Кіно з Країни Зелених Пагорбів

За великого бажання, в українському прокаті повсякчас можна віднайти не лише продукт голлівудської фабрики мрій, як–то блокбастер, мелодрама чи фантастика у модному ЗD, а й тематичну секцію фільмів. Йдеться про тижні фестивального кіно, що мають на меті показати національні кінематографії найрізноманітніших країн, у яких цей кінематограф зростає. Панорама таких тижнів фестивального іноземного кіно хоч і покликана «освічити» кінолюбителя, але кількість не завжди означає якість. Слабкі місця, прогалини тамтешнього кінематографа глядач зможе розгледіти навіть iз крісла кінотеатру в далекій Україні.

Натомість чергову порцію національного кінематографа цього разу українському глядачеві довелося аналізувати з особливим трепетом. Учора у кінотеатрі «Київ» завершився фестиваль ірландського кіно. Феномен Ірландії для українців не зовсім вдається осягнути. Лихоманка Дня святого Патріка підхоплює на ноги мало не всю Європу та Америку, а самих ірландців факт того, що їхнє свято втрачає національні кордони, навіть засмучує. Любов до ірландського кінематографа — це щось подібне до Дня святого Патріка: не кожен знає, що це таке, та всі його люблять, бо не любити неможливо. Національний колорит, специфічний гумор, широка душа та співуча вдача Ірландії закохала навіть тих, хто бачив Країну Зелених Пагорбів лише на картинці.

Месія панку та кіно

Відкривала фестиваль стрічка «Хороші вібрації», що у співпраці зняли молоді режисери Ліза Баррос Д’са та Глен Лейберн. Це історія меломана Террі Гулі, що у 70–х роках у період вуличних сутичок між Ірландською республіканською армією і британськими військами відкриває магазин грамплатівок. Гулі об’єднує молоду панк–тусовку в общину, де не діють закони релігійних чи громадянських протистоянь. «Хороші вібрації» — не що інше, як спроба режисерів вловити коротку мить — історичну ейфорію 70–х, коли кров закипала не лише від військових заворушень, а й від панк–року, що зароджувався у Белфасті. Фільм важко назвати драмою — гумористичне наповнення зробило його доброю історією, що здатна перетворити агресивний панк–рок на миротворчу силу, яка протистоїть нетерпимості та насильству.

Ще один месія, та вже не в панк–музиці, а в конкретній релігійній общині, священик Деніел Беррі у стрічці «Дні Стелли» намагається об’єднати жителів невеликого містечка своїм захопленням кінематографом. У середині 50–х святий отець прагне відкрити кінотеатр, який, на його думку, мусить стати ключем до просвітлення місцевих умів. Провінційних адміністраторів така ініціатива категорично не влаштовує. Розпуста, що її, на думку місцевих жителів, продукує Голлівуд, може похитнути патріархальний уклад та консервативні погляди ірландців. І хоч фільм не уникнув відвертого поділу на добро та зло, освіченість та невігластво, режисер фільму Тадеус О’Саліван зумів розбити ланцюжок побудови традиційної драми, де у кульмінаційну мить розгорається конфлікт, покликаний підсолодити мить хепі–енду. Отець Деніел все частіше відволікається від пастви, все байдужіше вислуховує сповіді, поринаючи у роздуми та сумніви стосовно власного Божого призначення. Священики у драматичних історіях найчастіше виступають добротворчою стороною. А що ж робити, коли виявиться недосконалим та змученим головним героєм сам священик?

На тлі Ірландії

Незмінна тема ірландського кінематографа, якої торкаються мало не у кожній стрічці цьогорічної панорами, — краса природи місцевих країв. Так, у стрічці «Пірс» свої останні дні смертельно хворий Ларрі проводить у компанії дорослого сина, а трагічність моменту двох не здатних до емоційних рефлексій чоловіків, здається, розкриває лише природа: туман, що огортає скелясті гори, вітер що здіймається під час сварок батька та сина, сонячні промені, які лягають на обличчя Ларрі та Джека, коли ті сидять плiч–о–плiч у пабі та п’ють пиво — місце, в якому головні герої щораз знаходять примирення після численних суперечок.

Краса природи стає лейтмотивом стрічки «Тиша», яку кортить назвати медитацією, а не фільмом. Сюжетні ланцюжки «Тиші» настільки тонкі і ледь вловимі, що усю зібрану глядацьку увагу творці фільму спрямовують на споглядання дійсності. Мета головного героя, звукорежисера із промовистим ім’ям Іоганн — знайти місце, де людина не творить звуків, — стає завданням і для глядача. Під завісу фільму режисер Пат Коллінс підводить глядачів та Іоганна до висновку, наче мудрець, що закінчує власне повчання: цілковиту тишу головний герой знайде не у глухих лісах, а у власному покинутому будинку в далекому селищі Ірландії, який залишив 15 років тому.

Хворі на деструкцію

Тема проблемності підлітків актуальна на будь–яких континентах. Так і в програмі ірландського кіно молодь стає головним персонажем одразу для двох стрічок. «Ляльковий будинок» — драматичний балаган, що побудований відповідно до принципів головних героїв–підлітків. Компанія молодих людей проникає до заміського будинку, де влаштовує вечірку і непередбачувані ігри, які з інфантильних перетворюються на насильницько–недитячі. Те, що відбувається за одну ніч у домі, не осягнути дорослим тверезим розумом. Деструкція, якою хворі тінейджери, не має під собою принципового підґрунтя, ось чому ті численні моменти неясності та загадковості так і залишаються без крапок над «і».

Ще одна деструкція, та вже у свідомості одного хлопця, призводить до трагічних наслідків. У драмі «Що зробив Річард» режисер Леонард Абрахамсон навмисне позбавляє будь–якого яскраво вираженого характеру друзів та близьких молодого регбіста Річарда, в той самий час зосереджуючись на трансформаціях характеру самого юнака. Образ правильного Річарда «мутує» впродовж усього фільму від епізоду, коли той випадково вбиває свого друга, і до кінцевої миті, коли обирає, як самому жити з власною недосконалістю.