Пішов третій рік, відколи з київського цвинтаря «Берківці» було викрадено монумент з могили мого чоловіка, заслуженого тренера України Володимира Нагорного. Пам’ятник роботи народного художника України Юлія Сінькевича був занесений до Державного реєстру «Культурні цінності України» та простояв на цвинтарі 30 років і 5 місяців.
Незважаючи на те, що виконавці замовного злочину всім добре відомі, слідчі Подільського райвідділу міліції Києва від самого початку присвоїли справі статус «глухаря». У нас, сказали якось мені, люди зникають, що там якась скульптура... При цьому незалежні фахівці визначили зусилля, яке було прикладене, щоб зірвати бронзовий монумент вагою 230—250 кг з основи. Ця немала цифра дорівнює 11700 кг/сили. Висновок один: працював автокран, а враховуючи те, що на цвинтарі є своя потужна техніка і чужа на територію не заїжджає, неважко здогадатися, чиїх це рук справа. Від виконавців стежка обов’язково простягнулася б до замовників, яких так не хочуть викривати правоохоронні органи.
Хоч розслідування справи про викрадення монумента майже від самого початку перебувало під постійним контролем МВС, проте, як виявилося, два роки начальник Головного слідчого управління нічого про цей злочин і не знав. За два з лишком роки не відреагували правоохоронці ані на численні депутатські запити різних фракцій, ані на висновки та зауваження фахівців. Врешті, дійшовши думки, що монумент слід шукати поза межами країни, за розшук узявся робочий апарат Інтерполу в Україні. Ось тільки завчасно зроблений англійський переклад характеристик монумента бідолахи ніяк не можуть грамотно переписати у картку розшуку, а тому, за повідомленням відповідних структур деяких країн, цей ордер ніхто і не бачив.
Усiм відомо, що цвинтарі перебувають під охороною, а тому, згідно із Законом України «Про поховання та похоронну справу», кошти за заподіяні збитки відшкодовує та організація, яка не забезпечила належну охорону. Збитки за викрадений бронзовий монумент, що мав неабияку художню та історичну цінність, теж мали б бути відшкодовані у повному обсязі. Та не так склалося, як гадалося. Шевченківський районний суд м. Києва винайшов спосіб, аби обійти це стовідсотково позитивне на користь позивача рішення. Суд вирішив стягнути з відповідача заподіяну шкоду лише у частині виконання технічноливарних робіт, проігнорувавши художню частину — створення скульптурної композиції. Цікаво знати, з якої хмаринки вдасться ливарникам вилити монумент, якщо нема самої скульптури і не збереглася жодна її форма? Хто ж міг знати, що в Україні настануть такі часи, коли будуть безкарно обкрадати не тільки живих, а й мертвих.
Не забажала зрозуміти мої доводи позивача і трійка суддів Апеляційного суду м. Києва. Безглузде рішення суду першої інстанції залишилося без змін. Останнє слово було за касаційною інстанцією, але, не встигнувши отримати скаргу, суд не забарився видати ухвалу про відмову в її розгляді, підтримавши тим самим помилки своїх колег.
Слід зазначити, що надгробки ніколи не применшували значимість монументального мистецтва, а навпаки, звеличували його. Монументи надгробків — це певний пласт культурної спадщини, що дійшла до нас крізь віки. Саме з надгробків людство дізнається про видатних особистостей минулого. Шанобливе ставлення до цвинтарів свідчить про культуру країни та нації в цілому. Ставлення до культурної спадщини в Україні, до пам’яті предків — це складова частина нашої культури, а безкарне пограбування могил — свідчення нашого безкультур’я. Дехто вважає, що їх це не стосується, «їхня хата скраю». Вони не праві! Всі мають поховання родичів на захаращених, відданих на пограбування цвинтарях.
Неймовірно боляче бачити зруйновану, пограбовану могилу, але руки ще більше опускаються, коли безрезультатно оббиваєш пороги всіх можливих інстанцій у пошуках справедливості. Закон суворий, але це закон. Отож слідчі, які не викривають злочинців, прокурори, які прикривають слідчих, та «недотепи»судді, які не «розуміють» доводiв потерпілих, — не менші злочинці, ніж могильні крадії.
Чомусь у сучасній українській мові замість «цвинтар» вживається слово російського походження «кладовище» з відповідним коренем, що українською має перекладатися як скарб. Отож, доки правоохоронні органи будуть покривати один одного та злочинців, очікуючи чергові зірочки на погони за свою сумнівну роботу, а незрячі та глухі працівники Феміди — виносити відверто безглузді рішення, злодії можуть без вагань добувати скарби з надгробків на цвинтарях, викрадати дорогу серцю пам’ять.
Ольга СІНЬКЕВИЧ,
заслужений тренер України
