Той, що вірив у наше воскресіння

У березні українці вже традиційно відзначають Шевченківські дні (9—10 березня), однак не менш важливими в історії України є й дати 15 березня — проголошення незалежності Карпатської України — та 17 березня — день народження її президента Августина Волошина.

«Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти СРСР»

Після вступу радянських військ до Праги ректора Українського вільного університету Августина Волошина заарештували і перевезли в Москву в Лефортовську в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71–річний Августин Волошин відмовився співпрацювати з комуністами. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, його, громадянина Чехословаччини, притягнули до кримінальної відповідальності за абсолютно абсурдними звинуваченнями.

«Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу», — записано першим пунктом у списку його «злочинів». У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало: ув’язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому волі, боронив українські мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В СРСР цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом і знищити її.

Врешті численні тортури людини похилого віку призвели до смерті. Місце поховання Августина Волошина — невідоме. Тільки зі здобуттям Україною державної незалежності ім’я професора, отця Августина Волошина посіло достойне місце в переліку Героїв українського народу. 15 березня 2002 року указом Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно звання Героя України (посмертно). Улітку 2008 року на Верецькому перевалі відкрили меморіал «Усім героям, які пожертвували своїм життям за незалежність, свободу та процвітання України».

На жаль, через замовчування історичних подій впродовж тривалого часу для багатьох українців життя і діяльність Августина Волошина та боротьба за створення Карпатської України залишаються білими плямами.

Угорські «університети»

Він народився 17 березня 1874 року в селі Келечин, що на межі Закарпаття і Галичини. Батько з дитинства прищепив синові любов до рідної мови, а мати прищепила Августинові засади християнської моралі та співчуття до бідних і знедолених. Згодом ці ідеї червоною ниткою пронизуватимуть педагогічні праці отця Августина Волошина. Свої враження про перші роки життя він описав у вірші «Моя родина», в якому оспівав невелике село Келечин, де «жив отець милий», де з уст «солодкої матері» він почув рідну мову.

В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883—1892 роках, викладання велося угорською мовою. За спогадами письменника Василя Гренджі–Донського, з дитячих літ він «по–мадярськи мало знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі». Не користувалися там і українськими книгами, однак заради майбутньої кар’єри Августин не зрадив ні мові, ні вірі батьків. Навчання продовжив у Будапешті на теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув звання професора математики та фізики, а 1897 року одержав диплом учителя народних шкіл. Того ж року Августина Волошина висвятили на священика. З 1900 до 1917 року працював професором Ужгородської вчительської семінарії, а з 1917 до 1938 року — її директором. Як наголошує знавець історії Закарпаття Григорій Дем’ян, отець Волошин, крім української і угорської мов, блискуче володів грецькою, латинською, німецькою, чеською, словацькою, сербською, російською, староболгарською мовами.

До 1918 року Закарпаття входило до складу Австро–Угорської імперії. А точніше до угорської її частини — так званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні порядки, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації. «Малі народи» всіма силами чинили опір асиміляції. Проблема національної ідентифікації гостро стояла і для українців. Зокрема, угорська влада вимагала перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Августин Волошин рішуче виступив проти таких планів. 1915 року в Будапешті на нараді керівників єпархій у присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів він сказав: «Обвинувачую тих греко–католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу в історії якої ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам, москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... У нашій державі жиди, серби, румуни і цигани можуть уживати своєї абетки. Але «патріотичні добродії» вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт». Кирилицю для українців було збережено.

Просвітянин, письменник, політик

Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини — країни, що стала на демократичний шлях розвитку. Тож українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали сприятливі умови для національно–культурного життя.

Августин Волошин докладав великих зусиль для утвер­дження в краї української літературної мови. За його ініціативою 1920 року заснували товариство «Просвіта», а наступного року в Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським. Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою «Народне читання». Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин.

За підрахунками Юрія Бор­жави, автора праці «Від угорської Русі до Карпатської України», товариство «Просвіта» проводило роботу у восьми філіях. У його складі значились 235 книгарень, 146 театральних гуртків, 96 хорових колективів, 48 спортивних осередків. А головний театр «Просвіти» поставив 289 вистав.

Августин Волошин написав і видав власним коштом 42 книги, здебільшого підручники і посібники для народних шкіл. Книги були написані доступною мовою і мали широкий попит, на них виховувалося кілька поколінь закарпатців. Блискуче виявив він себе і на письменницькій ниві. Перу Волошина належать драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», «Фабіола», «Князь Лаборець», «Сон срібної землі». Останню — в чеському перекладі — мав у своєму репертуарі провідний театр Праги. Про Августина Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були вилучені з обігу й, на жаль, i досі не перевидані.

Розуміючи, що основа політичної незалежності і культурного розвитку — в економічному відродженні Закарпаття, Августин Волошин разом з однодумцями зініціював створення Підкарпатського банку, низки фабрик та кооперативів. Як політик заснував Народно–християнську партію, від якої його обирали послом до чехословацького парламенту в 1925—1929 роках.

«Ми віримо у великий український народ»

1938 року з мовчазної згоди західних держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність, надав українцям Закарпаття право на самовизначення. Карпатська Україна стала автономним краєм з власним урядом і сеймом. На виборах українські організації отримали підтримку 86 відсотків місцевого населення. 26 жовтня 1938 року автономний уряд Закарпатської України однозначно оголосив про свою національну належність. Виступаючи в Хусті на велелюдному вічі, Августин Волошин сказав: «Ми віримо, що великий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги наклали на нас пута, знов садили нас в тюрми».

15 березня 1939 року сейм Карпатської України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом Августина Волошина. У промові він сказав: «Боже Провидіння дозволило мені відкрити перший Сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка:

Встане Україна,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти...

Висловлюю глибоку вдячність Богові, що дозволив дочекатися нашого великого свята, що є святом цілого українського народу. Дозволив нам — найменшій частині українських земель — бути вільними. Від національної загибелі врятувала нас глибока віра в наше національне воскресіння». Було прийнято конституційний закон, згідно з яким українську мову оголошували державною, затверджували герб «Тризуб» та гімн «Ще не вмерла Україна». За допомогою старшин Організації українських націоналістів у краї формувалися збройні сили «Карпатська Січ».

Окупанти угорські й радянські

Однак Гітлер визначив для Закарпаття іншу роль. Воно стало розмінною монетою в затягуванні Угорщини в профашистський блок. У березні 1939 року, коли фюрер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши решту її території, він помахом руки дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. Керівник Угорщини Міклош Горті звернувся до солдат: «Уперед до нашого тисячолітнього кордону, до вершин Карпат...» І 40–тисячне угорське військо рушило на Закарпаття.

З перших годин угорського вторгнення частини «Карпатської Січі» вели криваві бої. На Красному полі під Xycтом загинули сотні українців. Велика кількість січовиків полягла в інших місцях — зокрема на Верецькому перевалі, в урочищі Бескид. 18 березня 1939 року закарпатське військо залишило Хуст. Маленька Карпатська Україна перестала існувати. Уряд Волошина, втративши контроль над ситуацією, виїхав в еміграцію.

Августин Волошин поселився в Празі, працював в Українському вільному університеті, де йому присвоїли звання професора педагогіки. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедрою до продекана філософського факультету і нарешті став його ректором.

Коли радянські війська вступили в Європу, близькі до Волошина люди радили йому виїхати з Праги ще далі на Захід, поки, мовляв, не пізно. Він відмовився. Говорив: «Усе, що я зробив, було на користь Закарпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди». Як і багато інших діячів того часу, що жили за межами Радянського Союзу, Августин Волошин не уявляв усе страхіття і підступність комуністичного режиму. Його аргументи абсолютно не сприймали Сталін і керівники НКВД та СМЕРШу. Для них будь–який український громадський чи державний діяч підлягав знищенню.