Вільне падіння Івана Дзюби

Свою першу книжку мемуарів Іван Дзюба мав намір назвати «Спогади і роздуми на фінішній прямій». Проте у видавництві публіциста відмовили: ну який же це фініш? Тому урочисто презентоване в середу в Київському планетарії видання отримало назву «Не окремо взяте життя».

На його палітурці ми бачимо портрети двох Іванів на прізвище Дзюба — один ще зовсім молодий студент, який поки нічого не знає про того, другого, за плечима якого понад 80 прожитих літ, звання Героя України й академіка, титул лауреата Шевченківської премії, а ще — арешт і ув’язнення, гоніння, заборона друкуватися... І це символічно, наголошує Олена Бойко, директор видавництва «Либідь». Життя публіциста було аж ніяк не «окремим» від життя України. Проте нічого того ще не знав двадцятирічний студент Донецького педінституту, який став комсоргом вузу, а отже, ступив на першу сходику драбини, що вела у найвищі ешелони партійної влади.

«Такого Дзюбу ми ще не знали»

Ті, хто вже мав змогу познайомитися з книжкою, в один голос кажуть, що вона не схожа на традиційну мемуарну прозу. «Ця книга поза жанром, задекларованим документальною повістю, — зазначає критик Володимир Базилевський. — Колись Бунін мріяв написати книгу вільного падіння. Себто твір, вільний від літературних умовностей. Так от, мені здається, що «Не окремо взяте життя» — це книга вільного падіння. Приготована Іваном Дзюбою страва, така ж складна, як український борщ. Кажуть, що в ідеальному варіанті в ньому повинно бути понад 70 інгредієнтів. Так і в книжці Івана Михайловича — тут є діалоги і портрети, імпресії й медитації, коментарі і факти, афоризми і «дзюбізми».

Сам автор погоджується, що в нього там — «певний хаос якщо дивитися з точки зору продуманого сюжету». Але саме цей набір «інгредієнтів» дозволяє читачеві уявити різноплановість і багатогранність Івана Дзюби. Наприклад, його спогади про дитинство пересипано розділами–словничками колоритної народної мови, записаної від мами, бабусі, родичів, а публіцистичні роздуми — афоризмами–«дзюбізмами» від самого автора. Читаєш і дивуєшся влучності деяких думок: «грип перем’яв», «герой у бабиній кохті», «наше щастя по п’ятах теліпається» — ці та інші «перли» Дзюба записав від мами. А ось ці — «за трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія», «здатен подужати все, крім власної нікчемності», «втомився не від життя, а од відсутності життя», — це вже «дзюбізми» самого Івана Михайловича.

«Тут ми побачили такого Дзюбу, якого досі ще не знали, — продовжує Володимир Базилевський. — Дзюбу з його проривами в художню літературу, з такими психологічними образними рішеннями, які могли б прислужитися і неабиякому художницькому перу. Там стільки колоритних простих смертних, виписані вони з таким розумінням і аж залюбленістю, що мимоволі думаєш: світ у його нинішній модифікації розлюднюється. А ще ж Дзюба і гуморист, і сатирик...».

«Шістдесятники» народилися, щоб нести своєму народу нове воскресіння»

Валерій Баранов, голова Національної спілки письменників України, наголошує, що в цій книжці є відповідь на одне ключове запитання: як так сталося, що людина, яка виросла на зросійщеному Донбасі, яку система готувала, як свого надійного майбутнього кадра (бо студенту–комсоргу інституту відкривалася пряма дорога в радянські партійні органи). «І раптом через стільки років Іван Михайлович вибухає «Інтернаціоналізмом чи русифікацією», — каже Валерій Баранов. — Відповідь у цій книжці дається дуже зрозуміла. Він пише про це так: «Я був затятим комсомольським активістом..., але вже тоді бачив прикру невідповідність між ідеалом і реальністю. Дивно й гірко за наших людей». Оце й призвело до того феномену, який я назвав моральний імператив Івана Дзюби».

Це переродження від «затятого комсомольського активіста» до одного з лідерів руху «шістдесятників» не було випадковим, а в чомусь, може, навіть сплановане Богом. «Пригадуєте, коли народився Шевченко? Тоді, коли здавалося, що Україна вже навіки пропала, — каже письменник–«шістдесятник» Валерій Шевчук. — А коли народилися ті, кого пізніше назвуть «шістдесятниками»? В 30–х роках, коли наш народ був підданий справжньо­му геноциду. Голодомором і репресіями було знищено всю інтелектуальну потугу нації. Здавалося, що залишилися одні раби, але в цей час наші матері народжували дітей, які ставши дорослими понесуть своєму народу нове воскресіння. Серед них і Іван Дзюба, який став однією з центральних постатей, бо мав якусь величезну притягальну силу».

Життя на «галерах соціалізму»

Водночас «Не окремо взяте життя» — це ще й портрет доби і своєрідний посібник з історії. Іван Дзюба написав про те, про що не писав ніхто. Наприклад, заводські гуртожитки. І сам Дзюба, коли працював на авіазаводі, і півкраїни там жило. Та ніхто не додумався осмислити цей феномен радянського часу, що скалічив не одне життя.

«По–моєму, немає нічого жахливішого... Чого я тут надивився й наслухався... Покоління паріїв суспільства виростало на цих дивовижних галерах соціалізму, — а їх сотні й тисячі по всій країні! — пише Іван Дзюба. — Життя сотень тисяч, а може, й мільйонів людей пройшло в каютах гуртожитків, інколи кілька сімей роками тулилися в одній кімнатці, розгородженій ширмами на кілька клітин; інколи три покоління — батьки, діти й онуки — вік тут вікували, в безнадійній надії колись одержати людське житло. Скільки скалічених доль, скільки людських трагедій, скільки горя, сліз і бруду...».

Іван Дзюба пригадує, як прийшов якось до заводського гуртожитку написати для заводської газети нарис про хлопців із кімнати, що виборола звання «зразкової». Коли виходив із гуртожитку, був уже пізній вечір, тому звернув увагу на дівча років трьох–чотирьох, яке сиділо біля порога в брудному платтячку. Не втримався й запитав: «А де ж твоя мама?». — «Пішла на блядки», — завчено відповіло дівча. Хлопці, які стояли неподалік, зареготали. «Пізніше я згадував про цей епізод як про свого роду увертюру до гуртожиткової какофонії», — пише Іван Дзюба.

Життя в гуртожитку було своєрідним позбавленням волі. Навіть за зачиненими дверима своєї кімнати його мешканець не міг залишитися на самоті. В гуртожитку знали, коли ти лягаєш спати і з ким, та навіть які сновидіння при цьому бачиш. «У радянському суспільстві було дві зони, — каже вражений прочитаним письменник Валерій Шевчук. — Одна за колючим дротом — це мала зона, і за іншим великим колючим дротом, який обплутав усю країну, була друга зона. І гуртожитки були елементом цієї зони, жахливого казарменного життя. Мене вразили ці сторінки, хоча й сам жив у гуртожитку. До якого упослідження зводили людину ті, хто проголошували, ніби все роблять задля цієї людини, а фактично перетворювали її на бидло».

Книжкою Дзюби можна зачитуватися. Проте тішить одне — автор не все нам іще сказав. Його книжка умовно розділена на три розділи — акти. «Тепер знаю точно — буде ще й четвертий», — пообіцяв насамкінець Іван Михайлович.