«Мертвий» оживе у вересні?

      Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат, який не працював з 1995 року, відновить у вересні видобуток марганцевих руд найбільшого у світі родовища, якщо Фонд держмайна України втретє не зірве проведення зборів акціонерів.

      Ідеться про Великотокмацьке родовище, промислові запаси якого фахівці оцінили в мільярд із лишком тонн марганцевих руд. Програму з його освоєння науковці низки проектних інститутів обгрунтували ще на початку 70-х років ХХ сторіччя. П'ять копалень майбутнього гірничо-збагачувального комбінату мали видавати на-гора щонайменше дев'ять мільйонів тонн руди щороку. Першу шахту-двомільйонник гірники заклали влітку 1980 року між селами Сухоіванівка і Приморське, за кілька кілометрів від автомагістралі Харків—Сімферополь (Василівський район). Паралельно, обабіч Сухоіванівки, будівельники зводили висотні будинки робітничого селища.

      Напівпорожні, скажу вам, ці мікрорайони. За даними виконкому селищної ради, у «висотках» стоять порожніми близько п'ятисот квартир — майже кожна третя. За кількасот доларів тут можна придбати якщо не три-, то бодай двокімнатну квартиру. Однак ніхто не квапиться стати власником тутешньої нерухомості. Достатньо пройтися вулицями селища, поспілкуватися з тими, хто не подався на заробітки за кордон. Люди впевнені, що рівень безробіття у Степногірську близько 30 відсотків, — найвищий не тільки в Україні. «Європу обійти — такого не побачиш», — переконували мене співрозмовники на місцевому ринку. Його власник Віктор Дерибас каже, що тут отоварюється дві третини мешканців селища. Кількість робочих місць на цьому ринку — близько сорока. Тутешнього ринку вистачає, бо купівельна спроможність місцевих жителів вельми обмежена. Вони кепкують з програми боротьби проти бідності, розробленої держадміністрацією області. Мовляв, це вже не актуально; для Степногірська була б «до двору» програма боротьби із жахами. І переповідають історію спанієля Тома, який минулої зими став першою жертвою зголоднілих «останніх із могікан».

      «Кому голодно, а нам холодно, — бідкалася підприємець Світлана Янчаускас. — Свою квартиру ми опалюємо електрообігрівачами, а комунальна служба нарощує «борги»! І за куб води тариф — «з пальця висмоктаний»: дві гривні. Це втричі дорожче, аніж у Запоріжжі. За газ уже мовчимо...»

      Газ, до речі, у селищі взагалі зник після... відвідин Степногірська Президентом України. Було це в 1996 році. Тоді Леонід Кучма вирішив поцікавитися, чому ж це люди бідують на мільярдних покладах марганцевих руд.

      Ще в лютому 1981 року було піднято на-гора першу вагонетку. За кілька років по тому гірники Таврійського ГЗК щомісяця видобували близько десяти тисяч тонн руди. За часів радянської імперії розпочався регрес, який, на жаль, не потонув у хвилях незалежності України. Бо хто ж «правив бал»? Олігархи. Відтак, у 1995 році Мінпромполітики, опікуючись аж ніяк не державними інтересами, ухвалило рішення законсервувати копальню і ліквідувати Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат як нерентабельне підприємство. Лобісти цього абсурдного рішення, представляючи інтереси конкурентів перспективного комбінату (найвірогідніше — Орджонікідзевського і Марганецького ГЗК), зіткнулися з певним спротивом хіба що тодішнього запорізького «губернатора» Олексія Кучеренка. Фінал відомий: обласним головою (п. Кучеренка звинуватили у «надлишковому регіональному патріотизмі») став інший чоловік з «кучмівської обойми», а шахту залили водою. Степногірськ невдовзі зажив слави «мертвого селища» (у 1997 році, приміром, його бюджет становив, з розрахунку на одного степногірця, 120,6 копійки. Місто-супутник копалень, генеральний план розбудови якого передбачав інфраструктуру для 60 тисяч мешканців, нагадував корабель перед катастрофою.

      Обнадійливим був 2000-й рік, правління реформаторського уряду Віктора Ющенка. Вірогідність чималих прибутків від освоєння руд із високим вмістом марганцю зацікавила бізнес-структури. Уже навесні столиця мала низку проектів з реанімації «згвалтованої», яку кинули напризволяще попередні уряди, копальні. «Женихи»-інвестори розуміли, що Україна з її найбільшими покладами марганцевих руд має припинити імпорт марганцю з Габона і Австралії. Найспритнішим виявився донецький холдинг «Візаві»:до статутного фонду створюваного ЗАТ «Степнотехсервіс» він вніс 4,1 мільйона гривень, і в тандемі з місцевим держпідприємством, що свого часу реалізовувало вбивчий для копальні проект її консервації, став співвласником основних фондів ГЗК.

      Під час передачі майна на орбіті Степногірська несподівано «засвітився» консорціум «Металургія». Зроблено це було у вельми дивний спосіб: тільки йому Держкомгеології видав ліцензію на освоєння марганцевих руд Великотокмацького родовища. Інтереси консорціуму представляв Запорізький феросплавний завод.

      Спільної мови з «донами» запоріжці не знайшли. Степногірці вдарили на сполох, непокоячись перспективою катастрофи ще й екологічного плану. Запропонований запоріжцями спосіб гідровидобутку руди передбачав закачування кислот у свердловини, і перетворена у пульпу руда, як і власне кислота, мала пройти крізь три водоносні горизонти.

      Невідомо, якими технологіями мали намір реанімувати шахту інші претенденти — банк «Південний», Орджонікідзівський ГЗК і навіть одна російська фірма. Утім вони не квапилися ознайомити регіон зі своїми бізнес-планами. Мабуть, знали, що гарант де-факто дистанціювався від проблеми. Вельми швидко забув гарант і про відвідини Степногiрська. Про своє існування нагадали якось обнадієні гірники: як же так, пане Президенте? Ваші обіцянки виявилися порожніми; немає навіть начебто виділених восьми мільйонів гривень для підтримки «соціальних штанів» Степногiрська.

      Цей лист-докір навряд чи дійшов до гаранта. А ось почуте власними вухами у квітні 1999 року пана Кучму таки «дістало». Тодішній голова Василівської райдержадміністрації Микола Єременко, гадаючи, що Президент насправді хоче покарати «вбивць» перспективної копальні, персоніфікував тих, кого Президенту, мовляв, «нескладно знайти: вони там же — тусуються, міняються, однак лишаються в одній колоді, як гральні карти». «Виконробами ліквідації» Таврійського ГЗК районний голова тоді назвав Анатолія Кінаха, Валерія Мазура, першого заступника міністра промполітики Володимира Терещенка та ін. Леонід Кучма слухав дуже уважно. Наостанок особисто взяв у пана Єременка текст виступу, аби «розібратися конкретно». Розібрався — куди конкретніше: дуже скоро Миколу Єременка звільнили з посади голови Василівської райдержадміністрації.

      Нині від згадки про свій «нахабний наїв» Микола Іванович відмахується («Не треба про це!»). Хоча й не спростовує цього факту. У Степногірську сподівалися, що за віце-прем'єра Віталія Гайдука донецьке «Візаві» доб'ється більшого в доланні чиновницьких бар'єрів. На черговій прес-конференції у Запоріжжі глава держави вже не зізнавався у своїй необізнаності з приводу того, коли ж Україна перестане імпортувати те, чого за кілька десятків кілометрів від Запоріжжя — усім європам на заздрість.

      А й справді, коли ж? На запитання автора цих рядків заступник голови правління ЗАТ «Степнотехсервіс» Сергій Козаренко відповів дипломатично: «Дістатися до марганцевої руди нескладно. Проблема в іншому». Після кількахвилинних консультацій по «мобілці» пан Козаренко для «УМ» дещо-таки розсекретив. Сьогодні «Візаві» є власником контрольного пакета акцій (50,75 відсотка», однак без зацікавленої участі Фонду держмайна України копальню не реанімувати. Цікаво, що Запорізькому феросплавному донеччани, сподіваючись на співпрацю, продали частину акцій («І слава Богу, що менше одного відсотка!»). Виникла гостра потреба внести зміни до статутних документів, а для цього необхідно мати голоси двох третин акціонерів. За словами Сергія Козаренка, ЗАТ не змогло скликати загальні збори акціонерів упродовж двох років. Давали оголошення, запрошували, однак Фонд держмайна не приїжджав. Так було у вересні 2001 року, восени 2003-го. Тоді керівники ФДМУ посилалися на суперечливі рішення вітчизняної Феміди. Зокрема, Вищого господарського і апеляційних судів. І надсилали до Степногірська листи з попередженням про свою неучасть у зборах. І ось нарешті днями повідомили, що приїдуть на збори 10 вересня.

      Є надія, що у вересні акціонери таки зберуться у повному складі, принаймні так прогнозує пан Козаренко. Керівник має на увазі, звісно ж, Фонд держмайна, якому належить 49 відсотків акцій (голос феросплавників мало що важить). Чи ж розблокує відомство Михайла Чечетова проблему освоєння Великотокмацького родовища? Адже наприкінці минулого року Вищий господарський суд України змушений був розглядати касаційну скаргу ФДМУ на рішення судів інших інстанцій. Не виключено, це було зроблено для того, аби потім акцентувати увагу власника контрольного пакета акцій на потребі дочекатися рiшення суду.

      Позитив у тому, вважає Сергій Козаренко, що донеччани таки добилися ліцензії для «Степнотехсервісу» і можуть видобувати марганець. Копальню вже розконсервовано. Доки ФДМУ вирішує, хто ж буде другим співвласником шахти, «Візаві» проводить моніторинг підземних вод, підтримує у робочому стані систему електропостачання, помпи для відкачування глибинних вод.

      Припущення щодо розкрадання основних фондів у пік протистояння між «Візаві» й феросплавним заводом мій співрозмовник спростував: «Крани? Залізничні колії? Все на місці. Це ж наша власність, а хто себе обкрадатиме? На виплату зарплати використали мізер основних фондів».

      Нині на шахті працює близько сорока осіб. Колись було утричі більше, і робітнича їдальня, яка поросла нині бур'янами, була завантажена стовідсотково. Неподалік височить недобудований корпус шахтоуправління, «дітище» одного з народних депутатів, чиї капітали задіяні у приватизації Таврійського гірничо-збагачувального комбінату. Попри свої зв'язки, нардеп донині не зміг «розворушити» столицю на потрібне рішення. Чи стане вересень переломним? Відповідь на це запитання не знають і в Запорізькій облдержадміністрації. Заступник «губернатора» Олександр Сін навесні провів у Степногірську виїзне засідання обласної координаційної ради з питань розвитку підприємництва. Порадили влаштувати на вільному майданчику 20-гектарний авторинок — конкурента Запорізькому; близько сотні робочих місць з'явиться після створення українсько-турецького СП (турок Мамед алі Тельман взявся облаштувати у колишній казармі швейну фабрику). Шахту обласна влада обминає. Якось лячно, аби нинішнього голову облдержадміністрації Володимира Березовського не спіткала доля екс-«губернатора» Олексія Кучеренка чи районного голови Миколи Єременка.

      Над проблемою «чаклує» Київ. Точніше, ФДМУ. З Криворіжсталлю команда Михайла Чечетова «впоралася», тепер, дивись, руки дійдуть і до такої «дрібнички», як найбільші у світі поклади марганцевих руд. Аби якась дещиця й Україні перепала...

Андрій БАГНЮК.

Запорiзька область

Недобудований адмінкорпус шахти — «дітище» парламентарія.

Фото автора.