Як позбутися реальності

Ще в 2008 році італійський режисер Маттео Гарроне виплеснув порцію суворої реальності на глядачів Каннського кінофестивалю, презентувавши драму «Гоморра» у основному конкурсі. Вражене журі, в свою чергу, нагородило Маттео Золотою пальмовою гілкою за те, що, як–то кажуть, опустив глядачів з небес на землю: події його фільму розгортались у суворому злочинному світі неаполітанської мафії, а своїх персонажів режисер показав як відверто позбавлених совісті та сподівання на щасливе майбутнє. Постапокаліптичне бачення світу, яке роз’їдає корупція та насильство, зарекомендувало режисера Гарроне як нового представника італійського неореалізму у світі кіно на рівні з метрами цього напряму Роберто Росселліні та Лукіно Вісконті. Амбітний Матео Гарроне заробив міжнародну репутацію багатообіцяючого режисера, але наступного свого кінопрориву змусив чекати майже п’ять років.

У 2012 році у Каннах режисер вперше показав свій новий фільм, що знову–таки відкрив перед глядачем «іншу реальність». Драма «Реальність» покликана показати, як людина нав’язливо шукає втечі з власного світу — і, у конкретному випадку — тікає у світ реаліті–шоу. Якщо у «Гоморрі» режисер завів глядача у темні закутки неаполітанських вулиць iз сотнями зневірених мешканців, то в «Реальності» Гарроне робить підшкірну ін’єкцію лише одному героєві і демонструє зміни у свідомості хворої телебаченням людини, швидше, абстрактно, ніж натуралістично.

Лучано, батько сімейства та торговець рибою, великих амбіцій не має. Весела вдача цього італійця забезпечила йому роль першої скрипки на всіх сімейних святах: Лучано співає, розважає публіку жартами та конкурсами і перевдягається у жінку, аби влаштувати з присутніми кумедні розіграші. Діти, які свого батька вважають найсмішнішим у світі, переконують його спробувати свої сили у реаліті–шоу «Великий Брат» (в Україні подібне шоу було на початку 2000–х і мало назву «За склом»). Аби потішити дітей, Лучано проходить проби на шоу, а вже згодом, очікуючи результатів, стає одержимим можливою славою телезірки. Час іде, з телебачення жодного дзвінка, а Лучано все більше поглинає вигаданий світ реаліті–шоу, що, на противагу суворій реальності буднів, стає для нього рятівним колом.

Грайливий тон першої половини фільму створює ілюзію сатиричної комедії — жанрового італійського кіно. Непомітно для глядача під кінець стрічки Лучано змінюється назавжди, дружина та діти вже не важливі для нього. Головний герой так само сміється та жартує з оточуючими, але тепер у кожному він підозрює людину з реаліті–шоу, яку підіслали, аби простежити за нашим героєм і переконатись у його придатності для шоу. Гарроне ні на мить не втрачає нитку реалізму. Так, режисер не занурюється у хвору свідомість Лучано, послуговуючись чудернацькими візуальним ефектами, не показує нам химерних видінь, галюцинацій. Реальність Маттео Гарроне міцна, як граніт, та, дивлячись на Лучано, глядач розуміє, як легко вона може вислизнути з рук.

Черговий фестивальний успіх стрічці був гарантований — «Реальність» отримала велику нагороду журі у Каннах. Ключем успіху назвали не лише режисерську та сценарну роботу Гарроне, а й актора, котрий втілив у фільмі образ хворого «суспільним вірусом» Лучано. Адже актор Аньєлло Арена — уродженець Неаполя і в’язень місцевої тюрми.

20 років тому Арена був членом мафіозного клану і отримав пожиттєве ув’язнення за по­трійне вбивство. Вже більше 13 років він є провідним актором тюремної театральної трупи під навзою «Фортеця». Ще у 2008 році Маттео Гарроне завітав на одну з вистав «Фортеці» (в Італії тюремні театральні трупи мають дозвіл гастролювати країною) і був вражений експресією, що її демонстрував на сцені Арена. Режисер загорівся бажанням зняти в’язня у «Гоморрі», але тоді не зміг отримати дозволу на тимчасове звільнення Арени. Зате у 2012 році домігся свого — Аньєлло блискуче впорався з роллю простого роботяги, затягнутого в тенета телебачення. На прем’єрі у Канні Арена не мав змоги отримати свою порцію овацій, адже йому не дозволено покидати кордонів країни. Та в кожному інтерв’ю Гарроне завдячує Аньєлло і висловлює сподівання, що світова слава, яку італійський в’язень отримав завдяки своїй акторській майстерності, допоможе йому в клопотанні про скорочення терміну ув’язнення (в Італії таке клопотання можна подавати після 28 років відбуття покарання).

В Україні «Реальність» мала свою прем’єру 21 березня, на відкритті Тижня італійського кіно, що відбулося у кінотеатрі «Київ». Але цим справа не обмежиться: 4 квітня призер Каннів стартує у столичному прокаті.