Село генія

З невеликого села Москалівка Лановецького району Тернопільщини Іван Марчук, майбутній народний художник України і лауреат Шевченківської премії, поїхав підкоряти світи зовсім юним, відразу після закінчення семирічки. Відтак жив і у Львові, і в Києві, і в заокеанських мегаполісах. Із приходом слави та визнання міг узагалі обрати для проживання будь­яке з найкращих місць у світі. Однак не залишає Україну. І ніщо не применшило його любові і потягу до рідного села. Навіть тепер, коли там уже не залишилося нікого з рідних і навіть батьківської хати, Іван Степанович буває у Москалівці дуже часто. І не просто буває, а й бере активну участь у розвитку села. Любов Москалівки до земляка­генія взаємна. Недарма ж саме там з’явився перший у світі музей Івана Марчука.

Біля витоків історичної річки

Щоб встигнути того ж дня повернутися, я виїхала з Тернополя о сьомій ранку. Майже дві години автобус іде до райцентру, там пересадка на інший «бус» — і ще хвилин сорок до Москалівки. У досить незручному місці вона знаходиться, далеко як від обласного та районних центрів, так і від головних автошляхів, майже на кордоні з сусідньою Хмельниччиною. Однак має село й важливу географічну символіку — неподалік витоки історичної для України річки Збруч, по якій довгий час проходив кордон між країнами та імперіями. Після проведення меліоративних робіт річка стала дещо коротшою, тож зараз починається трохи північніше. Раніше ж «стартувала» з джерел у селі Зелена Криниця, яке згодом увійшло до складу Москалівки. Тепер «Зеленою криницею» називається дитячо­юнацьке козацьке об’єднання місцевої школи.

Сьогодні Москалівка, де мешкає трохи більше півтисячі осіб, фактично не розвивається. Окрім мінімальної інфраструктури, тут діє ще тільки єдине невеличке сільськогосподарське підприємство. Тож люди виживають, хто як уміє, — як у більшості українських сіл. Однак «забутою Богом» Москалівку аж ніяк не назвеш. Бо неможливо назвати так село, де є настільки потужний центр духовного розвитку для дітей та юнацтва. Але про нього — дещо пізніше.

«Моя ностальгія — село. Мої корінчики — Москалівка»

Це — слова самого Івана Марчука. Народився він у Москалівці 12 травня 1936 року в багатодітній сім’ї. Батько Степан Мартинович був майстром на всі руки, а особливо вдавалося йому ткання килимів. Займалася цим і мама Наталія Орламівна. І хтозна, чи не ще тоді, коли малий Іванко зачудовано спостерігав, як твориться руками батьків краса зі звичайних ниток, зароджувався унікальний стиль майбутнього геніального художника, що він його назвав напівжартома «пльонтанізмом», бо зображення наче сплетені з ниток. «Пльонтанізм органічно виріс із моєї творчої невситимості і з того, що до мене цього ще ніхто не робив, — розповідав митець. — Все моє дитинство супроводжували нитки. Батько ткав килими, мама вишивала, я допомагав». Степан Мартинович і малювати сина навчав по­особливому, «по­ткацьки». Починаючи виготовляти килим, він спочатку робив спеціальну розграфку. Відтак й Іванкові, щоб легше було відтворити зображення, радив розграфлювати аркуш паперу на квадратики. А взагалі у ті важкі повоєнні часи часто не було ні на чому, ні чим малювати. Тож усю палітру фарб малому художнику не раз заміняв один хімічний олівець, від якого «язик ставав, як сушена слива».

Згадуючи, яким був Марчук у дитинстві, літні односельці кажуть, що дуже любив природу — завжди зачудовано роздивлявся­милувався деревами, квітами, хмарами. У школі вчився добре, причому давалися йому не лише гуманітарні предмети, а й математика. Любив читати, а ще був дуже працелюбним, відповідальним і дисциплінованим, ніколи не дозволяв собі не вивчити уроки.

Після закінчення семирічки хлопець поїхав вступати до Львівського училища прикладного мистецтва, після чого більше у Москалівці не проживав. Зараз там уже й нікого з родини Марчуків не лишилося — одні померли, інші виїхали. Так вийшло, що не залишилося навіть батьківської хати. «На жаль, її не вдалося зберегти, — каже Галина Поплавська, педагог­філолог Москалівської школи та керівник музею славетного земляка. — Одна із сестер Івана Марчука, виїжджаючи з села, продала будинок зовсім чужій людині, тож втручатися в долю чужої приватної власності ми не мали ніякого права. Врешті­решт хата просто розвалилася, залишилася тільки криниця. Ми її почистили, привели до ладу, і хоч таблички там ніякої не встановлено, всі її так і називають — «криниця Марчука». І сам Іван Степанович постійно туди приходить, на рідне подвір’я».

Зате є в Москалівці ціла вулиця імені знаменитого художника, причому не абияка, а центральна. Такий подарунок вирішили зробити земляки з нагоди його 75­річчя. Саме на ній розташована школа, а в її приміщенні — перший і поки що єдиний музей Івана Марчука.

Екскурсії ведуть школярі

Як відомо, у 2004-­му в Києві, неподалік Андріївської церкви, в урочистій обстановці було закладено перший камінь під будівництво музею Івана Марчука. Мав він бути красивим, великим, iз багатьма виставковими залами і спеціально обладнаним майстер­класом — словом, щоб не було перед цілим світом соромно. Але не склалося (що й не дивно для наших реалій), там досі нічого не збудовано. А от у рідному селі музей Івана Марчука працює майже три роки. Нехай він скромний і складається лише з двох кімнат, зате в кожній дрібничці відчуваються тут душа, любов і шана, що їх вклали у цю справу педагоги­ентузіасти. І передусім — згадувана вже Галина Мефодіївна та її чоловік, директор Москалівської школи Юрій Мар’янович Поплавський.

«Почувши про наш задум, Марчук спочатку не хотів, але потім поступово перейнявся і багато в чому допомагав, радив, — розповідає Галина Поплавська, — навіть якого ко­льору краще зробити стіни і як мають висіти картини. Вважаю, дуже добре, що музей створено ще за життя художника, бо інакше як би ми знали про ті його побажання?».

Кажуть, художник аж заплакав від розчулення, коли дивився під час відкриття музею інсценізацію школярів про власне дитинство. Мене ж приємно вразило, як діти ведуть екскурсію. Так­так, екскурсоводами в музеї Марчука є учні школи, яких до цього серйозно готують, знайомлячи попередньо навіть з основами мистецтвознавства, самі ж екскурсії нагадують театралізоване дійство. До речі, переглядала я і учнівські реферати на теми творчості Івана Марчука — їх рівень досить високий як для сільської дев’ятирічки. Написані на базі ще зовсім молодого музею вже й перші наукові роботи. Розроблено цікавий урок розвитку мови для п’ятикласників по опису пейзажів за картинами художника. Діє у школі й художньо­краєзнавчий гурток, де вивчають особливості образо­т­ворчого мистецтва взагалі, розвиток його на Тернопільщині і, звичайно ж, творчість славетного художника­земляка. Постійно приїжджають до Москалівки по досвід і педагоги з інших шкіл району й області. Тобто музей, окрім своєї головної функції, став своєрідним центром духовного розвитку. Бере активну участь у його діяльності й Іван Марчук. Ось проводив, приміром, майстер­клас для вчителів образотворчого мистецтва цілого району. Переймається він і потребами школи. Перші комп’ютер і ноутбук з’явилися в навчальному закладі завдяки Марчуку.

«Наче за натхненням сюди поспішає»

«Іван Марчук приїжджає в село часто, і передусім поспішає до школи, — каже Юрій Поплавський. — Діти і вчителі завжди йому дуже раді, вони багато спілкуються. А під час канікул ми з дітьми їздимо в гості до Івана Степановича в його київське помешкання чи хату під Каневом на Чернечій горі. Для дітей це завжди надзвичайна подія, і він щиро тішиться. Декому з наших випускників спілкування з великим художником допомогло свій професійний шлях обрати. Як Роману Дивчуку, який вступив до інституту прикладного мистецтва».

Добрий, щирий, розумний, справедливий. Любить пожартувати. Вміє відстояти свою думку. Доступний і дуже простий. «Не відчувається в ньому ніякої «зірковості», бо є цілком самодостатнім і не має потреби вивищувати себе над людьми». Таким бачать односельці свого Генія. Кажуть, коли приїжджає, то на місці майже не сидить — ходить селом, дивиться, спілкується, фотографує. Одного разу довго роздивлявся... звичайні гарбузи на городі, бо якісь особливі кольори там побачив. От тільки малює тут дуже рідко — часу не вистачає. Наче передусім за натхненням і снагою поспішає до рідного села.

А ось — щирі зізнання самого художника: «Мій ідеал — річка під горою і щоб город виходив до річки. Нічого нема кращого, ніж мальовниче село над рікою!». Чи не про Москалівку це?

ТОПОНІМИ

У Москалівці заперечують зв’язок її назви з «москалями», солдатами колишньої російської армії. Аргументують тим, що перша письмова згадка про село датована 1582 роком, а це набагато раніше, ніж на західноукраїнських теренах з’явилися ті самі «москалі». Тож дослідники місцевої історії сходяться на думці, що назва найстарішого у районі села, най­імовірніше, походить від прізвища чи прізвиська першого поселенця.