«Дороги моїх днів»

Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, щоб спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія — ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав доволі впевнено. Звучало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі — про батьків. «Батько...» — писав я й зупинявсь. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав — він розлучився з моєю матусею, коли мені було всього чотири, і більше я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось, — не знаю, — але коли я, сяк–так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне відчуття порожнечі. «Ні! — казав я сам собі. — Ні–ні–ні!.. Оце о... не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне... Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий–білий... і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мирно гойдавсь туди–сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею... А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона — вершина мінімалізму! Але ні... У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко...

Тоді можна втнути щось а la «романтика вітаїзму», таке собі феєрично–необарокове. Пам’ятаєте подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена? «Син Гервазіуса я, Майк Йогансен, — прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, — перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки»... А потім можна згадати про дідового діда своєї матусі–козачки, який «не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбула, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словами поета, на Україні «ревіли гармати» і коли безрукий Сервантес, — ім’я котрого Мігуель записане незабутніми літерами в анналах історії людства, — писав свого незабутнього Дон–Кіхота Ламанчського...» Але ні... У відділі кадрів напевно скажуть, що воно якесь кручене...

Краще за все, мені здається, писати в нашій рідній реалістичній манері, як писав у жовтні 1924 року майбутній «динамічний спіраліст» і лідер групи «Авангард» Валер’ян Поліщук. Уявіть собі: Гурзуф, вілла «Буюрнус». Чудесна пора, коли тобі на душу лягають такі красиві й такі далекі від засад і реалізму, і конструктивізму рядки: «Блакитно–сизий Аюдаг / Угрузнув в море зеленаве...» А далі — пам’ятаєте? «І бачу: мирний пастушок / Під унісонні звиви звуків / В ритмічному гудінні бубна / Пасе невидимих ягнят / У танці щирому, як сонце...» Та вірші віршами, а треба писати автобіографію. І тоді Поліщук виводить своїм гарним, аж наче як дівчачим почерком заголовок: «Дороги моїх днів». Що далі? Далі — про перші враження від світу. «Перші спомини–острови у мене такі, — каже поет: — десь лежу я у полі на межі, наді мною в блакиті — кетяги жовтого зрілого овса... Потім із тьми виринає картина, коли купають мою сестру Женю в ночовках і щось говорять...»

Хлоп’я підростало — з’явились інші «острови споминів». Наприклад, про те, як улітку тікав з дому «кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків, дивився на їхню роботу і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратового вершка, з його рослинністю і тваринами завбільшки з чверть макового зерняти». Оце вже автор потроху наближається до «секретів поетичної творчості», бо далі каже: «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючі шкла перспективи, про які говорить критика...»

А потім буде школа з її наукою «правильних проізношеній». Чи не найбільше запам’ятались малому рядки баєчки дідуся Крилова: «Увидя, что мужик, трудяся над дугами, / Их прибыльно сбывает с рук»... «Що воно значить? — думав він. — Яка це «увидя»? Як можна збивати з рук якесь «прибильно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі?..» Та хто ж їх не пам’ятає, тих «правильних проізношеній»! Мій однокласник Петя Савченко декламував лермонтовське «Бородіно» приблизно так: «Зкажі–ка, дядя, вєдь нє даром / Москва, зпальоная пужаром, / Хранцузу оддана?» І що вже хлопцю не робили, а він усе товче: «пужаром» та «пужаром». Та й сам я довго шкріб потилицю, коли треба було читати «Путешествие из Петербурга в Москву». Епіграф: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». О!.. А рядків через п’ять: «Ужели, вещал я сам себе, природа толико скупа была к своим чадам, что от блудящего невинно сокрыла истину навеки?» Тю!.. Але повернімось до Поліщука — у 1924–й, на віллу «Буюрнус»...

Далі поет змальовує свої пригоди під час війн та революцій. І тут його автобіографія набуває характеру якоїсь старовинної пікарески на новий лад. Зрештою, для Поліщука все перемогла література. Він вирішив присвятити їй своє життя. І ось Київ, зима 1921–1922–го. Юний поет уже активний учасник групи «Гроно», де обстоює засади «динамізму». У цей час, каже він, я «ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях...» Іще б пак! Але ще більший подив він викликав на вулицях Катеринослава, куди невдовзі перебрався з Києва. Тут він ходив у «штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду...» «Босий і без шапки, — каже поет, — я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1–й гімназії, вони мене або не пізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я — український письменник».

Потім він переїздить до мого рідного Харкова. «Тут у Харкові, — пише Поліщук, — я на своєму життьовому шляху зустрів двох сестер Конухес — Ліду (Лічку) і Єлену (Йолю), з якими я пережив найяскравіші хвилини свого життя. Моя вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що втілені в поезіях «Радіо в житах». З Йолею я одружився і маю сина — Реона–Марка». Що ж тут скажеш, коли надворі сексуальна революція, новий побут, нова мораль!.. І все ж таки головне — поезія. Хоч, зрештою, що таке поезія, як не та сама «вогнева любов»? Так–так, поезія для Поліщука — чистої води сублімація лібідо. Принаймні натхнення він розуміє за Фройдом. «...Бувають моменти надзвичайного творчого піднесення, — каже він, — кров приливає до голови, температура підвищується до половини градуса (я міряв до писання й після писання), стан наче в coitus’і. Образи зливою миготять у голові, з них багато пропадає, занотовуєш лишень, може, п’яту частину...» І далі: «Найкраще мені працюється ранками. Максимум творчої діяльності — під осінь і на початку зими. Цей період сходиться з найвищою половою потенцією (для психоаналізу)». А ще він говорить про те, що «мова телеграм і рух аеро міняють синтаксу», що верлібр — це поетична форма, яка «стоїть на чолі нашої епохи». Мовляв, «верлібр — розмір індустріального міста — недаремно він з’явився в Америці (Вітмен) і Франції (Рембо), а селянська психологія, як і маса, все тягне до точних традиційних форм...» Він певен, що зараз «пора Українського Ренесансу», «доба повнокровна», і поет просто зобов’язаний писати багато–багато. Він називає своїх улюблених авторів: Вітмен, Вергарн, Гільбо, поети Abbaye de Crеteil: Аркос, Ромен, Вільдрак, Дюамель, Мартен, Жув, експресіоністи Бехер, Верфель, Газенклевер... а з українських — трійця: Шевченко, Франко, Леся Українка. «Годі, — каже поет на завершення. — Моя автобіографічна робота перескочила на критичний тон. В цьому також, мабуть, моя біографічна риса. Але через те, що коли щось робить, так за одним заходом, — я наговорив багато своїх, поки що мені одному відомих, думок і переживань. Може, це кому–небудь видасться потрібним»...

Напевно. Принаймні я читав «Дороги моїх днів» із насолодою... А ще мені дуже подобаються автобіографії Юліана Шпола й Олекси Слісаренка. Це навіть не автобіографії... Це автобіографічні повісті — розлогі, красиві, сюжетні... Аж не віриться, що і Шпол, і Слісаренко писали їх не в Гурзуфі на віллі «Буюрнус», вдихаючи запахи осіннього моря, а за тюремними ґратами, у смердючих катівнях НКВС...

А що буде далі?.. Майк Йогансен, щоб не залишати своєї грайливої автобіографії без Finale, написав: «Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі...» Майк помилився тільки в одному. До 1942 року він не доживе. Його заарештують 18 серпня 1937–го, о 16.00. Скажуть, що він терорист, член «антирадянської націоналістичної організації»... 26 жовтня цього ж таки року засудять до страти. А вже наступного дня в Лук’янівській в’язниці Києва — столиці радянської України — «одного з кращих поетів української оновленої землі» Майка Йогансена розстріляють.

Пройде тиждень, і 3 листопада, у далекій Карелії, в урочищі Сандармох, розстріляють і Шпола, і Слісаренка, і Поліщука... Про це ми писали з моїм сином Сашком на сторінках «Архіву Розстріляного Відродження»... Їх нема. Та залишається наша пам’ять, залишаються їхні чудесні автобіографії, за епіграф до кожної з яких могли б стати слова великого Шевченка: «Історія мого життя — це частина історії моєї Вітчизни».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди