«Коли ми починали — були молоді та дурні, зараз — старі й мудрі»

Коефіцієнту корисної дії народного артиста України Георгія Делієва може позаздрити більшість його колег iз творчого цеху. Нещодавно він запрошував своїх шанувальників на виставку графіки та живопису «За межами сили тяжіння», що проходила в київському Музеї гетьманства, а 29 березня розпочинається третій фестиваль клоунського мистецтва «Комедіада». У рамках фестивалю відбудеться відкриття першого у світі Посольства гумору, а напередодні одеський «Дім клоунів» відзначить перше десятиріччя.

«Театр, зведений з нашої позитивної енергії»

— Георгію, десять років тому ви нарешті отримали своє приміщення...

— Так, напівзруйнований старий кінотеатр, який перебудували, в буквальному розумінні своїми руками. Економили кожну копійку, вкладали свої кошти. Дехто із нас, і я в тому числі, за першою освітою — архітектори. Що, як ви розумієте, також прислужилося справі. Цей театр зведений iз нашої позитивної енергії. Ми його відкрили десять років тому якраз на День театру і щороку робили щось новеньке. Це або прем’єра вистави, або якийсь унікальний капусник... А три роки тому сіли, подумали і вирішили здійснити давню мрію — зібрати кращих клоунів світу, наших друзів і привезти їх в Одесу. А щоб показати їх не лише одеситам, а й гостям міста, то, відповідно, треба було захопити Гуморину, День дурня. Так розпочався наш фестиваль. Наступного року ми його повторили, а цього року проводимо вже третю «Комедіаду». Не буду скромничати і скажу, що з року в рік наш фестиваль проходить усе краще і краще. Артисти, які приїжджають, говорять, що це найкрутіший фестиваль із тих, на яких їм вдалося побувати. А переможці «Комедіади» взагалі називають її путівкою в життя: вони отримують гарні контракти, престижні запрошення, їх кличуть на інші фестивалі... Так володар гран–прі другого фестивалю комік–група «Еківокі» на фестивалі в Монте–Карло взяла «бронзу», Юлія Домашець, яка у нас стала «Сміхачем вищої категорії», отримала контракт на роботу в Німеччині, а згодом перемогла на фестивалі «Золотий клоун» в Італії ....

— Це молодь, а як до вашої «Комедіади» ставляться класики жанру?

— Хедлайнери, монстри клоунади, які вже мають певні досягнення в клоунському мистецтві, також приїздять до нас із величезним задоволенням. Бо в нас справді дуже гарна атмосфера. Наш театр невеликий, 330 місць, тож на вистави потрапляють ті, хто встигає купити квитки. У цьому році хочемо розширити нашу аудиторію, щоб на фестивалі змогли побувати ті люди, що приїдуть на Гуморину. І щоб вони також змогли насолодитися творчістю Лео Бассі, якого можна побачити хіба що в Барселоні, Парижі чи інших столицях світу...

— Не плануєте охопити своєю «Комедіадою» Київ? Ми теж хочемо подивитися на видатних мімів сучасності.

— Ми думаємо про це. Гадаю, з часом до цього прийдемо... Але наразі це неможливо через те, що немає належного фінансування. І наша «Комедіада» відбувається винятково заради любові до мистецтва. А це дуже кулуарний вид мистецтва. Не рок–музика, не поп–музика, не антрепризний театр... Шанувальників цього жанру і тих, на кому воно тримається, дуже мало. Але вони справжні і дуже віддані. До того ж Одеса — це ще й лабораторія клоунського мистецтва. Так що ми плануємо розширятися і в межах цього міста. Наступного року, напевне, братимемо вже більші майданчики, на тисячу місць. А програму, вже накатану, можна буде потім везти і до Києва, і до Москви.

«Нас публіка зараз любить навіть більше, ніж раніше»

— Цього року ви відзначаєте десятиріччя «Дому клоунів», наступного матимете ще серйозніший ювілей — 30–річчя комік–трупи «Маски»...

— Так. У своєму театрі зробимо гучний хеппенінг — це сто відсотків. Це наш дім і потрібно святкування організувати так, щоб комфортно було, у першу чергу, нам. І, звісно, нашим глядачам. У нас є такі глядачі, які дивилися всі вистави по кілька разів. А ще я веду перемовини з Олексієм Митрофановим, це продюсер «Масок», з яким ми працювали в 90–х роках по телебаченню: хочемо цієї осені, а потім захопити зиму наступного року, організувати наші виступи в Москві та інших містах Росії. Можливо, заїдемо до наших колег «Лицедіїв» — ще й там відзначимо ювілей.

— Георгію, а чим ваш глядач зразка 1984 року відрізняється від глядача сьогоднішнього?

— Тоді всі ми жили в Радянському Союзі, i свідомість тих людей дуже відрізняється від свідомості наших сучасників. Тоді була дуже затребувана політична сатира. Ми цим не займалися. У нас завжди були загальнолюдські теми... Ми створили театр на основі філософії театру «Лицедії», але зі своїм обличчям. Якщо у Слави — це театр поетичний і ліричний, м’який, то у нас — більш жорсткий, агресивний, можливо, навіть цинічний. Шодо деяких серйозних речей, стереотипів, які ми руйнували. Такий хуліганський театр, що не мав кордонів, насичений гегами, репризами, в якому персонажі конфліктують, ображають один одного... Постійна трагедія на сцені, яка потім перетворюється на комедію... Такі парадокси публіка тоді не дуже сприймала, бо не надто розуміла. Виховання, та ж свідомість, про яку ми говорили... А потім минув час, і в 90–х роках раптом це отримало успіх. Значною мірою — на телебаченні, в «Маски–шоу».

— А як же закордонний глядач, з іншим вихованням й іншою свідомістю? Ви тоді їздили на гастролі — там вас розуміли?

— Там тоді була зовсім інша публіка, її легко було розсмішити. Європейці чи американці були, звісно ж, набагато розкутіші, ніж ми тоді. Їх не потрібно було якось готувати, наших же треба було хвилин 15 «розкачувати», аби вони налаштувалися на відповідну хвилю і дозволи собі посміятися. Сьогодні ж інформація відкрита, люди завдяки сучасним ЗМІ знають, що відбувається у світі, яка є культура, мода, у тому числі й гумористична... Дуже чіткі позиції мають стандарти, в основному телевізійні — скетч–шоу, камеді–клаб... Тобто, є певні формули, за якими працюють різні канали, колективи, окремі артисти. «Маски» ж і сьогодні залишаються продуктом унікальним. Репертуар нашого театру також унікальний. Переважно — це п’єси Бориса Барського, які написані спеціально для нашого театру і які ніхто більше не ставить. Напевне, через те, що в його п’єсах багато ремарок, розрахованих на режисера Георгія Делієва і акторів «Масок». Нас публіка зараз любить навіть більше, ніж раніше. Все через те, що тоді на глядачів у нас не вистачало часу — ми знімали серіал, а театр творили великими мазками. Сьогодні маємо можливість більш скрупульозно занурюватися в театр, у тонкощі цього жанру і вже, так би мовити, плести мереживо. Коли ми починали — були молоді й дурні, зараз — старі й мудрі. Тоді нас ніхто не знав, ми брали своєю впевненістю, вмінням не звертати уваги на якісь провали, невдачі. Зараз є певна репутація, якою ми можемо користуватися.

— Як часто траплялися випадки, що глядач на виставах «Масок» реагує неадекватно — не сміється?...

— Постійно таке доводиться спостерігати: сидить чоловік і дивиться на все, що відбувається на сцені, з дерев’яним обличчям. Буває, що й виходять із зали. Рідко, але буває: піднімаються просто під час вистави і демонстративно прямують на вихід. Якщо ми можемо відреагувати на це якоюсь влучною імпровізацією, репризою — то зал завжди підтримує дуже жваво. Експромти взагалі сприймають позитивно, навіть iз такого приводу. А буває, просто не звертаємо уваги — ну вийшла людина, то й вийшла.

«Хочу, щоб режисер розкривав мої нові якості. Кірі Муратовій це вдається»

— Незабаром на екрани виходить нова стрічка Кіри Муратової «Вічне повернення. Кастинг», у якій ви, вже, можна сказати, за традицією, виконали одну з головних ролей...

— Так, і фільм мені сподобався, там дуже цікаві акторські дуети. У кожній своїй картині Кіра Муратова щось шукає, винаходить якісь нові форми. Мені дуже подобається з нею працювати. Коли я працюю як режисер, мені імпонують актори, які можуть запропонувати якусь ідею, а як актор — хочу, щоб режисер розкривав якісь мої нові якості. Кірі Муратовій це вдається.

— Ви працювали також із закордонними режисерами. Пригадуєте «Дванадцять стільців» Ульріке Оттінгер, де ви зіграли Остапа Бендера?

— Звісно, я навіть був на прем’єрі в Берліні. Картину представляли на Берлінале, я так хвилювався, а все пройшло просто прекрасно. В Берліні «Дванадцять стільців» сприйняли блискуче. Фільм з успіхом показували також у Нью–Йорку, Парижі, Лондоні — взагалі це фестивальний фільм. Хоча в Києві на «Молодості» він провалився. Я навіть пам’ятаю, як люди виходили із залу цілими компаніями. Але цьому були свої пояснення. Картина триває три з половиною години. До того ж сеанс поставили пізно, і народ поспішав на останній поїзд метро. Але це справді дуже своєрідний фільм, його треба віднести до категорії артхаусних картин і відповідно сприймати. Ну от така ця Ульріке Оттінгер, знімає таке дивне кіно. Я своєю роллю не розчарований. Те, що від мене залежало, я зміг реалізувати. У будь–якому разі, мої побоювання, що можуть бути якісь повтори з Остапів Бендерів радянського кінематографа, не справдилися. У моєму виконанні це зовсім інший Остап.

— Чи працюєте зараз над кінопроектами як режисер?

— Це дуже болісне запитання. Сценарій є, але гроші на кіновиробництво знайти надзвичайно складно. Якщо раніше було достатньо мати гарний сценарій і якісь зв’язки, то зараз треба створити «обгортку» картини, візуалізувати майбутнє кіно — зняти якісь кінопроби, сцени, зробити розкадровку, показати, що вже якісь гроші є... І багато іншого такого, чого я робити не вмію і не люблю. Точніше, я навіть намагався це робити, але у мене не вийшло. Так що зараз і надалі шукаю партнерів. Як актор іноді знімаюся в серіалах — кличуть грати бандитів, ментів, чоловіків, які зраджують своїх дружин. Відгукуюся не на всі пропозиції, погоджуюсь чи не погоджуюся тільки після того, як прочитаю сценарій.

ЗА ЛАШТУНКАМИ

Про релакс, сигари та Нью–Йорк

— Георгію, у вас дуже активне творче життя: ви займаєтеся живописом, знімаєтеся в кіно, ставите вистави, граєте на сцені, проводите фестивалі, співаєте–танцюєте... А чи можна взагалі і як часто спостерігати таку картину: Делієв з сигарою чи келихом вина у кріслі біля каміну?

— Сигари я не палю років п’ятнадцять. Вино не п’ю, алкоголь узагалі не вживаю. Камін у мене є, але він димить. Так що точно такої картини ви не побачите. Але я знаю інші комфортні положення тіла й інші рецепти душевних приємностей. От у мене на третьому поверсі велика майстерня і там є велика дискотечна куля, дзеркальна. Попрацюю, а потім можу ввімкнути музику, запустити цю кулю — і лежу, релаксую. Люблю собаку гладити, теж, знаєте, дуже приємне відчуття, таке ж, як дивишся на палаючий вогонь. Можу іноді бездумно тупити в телевізор і клацати пультом, як звичайний обиватель.

— Ви завжди наголошуєте на тому, що дуже любите Одесу і нікуди з неї не поїдете, але якось обмовилися, що могли б жити в Нью–Йорку. Чому саме там?

— Мені подобається це місто. І я так гадаю, що зміг би там не лише жити, а й реалізуватися. Але я міг би жити і в Баден–Бадені — там теж почувався комфортно. Міг би жити в Бургундії. Можливо, навіть сидів би там біля каміну і навіть пив би вино. От у Великобританії мені було б складно — там клімат такий, для південної людини не дуже підходить. До речі, на Одесу дуже схожий Брайтон.

ДОСЬЄ «УМ»

Георгій Делієв

Актор, режисер, художник, сценарист, музикант.

Народний артист України.

Народився 1 січня 1960 року в місті Херсоні у родині вчителів.

Навчався в Одеському інженерно–будівельному інституті на архітектурному факультеті та Державному інституті театрального мистецтва на факультеті режисури естради.

У 1984 році працював у Ленінградському театрі під керівництвом В’ячеслава Полуніна «Лицедії». Того ж року був зарахований до ансамблю пантоміми та клоунади «Маски» при Одеській філармонії. Нині комік–трупа «Маски» — самостійна компанія, де Делієв донині працює художнім керівником, режисером, актором, автором.

Знімався у фільмах «Настройщик», «Мелодія для шарманки», «Чеховські мотиви» та багатьох інших.

Випустив музичні альбоми «Хулиган с большой буквы» (2005 р.), «Дубда» (2007) та «Небесный поезд» (2008).