Ірина Цілик: Коли щось пишу, відразу бачу, як я це зняла б

Залишаючи чотири роки тому рідний Київ, думки про письменницьку та режисерську кар’єру і переїжджаючи до чернігівського села Мрин, Ірина Цілик не думала, що цей період її життя стане нібито окремою її книгою і фільмом. І так само вона не могла передбачити, що після внутрішньої еміграції і наро­дження сина їй захочеться повернутися до творчості, причому одночасно і до літератури, і до кіно. Нещодавно з’явилися нова прозова книжка Цілик «Родимки» (видавництво «Електрокнига») і другий короткометражний фільм «Помин», представлений на останньому «Берлінале».

«Багато хто говорить, що я пишу і знімаю як жінка»

— Що для тебе означає — знайти своє місце в літературі? Видати певну кількість книжок, здобути якісь премії, спробувати себе в новому жанрі?..

— Кількість книжок, звісно, не дуже важлива. Напевно, я би могла сказати, що знайшла своє місце, якби написала щось настільки вартісне, за що би сама поставила собі високу оцінку. Це не означає, що я не люблю те, що пишу, але я ще тільки на шляху до того, аби стати внутрішньо сформованим автором… Мені страшенно подобається писати. Хтось критикує мене за розпорошеність — я і вірші пишу, і прозу, і пісні, і в кіно потикаюся. Чесно, досі не можу вирішити, що я люблю більше. Проблема лише в тому, що в усіх цих романтичних заняттях складно досягти по–справжньому високого рівня майстерності. Я вже дійшла розуміння, наскільки взаємопов’язані якість твору і кількість часу, витраченого на нього.

— Читаючи твою останню книжку, я подумала, що поєднання режисера й письменника дуже корисне для літератури: це допомагає конструювати сюжет, створювати для читача ефект присутності…

— Насправді дуже часто, коли я щось пишу, відразу бачу, як би я це зняла. Майже кожен із текстів із моєї останньої книжки я би теоретично могла екранізувати. Це не сценарна проза, але, здається, в ній є кінематографічне зерно.

— А хто твої герої в літературі? В «Родимках» лишилася твоя незмінна героїня — творча жінка, яка шукає себе, але додалися і так звані маленькі герої…

— З моєю головною ліричною героїнею я вже наче помирилася, і тепер хочу попрощатися на якийсь час. Набагато більше мене зараз цікавлять історії інших людей. Правильно говорили мої вчителі, що і за режисерську роботу, і за літературу варто братися лише тоді, коли сам сформуєшся як особистість і навчишся бачити довкола себе щось, що виходить за межі твого «Я».

— Але поки що всі твої історії є незмінно жіночими — розказаними жінкою про жінок. Ти відносиш свою творчість до жіночої літератури?

— Я приймаю такий поділ, і для мене це не звучить як щось менш вартісне, ніж проза чоловіча. Багато хто говорить, що я пишу і знімаю як жінка. Але чого б я раптом робила це як чоловік? Деяким письменникам–чоловікам ще треба багато працювати, щоби наблизитися до рівня такої жіночої прози, яку пишуть Оксана Забужко чи російські письменниці Людмила Уліцкая, Марина Палєй.

— Так само, як у нас сприймають стереотипно термін «жіноча проза», те саме шаблонне сприйняття спіткало й сільську вітчизняну прозу. Її вважають у нас винною в тому, що українська література довгий час була загумінковою. І ось тепер теми села в нашій літературі немає взагалі. Чи не напише після трирічної творчої еміграції про село щось Іра Цілик?

— Я не знаю, чи маю право писати про село. Трьох років мало для того, щоб відчути його зсередини. До того ж ми жили там трохи усамітнено. Біда в тому, що побут просто з’їдає селян своєю запрограмованістю. У їхньому житті мало шансів на відхилення від норми. Але весь світ не може безкінечно крутитися навколо худоби, городу і вечірнього серіалу! Душа завжди просить більшого — і тут, у місті, і там. Тільки різниця в тому, що там іще важче знайти для себе вікна в інші світи, і це часто закінчується трагедіями...

«Усім хочеться відразу — бац! — і голлівудське кіно в Україні»

— Це випадково, що твоя перша прозова книжка «Післявчора» вийшла паралельно із твоєю першою короткометражкою, і ось тепер «Родимки» так само виходять одночасно із фільмом «Помин»?

— Я не можу це пояснити… Коли жила у Мрині, то прозу писала, а от про режисуру заборонила собі навіть думати. Але стільки передивилася фільмів тоді! Мабуть, так я несвідомо працювала на майбутнє. Бо потім усе–таки знову з’явився шанс спробувати себе в ролі режисера... В ідеалі я б хотіла знімати доволі масове, але водночас розумне, стримане кіно з хорошою драматургією. Мені здається, сучасному українському кінематографу не вистачає потужних ліричних історій без солодкавого присмаку. Я з усіх сил намагалася робити «Помин» саме таким, але то вже глядач скаже, чи в мене вийшло.

— Як би ти могла пояснити тяжіння українських режисерів до епічності й масштабності? Наші режисери хочуть у кіно показувати не долі окремих людей, а історію цілого народу…

— Здається, нам часто бракує вміння зіставляти свої бажання і можливості. Але ж дуже хочеться, щоб одразу — бац! — і голлівудське кіно в Україні. А це поки не дуже реально, для цього всі складові проекту мають скластися в одне ціле — і потужний сценарій, і адекватний бюджет, і дуже професійна команда. І тому, як на мене, якщо за тобою не стоять дуже сильний матеріал, дуже великі гроші і дуже великі люди, — не варто братися за щось масштабне. Краще спробувати зняти якусь просту, камерну, але сильну історію. Тільки це не менш складно.

— Кінознавці часто говорять, що справжній фільм можна дивитися без звуку, оскільки в кіно завжди на першому місці є картинка. І такому кіно вони протиставляють кіно літературне, де важливими є діалоги. Яке кіно ближче тобі?

— Для Джима Джармуша, скажімо, звук іноді важить навіть більше, ніж зображення, про що він говорив у якомусь інтерв’ю. Я думаю, все залежить від жанру. Як бути з видатними кінокартинами, які значною мірою створили саме діалоги, музику? Головне, щоби все було в міру. Ти знаєш, у сценаріях телефільмів часто продюсерською рукою безжально викреслюються ті шматки, в яких ніхто не говорить. А шкода, адже, окрім розмов, у фільмі має бути ще й повітря.

«Нам потрібно більше приводів пишатися собою»

— Що ти можеш сказати про останні зняті в Україні фільми?

— Я з нетерпінням і острахом чекаю на новий фільм Олеся Саніна про розстріляних кобзарів. Я знаю, скільки всього в той фільм було вкладено, які люди, яка техніка були задіяні. І я так щиро хочу, щоби глядача (і мене теж) цей фільм вразив, бо всім нам дуже бракує можливостей пишатися українським кіно.

— З інтересом дізналася, що ви з чоловіком минулого року долучилися до видання англомовної книжки про Україну Awesome Ukraine, мета якої —  представити нашу країну без пафосу, з іронією та зі здоровим патріотизмом. Якою тобі відкрилася Україна після цього проекту?

— Україну дуже складно втиснути у сто якихось символів. Книга вийшла англійською, має вийти російський переклад, але, як на мене, варто було б видати цю книжку й українською. Ми стільки всього про себе не знаємо! Ось Емір Кустуриця назвав фільм «Тіні забутих предків» найкращим фільмом з усіх, які він коли–небудь бачив, а чи всі українці бачили це кіно? Я просто закохалася в особистості балетного танцівника Сержа Лифаря, спортсмена–борця Івана Піддубного, відкрила для себе існування Ан–225 «Мрія», стільки всього дізналася про українську дерев’яну архітектуру, вперше свідомо роздивилася живопис Миколи Пимоненка… І мені так приємно, що все це — наше, що у нас так багато всього цікавого, видатного, самобутнього. Ось чому нам так потрібні такі книги і фільми, які допоможуть нам пишатися собою.

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Цілик — поетка, прозаїк, режисер.

Народилася 1982 року в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кінематографа і телебачення ім. Карпенка–Карого. Працювала в рекламному бізнесі. Авторка поетичної збірки «Ці» і двох книжок прози «Післявчора» та «Родимки». Як режисер зняла два короткометражні фільми — Blue hour (2008) та «Помин» (2012). Останній фільм було показано на цьогорічному Берлінському міжнародному кінофестивалі. Працює також як поет–пісняр. Пісні на її слова виконують «Бумбокс», «НеДіля», Антоніна Матвієнко, «ДіО.фільми», Міра, Тетяна Піскарьова та ін. Чотири роки тому разом із чоловіком, письменником Артемом Чехом, переїхала до чернігівського села Мрин, де народила сина Андрія й дописала останню книжку прози.