Василь Попадюк: Я щаслива людина — завжди працював за професією

Василя Попадюка називають громадянином світу. А ще — українським Паганіні, нервом музики, віртуозом скрипки. Попри те, що вже більше 15 років живе в Канаді, він підтримує тісні контакти з українськими колегами, запрошуючи їх до участі у своїх шоу і радо відгукуючись на запрошення виступити на батьківщині. А ще він мріє поставити грандіозне музичне шоу, головними героями якого стануть гуцульські мелодії та автентичний спів.

21 березня шанувальники таланту Василя Попадюка мають можливість знову почути його скрипку в рамках концерту Оркестру народних інструментів під керівництвом Вiктора Гуцола. А ми, скориставшись приїздом артиста, запросили його на розмову.

«Матерi наворожили, що стану скрипалем»

— Ім’я Василя Попадюка у багатьох на слуху, однак часто плутають вас і вашого батька, теж Василя Попадюка (помер 1991 р. — Авт.).

— Мій тато був дуже відомий сопілкар — кажуть, що такого ще не родилося. Його іменем названа одна із вулиць у Коломиї. Він свого часу об’їздив увесь світ із хором Верьовки, створив знамениті «Троїсті музики». А я полюбив скрипку.

— Чому ж не сопілку?

— Тато вчив мене грати на сопілках. А в чотири роки я почав займатися фортепіано — приватно, до мене приходила вчителька. Але в 6 років мені самому захотілося грати на скрипці. Можливо, тому що дідо в мене був скрипаль так само. А ще мені розповідали історію, що коли мама була вагітна мною, вони з татом поїхали на фестиваль до Чехословаччини. І там українка з Канади подарувала їй скрипку, сказавши, що мама народить сина, і буде він скрипалем. Так і сталося.

— Ви народилися у Львові, але вчилися у Києві, в музичній десятирічці імені Лисенка.

— Так, ми на той час уже переїхали до столиці. Тато закінчував Львівську консерваторію за класом флейти — він же не тільки на сопілках грав, а був професійний флейтист. І перша його робота була у Кіровограді — він був музичним керівником оркестру «Ятрань». А потім тата запросили у хор Верьовки, і ми переїхали до Києва.

Фронда з ВІА «Опришки»

— Свій перший музичний колектив ви створили ще підлітком?

— Так, нам тоді було по 12—13 років, ми створили ВІА «Опришки». Ми навіть були зайняли на якомусь конкурсі для дорослих колективів — нам було вже по 14—15 років — друге місце. А ще грали по селах, на весіллях, різних забавах. Я був соло–гітаристом. Ми виконували, в першу чергу, обробки народних пісень, співали про Довбуша, але були і свої пісні. Deep Purple, Earth, Wind & Fire, Chicago була одна із наших найулюбленіших груп. Ми грали Smoke on the Water, навіть не знаючи слів. Пізніше, коли я познайомився з Яном Гіланом (фронтмен гурту Deep Purple. — Авт.), я йому розповів це, і він запросив мене зіграти у записі його альбому Gillan’s Inn.

— А звідки ви в радянськi часи діставали записи?

— Мій тато їздив по всьому світу і міг мені привезти будь–який диск, який я замовляв. Я в душі завжди був рокером. У мене однокласники були з усієї України — із Чопа, із Донецька. Я так думаю, школа була якимсь таким острівцем українства, вільнодумства — ми були підпорядковані не Міністерству освіти, а Міністерству культури, тому могли собі дозволити трішки більше. Нам сходило з рук.

— А що це була за історія з тризубом у школі?

— Я вже казав, що мій тато багато гастролював із хором Верьовки. І у 1981 році він привіз із Канади діаспорну літературу, букварики різні. Я начитався того всього — і намалював у туалеті тризуб. Потім тато на три роки став невиїзним.

— А як вирахували, що це ви?

— Я не знаю. Але «павликів морозових» тоді вистачало.

— Вас забрали в армію із першого курсу консерваторії і одразу ж кинули в «гарячі точки» — Афганістан, Туніс, Чорнобиль. Не було страшно?

— Мені випало служити в Київському ансамблі пісні й танцю, і наша бойова задача була — піднімати бойовий дух бійців на передовій. Павло Зібров якраз написав книжку, де він описав усі кумедні випадки, які траплялися з ансамблем. Узагалі з часом усе погане забувається, згадується тільки хороше. А страшно було в Чорнобилі. Ми були там через два тижні після аварії. Ми їхали як в страшному сні через ті покинуті села, де люди покидали все, собаки ще не були приспані, ще гавкали голодні.

«Багатоверстатником» став у Москвi»

— Це Чорнобиль підштовхнув вас прийняти пропозицію Володимира Назарова?

— Так, лікарі тоді сказали, що мені бажано не жити в Києві, і я поїхав до Москви. Я працював у знаменитому «Театрі музики народів світу» Володимира Назарова. Ми були культурною програмою візитів Горбачова, «обличчям держави». Це для мене була велика школа, яка допомагає й досі. Кожен із музикантів повинен був грати як мінімум на десяти інструментах. Нас так і представляли — 35 музикантів, 150 інструментів. Я, крім фортепіано, гітари і скрипки, грав на численних вірменських, азербайджанських струнних та духових інструментах — кіманча, гіджак, кабуз, дудук. Ми перевдягалися у національні костюми і грали музику того чи iншого народу. І зараз свій колектив Papa– Duke я створив за цим же мультикультурним принципом. У мене на барабанах грає кубинець, гітарист — із Еквадору, є два цигани з Угорщини. Кожен приніс щось своє, і ми створили свій стиль, бо всі з різних куточків.

— А зараз ви скількома ін­струментами володієте?

— Багатьма. Але у своїх шоу я використовую їх обмежену кількість. Я граю переважно на гітарі, на роялі, а основне — скрипка. Бо часу, щоб скакати, як блоха, міняючи інструменти, в мене немає. Шоу має йти нон–стоп, щоб не давати глядачу охолонути.

До речі, у колективі Papa–Duke усі мультиінструменталісти. Іноді на концертах ми дозволяємо собі «похуліганити»: на останній речі беремо шапку, кидаємо туди записочки і витягуємо, хто на якому інструменті буде грати. Так що мені випадало грати і на барабанах — ми повністю мінялися інструментами.

— У вас реноме хулігана на сцені. До сьогоднішнього концерту в Києвi теж приготували щось несподіване?

— Ну, я тут тільки гість програми. Я ніколи нічого не готую, якщо щось впаде мені на голову на сцені, то я це зроблю.

У мене півгодинна програма із шести творів у супроводі Оркестру народних інструментів під керівництвом Вiктора Гуцола. Я маю за честь виступати з ними, це дуже класні музиканти. Думаю, що їм дещо заважає назва «Оркестр народних інструментів» — насправді це повноцінний камерний симфонічний оркестр, який має у своєму складі деякі народні інструменти: бандури, цимбали. Особливо цікаве звучання музики Еніо Марікконе — це справді на рівні.

Плани по–українськи

— Ви останнім часом часто буваєте в Україні. Коли наступний візит?

— Сподіваюся, незабаром — нас чекає запис із Національним симфонічним оркестром України під керівництвом Володимира Сіренка. Я хочу втілити свою мрію — зробити Гуцульський проект. Ми вже записали в Канаді десь 12 речей. А ще ми будемо записувати нашу родзинку — справжніх гуцулів зі справжніми інструментами, з дримбами, з автентичними голосами. Ми дуже хотіли запросити до участі в шоу відому родину Тафійчуків. Але пан Михайло, глава родини, ще не дав згоду, каже, що він у літах і це для нього буде заскладно.

— Це буде концерт?

— Це буде шоу світового рівня. З України в цьому шоу буде автентика, все решта ми будемо робити на західний манер. Балетмейстер–постановник у нас із Німеччини, він близько 15 років пропрацював на Бродвеї. А режисер, мабуть, буде американець. Ми хочемо це зробити на рівні River Dance, на рівні Cirque du Soleil.

— А з українськими рок чи поп–співаками не хотіли б зробити якийсь проект?

— І не тільки з музикантами. У мене в Києві є дуже гарний друг Петро Мага — дуже цікава людина: він і поет, і телеведучий, і актор, і журналіст, і рибалка, і мисливець, і такий газда. У нас із ним є кілька цікавих проектів. Давня дружба мене пов’язує і з Олегом Скрипкою, з Вадимом Краснооким і гуртом Mad Hads, з Віктором Павліком.

— У вас троє дітей. Вони виявляють інтерес до музики?

— Так. Софійка, середня, грає на фортепіано. Їй зараз вісім. Вона просить мене вчити її і на скрипці, але немає часу. Хоча я шкодую за цим, бо дитина просить. А найменшій, Катрусі, три. Вона теж тягнеться. Коли Софійка хитрує і каже, що не хоче грати, бо в неї живіт болить, Катруся каже: «Ти йди, а я за тебе пограю».

— Вистачає часу на дітей?

— Не так багато, як хотілося б. Але я, коли приїжджаю, намагаюся бути з ними.

— Ви багато чого в житті вже досягли. А що іще хотілося б здійснити?

— Я ніколи не думав, що я щось досягнув. Думаю, що я ще нічого не досягнув, що все ще попереду. Ніколи не хочу зупинятися — життя таке коротке.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Попадюк — скрипаль–віртуоз, засновник гурту PapaDuke

Народився 1966 року у Львові. Батько — Василь Попадюк, відомий сопілкар, керівник гурту «Троїсті музики». Мама — хореограф. Брат — скрипаль.

Навчався в Київській спеціальній музичній школі ім. Лисенка. Закінчив консерваторію, працював у «Театрі музики народів світу» Володимира Назарова, циганському театрі «Романс».

У 1997 році переїхав до Канади.

Одружений iз дочкою Степана Хмари, має трьох доньок.