Українська зачистка сучасного мистецтва

Свого часу редакція харківського нонконформістського журнальчика «Гігiєна» на чолі з автором–редактором сих рядків проводила акцію під назвою «Культуру не відчистиш». При цьо­му мався на увазі вітчизняний аналог візуального мистецтва, глибоко заангажований в іноземних запозиченнях. І чи варто казати, що далі банальної п’янки справа в учасників акції не пішла? Натомість ревізійно–асенізаційна естафета, підхоплена київськими мистецтвознавцями Глібом Вишеславським і Олегом Сидором–Гібелиндою, виявилась набагато успішнішою за камерні спроби їхніх слобідських колег.

Ошатний словник майже на півтисячі крейдовано–ілюстрованих сторінок із назвою «Термінологія сучасного мистецтва» — це не просто спеціалізоване видання для екзальтованого студентства і кураторів–неофітів, це справжній роман з історією вітчизняної культури 1980—90–х років. На тлі захопливої розмови про те, яким вишуканим будяком росло–виростало на українському мистецькому полі неоковирне «сучасне мистецтво», автори пропонують дбайливо зібрану, професійно впорядковану і детально прокоментовану модель власного бачення проблеми. Чи пак те, без чого неможливе розуміння, сприйняття і подальше вивчення історії сучасного мистецтва. Тобто вивчати його можна хоч за «Великою радянською енциклопедію», хоч за «Словником термінів московської концептуальної школи», але все одно це буде страшенно далеко від «живого» життя, що знаходить місце не лише у художніх практиках сучасного візуального мистецтва. Натомість першість «Термінології...» полягає у тому, що спирається вона не лише на іноземні джерела, а здебільшого на вітчизняні матеріали. Які вони, спитаєте ви, і будете неабияк здивовані.

Справді, традиції вигадування неоковирних «гнилих буратін», «метафізичних хаток» і «пітного брідо», притаманних історії російського концептуального мистецтва останніх десятиліть, автори нашого словника протиставлять суто вітчизняний продукт інтелектуальної перегонки смислів. Попри загальновживані терміни («постмодернізм», «абстракціонізм», «субкультура»), до книги увійшли авторські новотвори («кретинічний реалізм», «тихий живопис», «сире мистецтво»), а також неологізми і жаргонізми з поля ну дуже сучасних, але безперечно українських малярських практик («лайно–арт», «дуп–арт», «несмачне мистецтво»).

До речі, саме «сучасне мистецтво» визнається авторами збірки за «термін вкрай невдалий», і це не дивно як для цього явища — примату голої ідеї над класичною формою. Іноді якщо на картинку сучасного художника не почепити цінник і не прочитати про нього лекцію, то вона взагалі не буде ідентифікуватися як предмет мистецтва. Ось чому потрібні видання на зразок словника Вишеславського і Сидора–Гібелинди. Класичну мастурбацію в басейні, виклик президента на боксерський поєдинок і кусання за ноги перехожих в образі людини–пса ще можна встигнути пояснити, поки за хуліганство не замели. А що робити, коли коментаря немає і робочі викинули на смітник двометровий кактус–скульптуру, який художник створив на муніципальну стипендію?

Отже, у словнику, зокрема, описані легендарні мистецькі скандали і призабуті художницькі барлоги, українська мистецька діаспора у Москві, київський і західноукраїнський постмодернізм 80–90–х, а також клуби мистців у Києві 60–х. Ну, а жанрово–стилістична палітра мистецького життя представлена на прикладі таких іменитих художників, як Галина Севрук і Іван Марчук, Анатоль Федірко і Володимир Костирко, Петро Бевза і Юрко Кох, Ілля Чичкан і Арсен Савадов, Віктор Сидоренко і Сергій Братков, Борис Михайлов і Олег Кулик, Арсен Савадов і Тиберій Сильваші, не кажучи вже про Василя Цаголова, Олександра Ройтбурда і Олександра Гнилицького.

Причому навіть стиль опису в «Термінології...» не суто енциклопедичний, а з живописними стрибками в авторську гречку. Наприклад, «сире мистецтво», виявляється, — це «напрямок у творчості Груші Столбченка з поч. 1990–х рр., коли автор оригінального, ним же вигаданого жанру «пєцки» був виголошений «українським Дюбуффе». Ви знаєте, що таке «пєцки»? Вам відомо, хто такий Дюбуффе? Тоді весела подорож у світ українського сучасного мистецтва з сороміцькими картинками і незнайомими словами — саме до вашої уваги. Тобто для публічного вжитку, чи пак «широкого загалу читачів», як зазначено у передмові до цього ошатного тому.