Інтерни по–українськи: комедія чи ?..

Після зустрічі зі студентами–старшокурсниками Полтавської медичної стоматологічної академії начальник Кременчуцького міського управління охорони здоров’я Валерій Литвиненко заявив про наміри тамтешніх посадовців у цьому році ще активніше виконувати програму залучення лікарів–інтернів для проходження інтернатури у місцевих медзакладах з їхнім подальшим працевлаштуванням. Зокрема, тут хочуть перевершити позаминулорічний і минулорічний показники, коли саме за допомогою коштів міського бюджету вдалося «звабити», відповідно, двох і сімох інтернів. Ідеться про реалізацію прийнятої Кременчуцькою міськрадою восени 2011 року першої в Україні міської програми стимулювання припливу фахівців–медиків найнеобхідніших і водночас дефіцитних спеціальностей, починаючи з інтернівської лави.

Тоді з міської казни на чотири роки депутати виділили понад 206,5 тисячi гривень, які належить використати на оплату навчання в інтернатурі на базі кременчуцьких медзакладів 20 інтернів, котрі були студентами–«контрактниками», тобто навчалися за власні кошти. Оскільки ж у місті хронічно не вистачає сімейних лікарів (тільки 60 відсотків до потреби) і дільничних педіатрів (менше 75 відсотків), то левова частка «щасливчиків» — 17 із 20 — мали прийти саме на ці вакансії. Скориставшись бюджетними грошима, всі вони після закінчення інтернатури і, власне, набуття фаху лікаря–спеціаліста відповідного профілю зобов’язуються укласти з міською радою трудові договори. Згідно з ними, кожному треба відпрацювати у Кременчуці не менше п’яти років.

Коли врахувати, що саме в «інтернівський» період більшість учорашніх студентів позбуваються батьківської опіки, створюють власні сім’ї й водночас змушені задовольнятися найскромнішими доходами, то така фінансова допомога медикам–початківцям із міського бюджету видається справжньою знахідкою. Однак черги за нею, м’яко кажучи, не шикуються, згадана кременчуцька програма просувається зі скрипом... Ті ж керівники тамтешньої медицини констатують: фах сімейного лікаря залишається непрестижним, бажаючих опанувати його добровільно зовсім не багато. Як і фах педіатра. Насамперед тому, що навантаження і відповідальність тут неспівмірні з оплатою й умовами праці.

Незрівнянно моднішими та прибутковішими не тільки в Кременчуці стали, скажімо, стоматологія чи комп’ютерна діагностика. Зрештою, працювати з немовлятами чи переважно із зубожілими пенсіонерами в амбулаторіях загальної практики сімейної медицини — це зовсім не те, що шліфувати комусь голлівудську посмішку або надавати вузькоспеціалізовану меддопомогу на тих напрямах, де тіньові доходи фахівців у десятки разів перевищують офіційні. Не помічають цього, здається, тільки провідники нашої медицини, зобов’язані усувати подібні «диспропорції» фінансовими стимулами не лише містечкового рівня.