Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, щоб спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія — ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав доволі впевнено. Звучало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі — про батьків. «Батько...» — писав я й зупинявсь. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав — він розлучився з моєю матусею, коли мені було всього чотири, і більше я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось, — не знаю, — але коли я, сяк–так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне відчуття порожнечі. «Ні! — казав я сам собі. — Ні–ні–ні!.. Оце о... не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне... Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий–білий... і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мирно гойдавсь туди–сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею... А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона — вершина мінімалізму! Але ні... У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко...