніч». Недвига — інертна людина. Або ось «недосвіт» — ранній мороз. У Шевченка: «Барвінок цвів і зеленів, слався, розстилався, та недосвіт перед світом в садочок укрався: потоптав веселі квіти, побив, поморозив».

Або, скажімо, слово «омурати» (обмурувати) чи «опрягтися» (несподівано згинути) або, наприклад такий новотвір як «зрище» (публічний розгляд, ганьба). Більшість Шевченкових неологізмів зажила в українській літературній мові, деякі — у формі приказок, афоризмів.

Власне, книга стане в пригоді всім, хто пам’ятає про те, що мова — це код нації. Понад те — гортаючи «Словник...», розумію, наскільки Шевченко універсальний, адже не забув навіть про мене, «розшифрувавши» моє прізвище: «Щириця — рослина. «Понад шляхом щирицею ховрашки гуляють».

Жарти жартами, але цим шевченкіана «Ярославового Валу» не закінчується. Навздогін «Словнику Шевченкової мови» до 22 травня, дня перепоховання Кобзаря, видавництво планує видати книгу Дмитра Нитченка «Живий Шевченко».