А зорі над ним тихі...

Сьогодні на Ваганьківському цвинтарі у Москві поховають письменника–фронтовика Бориса Васильєва. Він помер увечері 11 березня від хвороб і просто від старості — культовому радянському письменнику було 88 років.

Васильєва вважали одним iз кращих у СРСР письменників, що пишуть про війну, можна сказати, що для кількох «підростаючих поколінь» радянських людей він був насправді культовим письменником. Він не фантазував, а писав про те, що добре знав, перевірив на власній шкурі, адже сам безвусим юнаком пішов на фронт, у добровольчий винищувальний загін. Коли почалася Велика Вітчизняна, Васильєву було лише 17 років. Тричі опинявся в оточенні, а в 1943–му наштовхнувся на міну і був важко поранений — цей епізод, як розповідатиме пізніше, снитиметься йому все життя. У госпіталі майбутній літератор познайомився з санітаркою, яка стане потім його дружиною. «Мені пощастило», — казав письменник, будучи вже на пікові слави. Утім пощастило не тільки в тому, що вижив у страшній війні. А й що зі своїм походженням — син дворян — уцілів у країні класової ненависті.

«А зорі тут тихі», «У списках не значився», «Завтра була війна», — усе це не патетичні розповіді з комісарським душком, а особисто пережиті кров, відвага, звитяжність, безвихідь. Проте Васильєву вдавалося уникнути натуралізму; загрубілому реалізму сюжетів давали піднесення певний романтизм, мелодраматичність. Саме тому ці книжки завоювали собі мільйони прихильників і в Радянському Союзі були включені в програму позакласного читання. Додаткової популярності авторові приніс двосерійних художній фільм, знятий за повістю «А зорі тут тихі». Саме ця повість, уперше надрукована в 1970 році в журналі «Юность», вважається «програмною» у творчості Васильєва, хоча, як на мене, сильнішим є «У списках не значився», а пронизливішим — твір уже не на воєнну тематику, «Не стріляйте у білих лебедів».

Після розпаду Радянського Союзу письменник занурився в історичний цикл романів — він написав iз півдюжини книжок («Бувальщини і небилиці», «Дім, який збудував Дід», «І був вечір, і був ранок...»), в яких з часів царя Олександра І і до середини ХХ ст. головними героями є члени однієї сім’ї. Останнє десятиліття життя Борис Васильєв присвятив публіцистиці й ще давнішій історії — з глибин Київської Русі. Можливо, письменника так вабила давнина тому, що пострадянської Росії він не сприймав, найкраща частина його вражень про життя залишилася у часах поствоєнного радянського романтизму.