Ретранслятори «покращення»

У лютому Україна знов побачила свого Президента. Він «спілкувався з народом» та їздив до Брюсселя доводити «незмінність курсу євроінтеграції». Чому беру одне й інше в лапки? Як виглядало спілкування з народом, можна було оцінити передусім з «хіта» тих чотирьох годин — звернення акторки обласного театру в Кіровограді, фактично доведеного до абсурду. І невідомо ще, чи не з навмисним наміром жителька «малого Парижа–Єлисаветграда–Кіровограда» так передала куті меду — аби асоціативний ряд повернення до любих Віктору Януковичу брежнєвських часів був більш ніж очевидним. Журналісти, котрі хотіли поставити запитання Януковичу або хоча б дізнатися про місце спілкування в рамках «Діалогу з країною», такої змоги не мали.

Підставна «мама» й шлагбаум для журналістів

Як випливає зі звіту–«барометра» свободи слова Інституту масової інформації за лютий, у Каховці журналістів газети «Каховські новини» не допустили на знімальний майданчик, організований на овочевій базі ТОВ «Грін тім». Прес–служба Херсонської обласної ради на запитання журналістів, чому їх не допускають усередину для висвітлення заходу, пояснила, що це захід не для журналістів, а «для людей».

В Одесі у дитячий садок №195 міліціонери не пустили журналіста інтернет–видання «Взгляд из Одессы» Богдана Осинського. На запитання, чому не пускають, заступник начальника ГУ МВС України в Одеській області Дмитро Фучеджі відповів: «На території дитсадка — карантин». Тим часом спілкувалася із Президентом підставна «мама», а насправді — директор іншого дитячого садка, №193, Світлана Притиковська. Вона запитала главу держави про проблеми з влаштуванням дітей до дитсадків. Навіщо цей цирк, якщо чимало людей знає пані Світлану в обличчя, сказати важко. Напевно, для самого Президента.

У Львівській області міліція відмовилася пропустити журналістку газети «Експрес» Ольгу Піліщук на територію будинку сімейного типу в селі Пнікут Мостиського району, звідки відбувалося включення «Діалогу з країною». Двоє невідомих чоловіків узяли її під руки і, незважаючи на протести, вивели з території. А працівник міліції пояснив Піліщук, що це приватна власність і журналістку не пустять, «бо тут дорога апаратура, і, можливо, ви хочете зірвати телеміст». Якщо журналіст не може розповісти своєму читачеві/глядачеві/слухачеві, що відбулося під час телемосту, то вочевидь влада думає, що за вилизаною гарною картинкою народові більше нічого не треба пояснювати. За умови, що народ той телеміст дивився. У робочий день, у п’ятницю, — хто дивився цей телеміст? Народ?

Лестощі для Лідера та його ізоляція

Те, що уся ця показуха творилася для однієї людини, для її особистого комфорту, — безсумнівно. Цей чоловік, Президент України Віктор Янукович, сам визнав, що спілкування з пресою — «не його». «Це мій недолік, але я буду з ним боротися», — сказав Президент. Але чи можна назвати «комфортом» ситуацію, коли глава держави свідомо відгороджує себе від тієї правди, яка існує в суспільстві? І при цьому бідкатися, що не спить ночами через потоки ненависті на його адресу!

Янукович через свої комплекси (що згодом напевне стане темою для ґрунтовних досліджень) боїться не лише журналістів. Він боїться народу також. Те, яким чином реагував Віктор Федорович на реляцію з Кіровограда, — тому доказ. Його самозадоволена посмішка, за словами громадського активіста Євгена Іхельзона, була реакцією на «грубі лестощі, завчений текст у виконанні мамаші, святково вбраної у вишиванку. Раби принижуються, завчають улесливi слова, а барин — виражає задоволення». Ця реакція була далекою від іронії інших глядачів, котрі, за Мустафою Найємом, були ладні «вислати «Оскар» до Кіровограда».

Своє бажання бути в пухнасто–комфортному оточенні Янукович підтвердив під час поїздки до Брюсселя 25 лютого. Тоді, попри підтверджені прес–секретарем Президента Дариною Чепак у присутності інших журналістів домовленості про надання права поставити запитання Ірині Соломко з «Кореспондента» (яка прибула в Бельгію незалежно від президентського пулу), Ірині так і не дали слово. На прес–конференції розпорядник передав мікрофон журналістці з пулу Януковича Дарці Оліфер, канал ICTV. При цьому саме Чепак вказала розпорядникові, кому з українських журналістів надати мікрофон.

А як виглядають запитання від представників пулу, я мав нагоду пересвідчитись, наприклад, під час першого візиту Януковича до Варшави у статусі Президента. Тоді «придворних» журналістів «цікавило» лише те, коли виростуть зар­плати українських учителів та чи не заберуть у нас Євро– 2012.

«Темники» повернулися, цензура — теж

Лютий приніс іще одну цікавинку, варту уваги в контексті формування «зони, вільної від вільної преси». А саме — повернення справжнісіньких «темників», про які ми трохи підзабули з «допомаранчевих» часів.

Прес–служба першого віце–прем’єра Сергія Арбузова розіслала електронною поштою листа з рекомендаціями «потрібним» засобам масової інформації щодо висвітлення газового конфлікту з Росією. Так, прес–служба пропонувала максимально цитувати заяву Прем’єр–міністра Миколи Азарова про перегляд контракту з РФ і перекладати всю відповідальність на Прем’єра — «нехай воює». Також пропонувалося цитувати заяву міністра закордонних справ Леоніда Кожари про європерспективи і підписання асоціації України та ЄС. Лист був підписаний Наталією Спасіченко із прес–служби першого віце–прем’єр–міністра України. Його було розіслано прес–службам підпорядкованих відомств для подальшої роботи зі ЗМІ.

«Темник» Арбузова показав, що, окрім як пресом та котком, ця влада ніяк не збирається доводити свою потрібність народові. Незважаючи на народну мудрість на ­кшталт «силою не будеш милою».

Разом із недопущенням журналістів до слова, прямим втручанням у контент маємо справу також із випадками цензури: 13 лютого ЗМІ, що належать Ігорю Коломойському (сайти TSN.ua та Gazeta.ua), видалили новину про те, як державна компанія «Укр­трансгаз» віддала 2,5 млрд. грн. з держбюджету невідомим фірмам, зареєстрованим на охоронців і пенсіонера.

На довершення картини «губернатор» Донеччини Андрій Шишацький назвав журналістів «гівнометальниками». Сергій Лещенко з «Української правди», іронізуючи, зауважує, що тепер цю фразу можна вважати «офіційно визнаним зразком мови ділового спілкування з медіа».

Владі не потрібні незалежні ЗМІ, владі не потрібні сміливі — «больно шустрые» — медіа. Вона, якщо треба, використає своїх «гімнометальників» для цькування вільних ЗМІ. Потрібні ж владі німі ретранслятори «покращення».